Чому один, чому її немає,
Є твій маніж, а де моя рука,
У радість дня тебе не пам’ятаю,
В печалі сну тобою я живу.
Перо в руках, папір готує зустріч,
Черкаю риси милого лиця,
Ти тінь моя, твоя краса забута,
У снах цвітеш, вжитті тебе нема.
Ти ідеал, кордон мого безумства,
І реквій страму у твердій душі,
В твоїх устах сльозами захлиснуся,
За півгодини нездійснених мрій.
Ти мною проклята, здалека бажана,
Гірка мелодія, відкрита рана,
Симфонія в життя вертає, де є усе….
Тебе немає.. Прощай тінь…

Ей небеса, чому мене покинули?
Спалити крила, зрізали чохли,
Скидаю плащ і падаю без імені,
Тепер я ангел у людському тлі.
Ей небеса, молитися не варто?
А може шлях пройти Хреста,
тавро гінця в очах нічного жаху,
каміння кине у мертві міста.
Ей небеса, а може зразу в пекло?
між цих тварин, я проклята душа,
тримай мене Царю тартару,
смолу залиту на заході дня.

А може проклинати день
за нерішучість у свободі
за сотні цифр, штамп своїх речей
і вибір рестораних злиднів.
А може проклясти себе
за одинокий крок в суспільстві
в одруженні, німе моє лице
язик таврую, надпис "Ні" візьме.
A може вбити виноватих
тримають суки рукави,
і все кричать: "Живи як інші",
стріляйте в мене,
я візьму своє.
А може різати невиність
сусідів свинних рил, падлюк,
усміхнено мені дивися
коли винищують подруг

А може не вершити шлюбу?
Прожитті роки берегти,
удатися в якусь науку,
плести в човні,
там весла є одні.
Бо якби одружитись легко,
сміятися у перші дні,
буденість розіб'є турботу,
суспільство відфільтруй думки.
Залишити - то якось важко,
залишитись - то не твоє,
проснутись зранку,
та обличчя у зеркалі, таке чуже.
Розбити зеркало не вийде,
осколки шрамами цвітуть,
збирайся на роботу друже,
і ти забудеш про етюд.

На вулиці там за розбитим кутом
розтелиться довга алея,
сьогодні і завтра і через пором
ти є призабута ідея.
Запиті таблетки, закинуті сни і
тисяч проїжджених днів,
залишиться там на сумному одрі
де ти починала ривок.
Стояти, сміятись, битися в лоб
дивитися на дитину,
єдине тримає піднятий буйок,
де була пуста домовина.
Обличчя повільне, терново поблідле
трамваї спускають вогні,
електрика сильно і тільки покірно
вбиває щоденні пісні.

У цих віршах немає рими,
немає спомину сторіч,
немає дощової зливи,
нема мене, я пасажир узбічь.
У цих віршах стовби емоцій,
зриваючи шкільні дахи,
завчити їх до букви й криком,
лунати голосом зими.
У цих віршах душа поета,
розтерзана у масі чвар,
людей цитатами назвати
і памятати свій удар.
У цих віршах є божевілля,
закопане на глибині,
між стелажами: як прожити
і не зігнити ввідчаї.
У цих віршах є одинокість
нерозуміння поколінь,
розтерзаний і фанатичний сокіл
у світлофорі далечінь.
2017

Спокійно падає листя,
Бруківку розбиває сльоза,
Ти йдеш не маючи сили,
Згадати мої слова.

Тиха ніч жовтневого прокляття,
Шквальний вітер розриває гай,
Ці слова тобі я промовляю
Наші серця покидають рай.

Я пропаду у спортзалі,
Ти забудеш наші сни,
Ми зустрінемось за тиждень,
Та сторінки вже нові.

Поглядом розірвеш серце,
Я пройду і усміхнусь
Твої руки не холодні,
Хтось відчув твій присмак губ.
2016 р.

Ходьбою смілою простою,
ти йшла зі мною на рівні,
чи реготала чи мовляла
що ти життя в моїм житті.
В моїм житті в пустій квартирі,
холодна постіль в два кінця,
агапе ніби своєрідне, але
безпристрасні серця,
втрачають сил, твердіють губи,
обійми твої ледь жаркі,
там де німіють руки злуки,
закриті двері навіки.
2017 р.