Розділили. Й розділились.
Поховалися по хатам.
Літній день стає немилим,
Схоронила сина мати.

Залякали. Та й злякались.
Кожен з свого двору бреше.
Й підіймає очі вгору,
Чи не кружить часом кречет.

Не нажерлись, хоч й зажрались.
Ненаситним суховієм
Над містами, над ланами
Розповзлися по країні.

На людській крові та муках,
Возвели собі хатини,
А того хто борюкався,
Наче кошенят, топили.

То ж берімо і єднаймось,
Доки світло та є сили,
Щоб і наші діти знали,
В нас незламна Україна.

Вона сьогодні посміхнулася мені.
Маленьке диво, коси золотаві,
Спекотно на городі біля мами,
Рве бур’яни у платті голубім.
Я написав відвертого листа,
Покинув на колоді, у малині,
До серденька у ньому ніжно линув,
І цілував коралові вуста.
Відповіла: чекай і я прийду,
Під яблуню стару біля хатини,
Ми обіймемся в пісні солов’їній
У затишному тихому саду.

Життя по світу, мов билину носить,
Що буде далі ми тоді не знали.
Невиліковні лікували рани
Цілунком на сивіючім волоссі.

Тихесенько вітер віє
Та листячком грає.
Он травиця зеленіє,
Соловей співає.
Понад берегом на схилі
Синіють волошки.
І косарик при дорозі,
Стомився вже трошки.
Трохи далі до ярочку,
Що біля криниці,
Хтось присяде в холодочку,
Жито жнуть три жниці.
Огортає тиш і спокій, –
Як одна родина.
Аж серденько завмирає.
То моя країна.

Згадалося, давно то все було.
Як зовсім юним мать хотів дружину:
Була щоб сама гарна на село,
Палка, струнка, пливла, а не ходила,

Товстіш руки заплетена коса
І голос солов’їний, серцю милий.
Із перцем дівка, зовсім не проста,
Кохали щоб і на руках носили.

Покрила сріблом осінь золота
І думи зморшками чоло укрили,
Немов вода біжать мої літа.

Та хоч змінився ззовні образ милий,
Говориш ти, що вже не молода, –
Носитиму до самої могили.