Проводи до військової служби
Проводи до військової служби
За свою Україну я гордо стою,
І в степу, в чужині не загину.
На ворожих очах не впаду, не згнию,
Бо в душі вона рідна, єдина..
1
Доле, яка ти насправді? Не відчуваючи тебе добряче, мені хочеться прочути тебе, побачити. Яка ти на дотик?.. Ти легка, тонко випечена, немов духмяна хлібина, яку щойно вийняли з печі, пройнята незвичайним змістом усіх моїх довго-плинних мрій. В місячно-багряному небі, затуляючи зорями блакить, своєю непохибною, манливою ходою, щоразу кидаєш мене у відчай. А іноді, приходиш так несподівано, вишита, в смарагдовому намисті, що приналежно криє твою шию. Дехто говорить, що до людини ще при народженні, невспівши відкрити толком незрячі оченята, являється доля. Часом хочеться бігти до немовляти, щоб воно своїми першими, незрозумілими звуками відкрило суть твого життя. За тобою дуже приємно і одночасно боляче спостерігати, адже так несподівано ти повертаєш туди, куди тобі хочеться, і не завжди зможеш побачити ту довгострокову дорогу, викручену, вимощену в стоїчному часі…
2
Срібною блискавицею миготіла вранішня роса. Навіть, здавалося, що вона віддзеркалює людську душу. Іноді йдеш по стежці до дому, з повною в’язкою трави в руках, а вона своїм неземним сяйвом так заскалює тобі очі, мов дівчина на першому побаченні парубку. І ти захлинаєшся від побаченого, потім віщуєш духмяний аромат чебрецю, і твоя душа, наче трепетні пелюстки троянд, починає теж квітнути. Все радіє, навіть, сонечко, укрившись хмариною, стає більш розпустним, і ти, серед одиноких пагорбів, починаєш заводити свою дитячу, звичайну пісню.
Роса ледь виднілася, але мені так хотілося бачити її чисті налиті бруньки знову й знову. Та й всі ці космічні години життя, теж, все одно колись закінчувались, вистачало просто почути, як тебе кличуть до хати рідні.
Незвично лунав останній шкільний дзвінок. Нестерпно-важко було залишати шкільний поріг, товаришів, знайомих, які ще з раннього дитинства залишили вагомий відбиток на моєму серці. Ті одинадцять років промайнули так несподівано. Я, навіть, не встиг подорослішати, хоча був в одному кроці від самостійного життя. А ще зовсім недавно, пам’ятаю, так любив пробігтися босоніж по загадковим впорядкованим вуличках, стрибати наввипередки з струмком, ковтати запах вищо-городніх квітів, дивитися, як вітер розчісує вербам хвилясті коси, нашіптуючи їм свою давно відшліфовану мелодію. А сьогодні вже я – призовник. На мені висить дуже висока відповідальність, адже там я буду обороняти не тільки свою сім’ю, своє село, а й усю Україну.
3
Сонце покотилось на захід. Уже вечоріло. Кругом стояла така тиша, що було чутно відбитки музики, яка лунала на всю вулицю. Під шалений гавкіт собак збиралася купа гостей, і кожен, мабуть, хотів щоб я звернув на них особливу увагу. Це були не просто гості, яких я запросив до себе на проводи до війська. Це були дуже близькі для мене люди: з одними я роками ходив до школи, від других у пам’яті колишуться яскраві моменти дитинства, які, певно, не забудуться ніколи.. Вечір все більше й більше затягувався. Сидячи за столом, всі веселилися, танець за танцем, пісня за піснею, і так, майже, до самого ранку… А мені в той вечір було не до веселощів. Так хотілося сісти і поплакати недитячими сльозами, щоб тебе ніхто не бачив, та постійна підтримка друга, який сидів навпроти мене, не давала вислизнути жодній сльозинці на моєму обличчі.
Коли ми вийшли удвох з Дмитром на вулицю він запитав:
– А пам’ятаєш, яке чудове у нас було дитинство?
Невеличка пауза, відповіла за мене.
– Так, пам’ятаю.
Не стримуючи бажання говорити, нарешті, промовив я.
