Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Мар'ян Кіхно (2000)




Огляди

  1. Павло Тичина. «Похорон друга» (художньо відредаговане)
    Вже сумно вечір колір свій міняв
    з багряного на сизо-фіалковий.
    Я синій сніг од хати відкидав
    і зупинився... Синій, оркестровий
    долинув плач до мене. Плакав він,
    аж захлинався на сухім морозі:
    то припадав зеленим до ялин,
    що зверху червоніли при дорозі,
    то глухо десь одлунював в саду.
    І від луни в повітрі оддавало,
    немов, на тон не строючись в ладу,
    там тисячі оркестрів разом грало,
    мішаючи мотиви...

    Усе міняється, оновлюється, рветься,
    у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
    замулюється мулом, порохом береться,
    землі сирій всього себе передає.

    Над ким ті сурми плакали?
    Чого тарілки дзвякали?
    І барабан як в груди бив —
    хто вік свій одробив?

    ...Потухав багряний колір.
    Водяно-зелена
    світилась хмара. Мутно світ стояв —
    немов він був просвічений з рентгена...
    І я зірвався і побіг!

    Такий,
    такий же вечір був тому й два роки,
    як з другом я прощався. Кінь баский
    подаленів тоді і зник... І друг
    подав про себе вістку: кров зміїна
    круг нього по коліна піднялась...
    Мене ця смерть навчає! Вранці я
    про тебе, тебе, о мій друже,
    почув — і враз в очах моїх твоя
    труна заколихалась... Дуже, дуже
    хотів би я тебе — хоча б в труні,
    хоч мертвого побачить!..

    Усе міняється, оновлюється, рветься...

    ...І хитався
    передо мною катафалк, немов у сні.
    Процесію догнавши, я вглядався
    у гроб закритий, хоч і добре знав,
    що Ярослав не тут: його ховають
    без мене... там... далеко! Й заридав
    оркестр ізнов.

    Усе міняється, оновлюється, рветься,
    усе в нові на світі форми переходить.


    І дивно! Сурми грають,
    йдуть у процесії, а я
    дивлюсь, як бурякова течія
    зника на заході... І не цікавлюсь —

    Над ким ці сурми плакали?
    Чого тарілки дзвякали?
    І барабан як в груди бив —
    хто вік свій одробив?


    Та хто ж — хіба потрібно тут питать?
    Шарпнуло кігтями — і без остач
    усіх нас зачепило... Сумно грають
    в оркестрі,— а мені здається: плач
    це з України... Сурми хай ридають!
    Хай розговорять горе удови
    і матері, що йдуть за гробом, тужать
    і плачуть…

    ...Мов на лапах вовк —
    на заході ощирилася туча.
    Упали сумерки. Оркестр замовк,
    і стало тихо... Повезли он
    білизну в госпіталь на санях. Діти
    з собакою пробігли. В хриплий тон
    завод загув і стих. Взяло темніти.
    І місто на очах мінилось.

    Сніг
    на вулиці одсвічував фосфором.
    Від ліхтаря процесії все біг
    вперед промінчик... Сум мене наліг —
    і реквієм душа співала хором.

    Усе міняється, оновлюється, рветься,
    у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
    замулюється мулом, порохом береться,
    землі сирій всього себе передає.

    Усе в нові на світі форми переходить,
    перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю.
    Із краю в край людина світ весь перебродить,
    щоб цілу вічність знов одлежувать свою.

    І кожен день, і кожную ясну годину
    розторгується й закривається земля.
    І перемелює вона в зубах людину,
    як випадковая із хаосу змія.

    Та ні, життя тримає строгу послідовність,
    і що здається хаосом — є тонкий лад.
    В історію поглянь: до боротьби готовність
    одсвічує тобі од всіх її свічад.

    Готовий стать на битву за свободу,
    В безсмертя не увійдеш ти без броду.

    Й сама земля — не є змія, а рідна мати,
    яка тебе всякчас і носить, і глядить...
    Законів боротьби нікому не зламати,
    закони материнства не перемінить.

    І те, що в світі рух іде не плавко,
    говорить нам: Іди! то вірна путь!

