Спішить до Києва мій Інтерсіті
Витримує терпляче всі зупинки,
Нема за мене щасливішої на світі
Коли знаходжуся у ньому в ці хвилинки.

Відстукують колеса електрички
В такт серцю моєму,
На зустріч з подругами їду я без звички
Дорогу бачу лиш пряму!

Сусіди по вагону дружелюбні
Попався навіть справжній кавалер,
Хоч мають вони звички згубні
Гуляє поміж ними контролер.

У кожного із них свої забави
Здебільшого, це гаджети сучасні,
На щось мудріше немає уяви
Відволікають лиш байки короткочасні.

Та все це неважливо на сьогодні
Вже завтра не згадається ніхто,
Чужі слова сховаються в безодні
Як ніч сумна за вікнами авто.

І ось воно, шалене прибуття
Не те, що по фамільному білету,
А те, що в гості зве до забуття
І душу рве, як власний вірш поету.

Чекають мене люди найщиріші
Пов'язано із ними юності тепло,
Побачу скоро посмішки миліші
Й згадаю, як мені колись було...

Видніє край города соснова посадка,
Це згадки шмат дитинства мого.
Там завжди мирно виграють зайчатка,
беручи дань у лісу того.

Широкі крона та зелена вдача
Приваблюють до себе всіх охочих
А шишок пишних розповідь тремтяча
Збира звірят до сеймів творчих.

Та запах сосни – сам за всіх говорить
Центр природній ароматерапії.
Місцевий люд завжди життям наповнить
Чутно його на кожному подвір'ї.

Чи сильний вітер, чи мороз нагряне
Туман заляже, чи блакитний іній.
Радувать сосна не перестане,
Попереду – журба життєвих ліній.

Ці лінії залежать лиш від нас, –
Почистимо лісочок чи забудем.
Чи збережем природній той баланс
Чи самі себе потім і засудим...?

Природа вміє гніватись,й це правда!
Любить показувать свої права
Тож хай буде лише гарна погода
Й повірим у взаємні ми дива.

У кожного своя існує сосна
Чи дуб, чи граб, чи висохше озерце
Задача в нас з вами одна
Підлити їм водички відерце!

Я хочу, щоби спогад мій з дитинства
Залишився прекрасним назавжди.
Як ягодки червоного намиста,
Одна до одної стоятимуть дерева сосни!

Щось важко на душі,
не бере сон.
Від думки хворобливої
зовсім мені не спиться...
Не б'ється серце
з милим в унісон
Тепер я одинока молодиця.

Чому так сталось?
Відповідь не знаю...
Та небо синє
щось трима в секреті.
Здається я щодень
із серця вириваю
те, що раніш було в дуеті.

Чужа печаль, чужа розлука не пече,
не зустрічають день пориви гніву.
Так повелось – не має ран чуже плече,
лиш наодинці жнеш свою кропиву.

Невмотивоване добро завжди хвилює,
в кулак збирається життя начало.
Розбите серце щирість анулює,
налите кров'ю пише: "Все пропало!"

Та сполох цей відчутний лиш тобі,
відлунням ллється раз через дві ночі.
Віддатись хочеш повністю журбі,
Та день красивий сонечком лоскоче.

І згадуєш себе он ту вчорашню,
що вміла легко жити і сміятись...
що пакувала сумочку дорожню
Й назустріч вітру бігла покататись.

Життя з початку – перший мій Буквар,
що літери рахує непомітно.
Пора прийшла вже скинути тягар,
який затримався в душі елітно.

Прямує в світлу даль майбутнього дорога,
не приверта до себе увагу зайвих уст.
Веде у тиху гавань – до рідного порога,
тримаючи в секреті рипіння ніжний хруст.

Мандрівка по життю забарвлення міняє,
залежить від Удачі – це панночка така.
Як щастя є – то біле, нема – то чорне має,
а статус не важливий – танцюй хоч гопака!

Незвідані шляхи формують наш характер,
тримають на сторожі розважливі думки.
Розвіює печаль примхливий шумний вітер,
що наганяють часто недобрі язики.

Міняється життя моє помітно,
міняюсь також я, тут безперечно!
Буває, хочу кому зап'ятити,
та доленьку не можу вже спростити.

Близькі та рідні – всі дають поради,
візьму на розсуд ті думки громади.
"Не повертайся, йди лишень вперед"!
Але душа моя повторює сюжет.

Перед очима линуть кращі кадри,
здається, що думки пішли у мандри.
Душа і серце грається, пустує,
та мозок все аналізує!

Кроки, що не мають вороття,
зроблені й пішли у забуття.
Не можу більш нічого я зробити,
Лиш син пізніше зможе оцінити.

Я щедрою в житті рідко бувала,
проте, людей таких пізнала.
І хочу їм подякувать за те,
що мають з роду серце золоте!

Весняний дощ дрібненько зачастив,
змив прикрий сум ночей зимових.
Бруньки дерев він ніжно розбудив,
з обіймів снів яскраво-кольорових.
Сонце світле й теплий вітер–
це магічне поєднання.
Яке сьогодні викликало,
лише найкращі побажання.

Весняний квітень здивував
своїм теплом,
примружив очі всім
палкого сонця промінь.
Схилився вітер перед ним
своїм чолом,
і тільки чутно було
його щирий гомін.
Перевелись у ці моменти
й людські переживання і турботи,
проблеми всі як сніг водою стали,
зігра останні ДоРеМішні ноти.

Спіле–соковите гроно винограду,
Вмилося росою в маминім саду.
Сонечком налите, десь із-за Дунаю,
Цілий рік чекало Свого врожаю.

Вигляда цнотливо з-під лози густої,
Ягідки рожеві осені щедрої.
Приваблюють охоче місцевих дітлахів,
А ті, лишень побачать – не знають берегів.

Тихо зачаровує диво-смакота,
Гостей відраховує господи доброта.
Медом і дитинством пахне виноград,
Щастям переповнений Мій батьківський сад.