Надійкі
А ти мовчиш. Відверто мовиш,
Посміхаєшся.
Додому прийду, ти обіймеш,-
Привітаєшся.
Ну і що, що мовчиш, ті слова
Перламутрові
Можуть виїсти душу наскрізь
Мовою ртутною.
А давай помовчим, коли ніч
Перетне весь світ.
Ти розкажеш мовчанням мені
Мрій своїх політ.
А як сонце-поколото кине
Коріння землі, –
Ми назустріч до нього підем,
Мов малі..

Мальоване сонце киває спросоня,
Мов випуклий сонях у Бога в долонях.
Насичує моря блакитні зіниці,
Проміння над степом волочить мов шпиці.

М'якими вітрилами збуджує майво,
Весняне натхнення оспівує сяйвом.
Мальоване сонце, кудрявий Ярило,
Моїй Україні думки засліпило.

2017 рік

До тебе –
безкрилим птахом прилечу,
і обігрію…
Із неба
туманом тихо припаду
тобі на вії.
Смерканням
ночі, місячним любистком
явлюсь до тебе.
Мовчанням
Розкажу, що більшого
мені не треба.

2017 рік

Солодким медовим цвітом
Ти бавиш в мені дитя.
Хорунжим, морським привітом
Пізнати даєш життя.
І в радості, чи в турботі,
Ввісні, чи то наяву,
В буденності, чи в роботі, -
Плекатиму тінь твою.
Мовчать надранкові роси,
І сонце давно не спить.
Це ти розпустила коси
З очей висія блакить.
Моя Чародійна Панно,
Святиня моііх надій.
Мені з верховини данна,
Сопутниця моііх мрій.

2016 рік

«Хананаміті, хананаміті».
Дивись, нас кличе дорога квітів,
Щасливий ранок і теплі ниви,
Садів духмяних весільні гриви.
Рум’яне сонце в твоїх долонях,
Й хмарки стокрилі, немов на конях.
А ти хворієш, досить хворіти.
А як же квіти, вони, як діти.
Ти скажеш тихо: «Треба летіти!!
Ходімо ж, любий,
Хананаміті.»

2017 рік

Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Так смеркнуть тополі поволі,
Зірки, наче сови, не сплять.
Куняють вітри ясночолі,
Шовкову вирівнюють гладь.

А десь у далекому полі
Осінню симфонію, спів,
Наслухались трави стодолі,
В дурмані хвилюючих снів.

Відлунює барвами листя,
Спада, мов ранкова роса.
Їх погляд вибагливо-чистий
Тепер підпира небеса.

І все невідоме – знайоме,
І все не чуже, надземне.
Побачиш, спіткнешся на слові,
Відчуєш, як серце щемне.

Так смеркнуть тополі поволі,
Я й досі між ними стою.
У пошуках кращої долі,
Навіки віддавши свою.


2016 рік​

З-під лоба дивиться на степ
Морський скелет.
Плекає римами поет
Цей силует.
Білим по білому мете
Пухка зима.
Снігами спілими плете
Косу пітьма.
Акордами морозних війн
Мчать береги.
Піднявся вітер із колін —
Тремтять сніги.

Євство зими - це плід холоднокров'я,

Іі сезонно-нерухома зброя.



2017 рік

А ти мене нагодуй:
душевноспеченими почуттями,
аби до мене вони знестями
прийшли блаженственними гостями.
Мов спілі вишні -
червоні, пишні.
Пірнаті хвилі -
тисячокрилі,
Мене купали б на небосхилі
Вечірньої морської тиші.
Я цілував би їхні долоні, --
Душа заграла б на саксофоні.
Пузата радість на струнах скрипки
Безбожно стукала б людям в шибки...
Глянь: над Дніпром, над Дунаєм, Бугом
Веселка небо зорала плугом!...
Душевноспеченим пахне простір,--
До мене хлинуть ранкові гості!!


2017 рік

Вдихнути ранкову ранковість,
Почути твій голос, твій сміх..
Надпити туманом бадьорість
З роси, що в тилу твоїх ніг.
Будити морські оксамити,
Як будять їх зранку Боги.
Спішити любити, - щоб жити.
Я хочу хотінням жаги.
Незвершене - чудом вершити.
Будуючи правди мости, -
Я хочу життєм просто жити!!
Бажаю свободи, а ти!?


2017 рік