Ти той, з ким бачив зорі ті самі,
Мело тим самим вітерцем
Хто мріяв хвилями, пісками
Знов нашим берегом.
Тихцем.

Що ти, що я на серце руку клали
Співаючи ту саму пісню
І до свого ти не додав удари
Щоб билися мільйони інших.
Звісно.

Я чесно, не одразу й запримітив
Як між рядків новинних ще одних
Постів чергових, зборів коштів, твітів
Розтануло й твоє ім'я.
Ти стих.

Знаєш, я би кричав в сталевих грозах
З разу у раз його гучніше.
Хай лишиться у нас в життєвих прозах.
З поміткою :
"Найважливіше".

Ти мав мо більше бачить літ за мене
Або не на багато менше.
Надії, а не холод мать у венах.
Хоча її ти мав.
Мав завше.

Ти, він, і інших тисячі складали
Собою найвірніший легіон.
Не ви не втримали, не ви впустили.
Писали ж : "То не витримав
бетон".

Ти той, хто йшов по тих самих стежках
Мело тим самим вітерцем
На знову наших берегах
Тебе згадаю я.
Слівцем.

2018

Дощі вогненні не рождають
Нічого, крім старих тіней,
Примар тих вулиць, що блукають
У пошуках крихких людей.

Врожай його не бачить краще
Та чи то взагалі врожай?
Не родить — робить тільки важче.
Не дарить — забира вважай.

Та чи закриють тії боги
Собою від тяжких краплин?
Мурах злякались, вже не в змозі
В лице поглянуть до "тварин".

Скува той дощ сама людина,
І сипле радо із небес.
Явля собі такого джина —
Смертельних коїть лиш чудес.

Прискорить хай ту підлу зливу
Духовний наш метаболізм.
Ніякий біль на межах зриву
Не зломить чесний стоїцизм.

Умиємся, намастимося —
Ми з сотень крапель сотнею
Нанесемося, нап'ємося.
Нам вибору не дали — ми б'ємося.

Богів нема? То добре! Бо німб
Одягне кожен сам собі.
Нема богів — зведем собі Олімп
Не зчахнемо в гидкій журбі.

Й затямте істини прості :
Кінчається й найдовший дощ
Неначе був він уві сні.
Затихне шторм посеред площ,
Загине холод по весні.

2018

Зирка, вирує-гомонить Европа,
Фундамент розчиняється в землі.
Як пройде ця на пам'ять, доблесть проба —
На сії цінності одвічні й немалі?

Брате наш, ти марив тихим небом,
Здавалось би забутим Богом краєм,
Ізраненим журбою, сухим степом.
Місциною між пеклом та між раєм.

Сльозу зітри, всміхнись, полковник любий,
Сини стрільців, Вкраїни соколи
Рушниць не склали й наш Дніпро пологий,
І край нескорених постав з золи.

Й кінця немає нашій боротьбі
З новим кривавим молотом й серпом.
В орла подобі, в сильній жадобí
Вкриває він кривавим полотном.

Та чи не вперше повставать супроти
Долі невблаганної й хисткої,
Нам, мрійникам та лицарям чесноти
Заради злагоди, життя в спокóї?

Без остраху, у бій підем з піснями,
Та кожен раз щодень вступа в незнане
Згадаєм тих, кого немає з нами
І вам подякуєм, Вільгельме пане.

2018