Коли вона одягала чорну білизну –
Йшла рівніше і піднімала у гору очі.
Очі розглядали ікони і безіменні хрести
Тієї релігії, яку вигадали якісь люди проти сивої ночі.
Чорну білизну носити було не можна.
Так сказав хтось колись. То була не жінка.
І списав правила в грубих старих книжках,
Яких вона прочитала кожну стару сторінку.
Прочитала і зробила те, про що там писали:
«Покарана буде за грішні й вульгарні чини»
І відтоді все, що вона одягала, не мало сенсу.
Бо чоловіки це знімали очима.
Залишалась білизна.
Чорна й надійна як ніщо інше.
Вона за нею ховалась від лютої чоловічої спраги.
І всі ті, що охоче зірвали б її, після того казали: «Грішна».
І винуватили жінку, що привертала їх цінну увагу.

Коли наступного разу він говоритиме яка ти красива
І обійматиме широкими долонями,
Замикаючи у надійний круг,
Згадай, скільки надійних рук
Замикали тебе у цю пастку до нього,
Говорячи яка ти красива, а потім йдучи геть,
Бо твоє тіло вже не було таємним континентом.
Вони відкривали його, як Колумб Америку.
І підіймали вітрила, шукаючи інших берегів.
Згадай це перед тим, як твої уста промовлять: «Він не такий».
І поклади надію на себе.