    Усе міняється, оновлюється, рветься.
    Усе міняється, виліплюється, мнеться,
    Усе підводиться, встає, росте й сміється,
    і мертвому тобі — живих нас не убить.


    ...Оркестр заграв. В заулочок якийсь
    процесія вся наша повернула —
    і блиснули огні зелені... Ввись
    зробилось якось вище: світлі дула
    прожекторів урізались аж ген
    у вишину — й пересуватись стали...

    Обапол, наче китиці знамен,
    з засніжених ялин униз звисали
    обривки глиці...

    Усе міняється, оновлюється, рветься,
    у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
    замулюється мулом, порохом береться,
    а потім знов зеленим з-під землі встає.


    А! Та ось уже
    й кладовище. Спинили коней. Ніжно
    взяли труну на руки. (Мов драже —
    посипалась крупа з дерев і сніжно
    скотилася із віка). Взяв і я
    труну піддержувать плечем. Несли ми,
    а нас все обганяли (бо ж життя
    спішило) — хто з вірьовками важкими,
    хто з заступом. І кожен угрузав
    в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою
    дійшли ми якось між хрестами. Брав
    мороз на ніч. Ми з ношею святою
    добралися до ями й, знявши з плеч
    труну, поставили її на глину,
    що од країв була.
    Упала з криком жінка:
    — Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
    О, що зробила вам моя дитинка?
    ...І друга вслід зайшлась — та не плачем,
    а реготом ридання: — Ой проснися,
    Степаночку, проснись!) —
    дружина й мати. В мороці нічному
    стояли ми як тіні. Мовчазний
    мороз нам душу пропікав!)

    ...мов буря всіх крилом своїм торкнула.
    І плач, і крик, і стогін!.. І важке
    щось попливло у землю... І ковтнула
    його могила. Й сипать почали
    на нього груддя. И глухо стугоніла
    труна. І крики змішані були
    з риданнями оркестру. Лиш ясніла
    у небі зірка...

    А сурми сумно плакали.
    Тарілки дзвінко дзвякали.
    І барабан як в груди бив:
    ти славно вік свій одробив.


    …Не знаю: як і з ким я повертався.
    Фосфором блискотіла вся земля...
    І реквієм в душі моїй співався:

    Усе міняється, оновлюється, рветься,
    у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
    замулюється мулом, порохом береться,
    а потім знов зеленим з-під землі встає.

    І як вернувсь додому я: в дворі
    в снігу стирчала ще моя лопата.
    І прегірка
    була темнотна тиша. Лиш вгорі
    зеленкувата
    блищала зірка...

    Усе підводиться, встає, росте й сміється.

    Я ні до кого в хаті не озвавсь:
    на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.
    ...І катафалк ув очах колихавсь,—
    і було чути —
    Усе підводиться, встає, росте й сміється.

    І було чути —
    Усе в нові на світі форми переходить.
    і мертвому тобі — живих нас не убить.

    І наче вже Степан устав і ходить,
    і Ярослав із ним. Весна! Блакить!
    І в'ється
    співучий жайворон. І молоде
    із-за гори на конях покоління
    летить сюди. І той, хто їх веде,
    говорить: — Вашого уміння
    од вас ми позичаємо тепер —
    І наче всі, напившися води,
    що винесла їм мати Ярослава
    й Степана мати, знов свої ряди
    зімкнули й полетіли в бій. І слава
    їх супроводила — вгорі, вгорі...

    Та тут зненацька
    збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,
    в тонкії стіни стукала хижацька
    рука сухого сніговія. Сніг
    по шибці шарудів... О що це? Де я?
    І раптом все згадав. І вже не міг
    склепити вій.

    І стало видно все, мов на долоні.
    Чого ти став, проклятий, на путі?
    До чого сатанинськая арена
    знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті!
    Ти ж мертвий!
    І моторошно в темноті,
    буран завив, як та сирена...
    Послухавши хвилину, знов я ліг.
    І так схотілось до Дніпра-Славути!
    Зашарудів по шибці сніг...

    І було чути —
    як сурми там десь плакали,
    тарілки тихо дзвякали,
    і барабан все глухо бив:
    — Ти славно —
    вік —
    одробив...



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 6