Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості - золоті.
Що в одному горщику - борщик,
що в другому горщику - каша.
А хліба, каюся, немає.
Дістався приблудному песику.
Тато усміхається:«Не біда. Позичимо в зайця...»
Обідає нашвидку.
Гладить мене по чуприні
пахучою долонею
і знову береться за косу.
Пахне зеленим борщем.
Пахне кашею
і скошеною пашею...
Миттю засинаю
на конюшиновій подушці
і прокидаюся в синіх сутінках.
Вечір. Тиша.
Поруч тато, а в зоряному небі –
Близнята.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Викочується із пам'яті
жорстоке століття Дракона
і змітає на своєму шляху
народи і королівства.
Ось летить воно на мене
броньованою колоною,
переблискує зубами гусениць,
люто бризкає на всі боки
липкими згустками світового болота.
А я, малий,у бездонних батькових чоботях
перебігаю дорогу Дракона,
спотикаюсь і падаю
у жахливу мішанину глини і ґлею.
Залізоголова потвора
невідворотно насувається на мене
чорною пащею гармати,
грізно дихає громом і полум’ям,
нервово скрегоче гальмами
і нерішуче зупиняється...
Потвора стомилася.

Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси - на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.

Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.

За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості…
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.

На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
високе диво чужоземне.
Та врешті ось вона -
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.