Ми живемо у XXI столітті, і всі ми звикли до комфорту
коп'ютери, мобільник, інтернет - лише мала частина з всього натюрморту.

Люди забули про емоції та відчуття справжні,
як ходити босому по росі в травні,
як дивитись на зорі ясні вночі,
коли кохана спить на твоєму плечі.

Вдихати на повні груди, відчувати чиєсь тепло
так, щоб від ніжності серце звело,
як божеволіти, гуляти, сміятись до ранку,
читати книжки, блукати в нічному серпанку.

Збирати квіти весняні комусь у букет,
ходити в театр, оперу чи балет,
кататись на санках, валятись в снігу,
придумувати цікаві історії на ходу.

Цілуватись під теплим літнім дощем,
жити тільки сьогоднішнім днем,
додати романтики в своє життя,
позбутися шлаку і нікому не потрібного сміття.

Щастя в дрібницях, й далеко не все на планеті,
на даний момент можна знайти в інтернеті.

Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

спустошИлася пляшка рому,
догоріла в руці цигарка,
ноги відчули втому,
відчуття ніби хтось накаркав,
напевно пора додому...

я присів на холодну підлогу,
я хотів малювати,
лиш вона мене надихає,
і ні грама мене не жахає,
що в моїй галереї тільки її картини,
хоч вона цього не знає,
адже я її понад життя кохаю.
а у грудях усе вибухає,
і щоночі той самий сон:

"Як в кімнаті затих грамофон,
почорніла фід фарби вода,
потрібно змінити вагон,
помирати спішить душа,
потрібно зійти на перон,
клята іржа,
з'їла лезо ножа,
небо навколо повне ворон,
навмисно хтось фарби змішав,
потрібно змінити пластинку,
я сам свій шлях обирав,
і інтереси душі захищав,
перед розумом,
зараз немає часу на роздуми,
пістолет до чола приклав,
життя до біса послав".

упав...
просто, ноги відчули втому,
лишньою була та пляшка рому,
або всетаки хтось накаркав,
непевно просто, пора додому.