Сірі плями на папері
Почорніли акварелі
Почорніли тіла й душі
Скам'яніли, що не зрушить
Кричать пошепки лиш очі
Й серце більше не тріпоче
Чорний сніг паде на пальці
Лиш слова сидять в горлянці
Та потрібна лише мить
Й світ засяє, забринить
Всі прокинуться поволі
Й крикнуть разом слово "Воля!"
Пальці чують звук бриніння
В голові лише видіння
Із душі, як із в'язниці
Вилітають мов синиці
Воля на усіх одна
Й повернеться знов весна
Чорноти більше не буде
Буде небо, будуть люди
Чорний сніг розстане згодом
Й потечуть криштальні води.

Самотній ліхтар на порожньому ганку.
Кому ж він потрібен, розбитий ліхтар?
Уже не жевріє із ночі до ранку
Його жовте світло, його тьмяний жар.

І скельця у ньому розбиті камінням.
Не бачить він світу, вже досить йому
Розбили його без жалю та сумління,
А він все стоїть, обійнявши пітьму.

Любили під ним, в'янули від розлуки
І спали, й молились, і просто жили.
Він бачив, як хтось опустив знову руки
І рани на серці невпинно росли.

Стоїть він для того, щоб ніч не вселила
У змучені душі ще більше біди
Освітлював шлях, кому зрізали крила
Горів без останку, ховаючи дим.

Тепер замість тіней – німі силуети.
Схилився над ними розбитий ліхтар.
Тепер його очі – зірки і планети,
Його жовте світло, його тьмяний жар.

Ридають старі полотна -
Картинами їм не бути
Від часу вони голодні
І часом вони забуті

Митець їх навік покинув
Жовтіти під шаром пилу
Сміються із них картини,
Сміються із них - безсилих

Хоч сенсу у них немає,
Порожні вони і люті,
Та все ще вони чекають,
Коли ж їх наповнять суттю

І пензлик – м'який, мов вата,
Прийдеться по їхній шкірі
Колись будуть цінувати,
Колись таки в них повірять...

Лиш ковток божевільного трунку —
У реальностей стерлася грань
Ми чекали з небес порятунку
Та чи варті ми їхніх старань?

Ми тепер божевільно-пістряві
Заблукали у склі вітражів
Монотонність розбавили барви
Справжні тут, а в житті — міражі

Нас запхали в кістляву реальність
Із якої шукаємо шлях
Скаже хтось: "Та до біса старанність!"
Не тримавши і книжки в руках

Коли ж впадем в зірок міріади
І розбавим цей вогкий туман —
Зможем сірість втопить в зорепаді
І сказати:"Це варте старань!"

Більше світ не здається ввічливим
Не журись, він відплатить всім
Ми його вже давно скалічили
Замість просто життя у нім

Він колись проти нас збунтується
І прокинеться в ньому лють
Він зруйнує все, що будується
З смолоскипом піде на люд

І хто ж рацію в цьому матиме?
Чи ж судить його можем ми?
Він нас доти вогнем лякатиме
Доки ми не станем Людьми

Пройдуть дні, і роки, і вічності
Зітре в порох кров нашу час
Ми забудем, кого скалічили
Але світ не забуде нас...