– Навіть, пам’ятаю глузливого старого діда Івана, нашого сусіда, що завжди нас лякав, і називав «шпаною».
– Хм, а потім брав до рук хворостину, і кричав, щоб ми біля нього «не гасали», бо як піймає, то облупасить по задниці так, що, живого місця не залишиться…
– Ото були часи, як згадаєш, аж серце крається. Якби можна було би повернути час назад. Все було б по іншому, і ми, мабуть, теж були би іншими.
– А навіщо нам бути іншими? Хіба ми погано живемо? Чи ти ходиш обшарпаний, в злиднях, просиш куска хліба у людей??
– Та ні, – відповів тихим голосом я..
– А що тоді?..
– Просто, розумієш, дуже хочеться повернутися назад в дитинство, тоді, коли ти розумієш, що насправді являє собою життя, і почати жити спочатку, творити. Хочеться виправити всі помилки, але, нажаль, це неможливо…
Ми ще довго стояли розмовляли про своє, про «житейське», а коли дихнув холодний ривкий вітер, ми як в дитинстві позабігали до хати, до гостей… Потім під весільні, або і сумні мелодії літа, ще довго кружляли з дівчатами по парах. А коли прокинулась кругла, світанкова, обпечена зоря, всі порозбігалися по домівках.
4
– Я тебе не забуду, – говорила вона, втираючи на обличчі відверті, злегка гордовиті сльози. Потім міцно притиснувшись до мого плеча, ніби я для неї рідний, не хотіла ні на мить відпускати. – Ти для мене назавжди залишишся тим єдиним, бо ти просто собі не уявляєш, як я тебе кохаю…
Ми довго з нею стояли і надзирали, як місяць, побачивши нас під купою одиноких зірок, вивільнявся, а потім поважно сходив на небі зі своєю одвічною дружиною-зорею, яка завжди знаходилася біля нього. Потім із чорних, навіть трохи посивілих хмарок, візуально угадували тварин, рослин, і навіть людей. За цим було так кумедно спостерігати, адже ми забули про все на світі, а сльози її, які так і текли струмком по обличчю, певно, були від щастя… Було любо дивитися, як її густі, вміло зібрані коси цілував і обіймав вітер зі мною наввипередки, а потім перевіряв, чи лоскітно. Її душа була настільки світлою і щирою, що, навіть, хотілося в неї ненароком заглянути. Потім, ми вже стояли мовчали, трохи стурбовано обнявшись, і ця незвична тишина навіяла мене на новий вірш..
– Ну зачитай, ну будь ласочка, тобі що важко??
– Давай якось іншим разом..
– Іншого разу уже не буде, – насупивши свої гарні, мов ті пелюсточки, брови..
– Ну, добре, – сказав я, – тільки не смійся.
Твоя рука в моїй руці,
І одне серце на двох..
Над нами дзвінко горобці:
(Тьох-тьох.)
Он бачиш степ, цвітуть луги,
Не видно меж.
Зберіг кохання від туги
Твоє я теж.
І знов над нами водограй
Пряде весну.
Русява квітко, розквітай,
Нам не до сну.
Вона дивилася на мене такими закоханими і здивованими очима, що не могла сказати ні слова. Її руки тремтіли наче на морозі, в очікуванні, поки їх хтось візьме і обігріє. І знову сльози по-тихеньку набирали обороти, клубочились, в червонопропитаних очах.. І крізь ці сльози, крізь біль, знову я почув: « … ти тільки мій», «… чуєш мене?… я тебе нікому не віддам», мені в один момент здавалося, що ці слова для мене набагато дорожчі за якесь шаблонне « кохаю». Час давно добігав ранку, а наші обійми все міцнішали. Перша електричка вже на мене чекала, подаючи дзвінко сигнал: «.. фа-фа..»
Ось я і уїхав, а в думках слова рідних: « дивись там обережно», « зумій гідно нас захистити».. Я уже напоготові стати справжнім солдатом, справжнім козаком. Так що, друзі, побажайте мені вдало відслужити. Я обіцяю, ні одна сволота не зайде зі зброєю в руках на нашу українську землю, передану в руки нам від дідів-прадідів-козаків.. Ні пуха мені і ні пера..
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-