Далеко-далеко, глибоко в джунглях, на вершечку великої пальми жила собі мавпочка. Це була дуже добра і весела мавпочка, яка завжди допомагала всім, хто потрапив у біду. Але понад усе на світі вона любила співати. Бангі з’їдала п’ять бананів щоранку, щоб її голосок був дзвінким і гучним. Мешканці джунглів дуже любили її і часто приходили в гості, щоб послухати її спів.
А ще у мавпочки було двоє вірних друзів – музик : слоненя Оллі та левеня Воллі. Оллі грав на тромбоні, а Воллі – на піаніно. Разом вони влаштовували чудові концерти.
Але не всі любили Бангі та її друзів. Фламінго Альфа дуже заздрила її голосу, бо сама не вміла співати і дуже злилася, коли про мавпочку згадували у її присутності.
- Який там голосок, - пхикала вона - нічого особливого в тій мавпі нема, вона тільки й уміє, що кривлятися на публіку!
Але альфу ніхто не слухав, бо на тих, хто заздрить чужим здібностям ніхто ніколи не звертає уваги. Тож у мавпочки завжди було багато слухачів.
Одного разу Бангі вирушила до Воллі та Оллі, щоб разом придумати нову пісеньку на день народження їхнього доброго друга - жирафа Волеса. Вони дружили дуже давно, жираф часто допомагав їм і завжди робив це з радість. Тож друзі вирушили зробити йому сюрприз. З собою вона несла золоту сопілку, звуки якої дуже любив Волес. Це була дивовижна сопілка, яка передавалася у її сім'ї з покоління в покоління, мавпочка дуже її любила і ніколи з нею не розлучалася. Бангі та друзі хотіли заспівати пісеньку, підіграючи на сопілці, на святі, яке Волес влаштовував через три дні. Вона перестрибувала з гілки на гілку, коли раптом почула, що її хтось кличе. Це була Альфа.
Бангі, звичайно, зупинилася і привіталася, як це личить порядній чемній мавпочці.
- Доброго дня, Альфо-вигукнула вона.
- І тобі доброго дня, Бангі, - на диво приязно відповіла та. – Куди ти поспішаєш?
- Поспішаю до моїх друзів, щоб придумати нову пісеньку-і мавпочка розповіла їй про сюрприз до дня народження Волеса
- А чому б тобі не зайти на хвильку до мене, перепочинеш, а я тебе почастую своїм фірмовим очеретяним соком. Такого смачного напою ти ще не пробувала. – улесливо запрошувала Альфа.
(- мабуть, вона хоче так зі мною помиритися, - подумала Бангі і радо погодилася)
Фламінго повела її до своєї хатини в очереті, і всадовила за стіл і запропонувала великий кухоль смачнючого напою.
- Пий,- сказала вона,- це дуже смачно. Напій і справді виявився смачний.
Бангі випила, чемно подякувала за вгощення і вирушила до друзів.
Біля великого баобаба а неї вже чекали Оллі та Воллі. Вона радісно привіталися.
- Привіт,- вигукнули друзі одночасно.
- І вам привіт, відповіла мавпочка і пояснила причину свого запізнення.
- Що ж, як добре, тепер будемо запрошувати Альфу на чай. – зрадів Воллі
- А ми тут придумали мелодію, поки тебе не було - сказав Оллі.
- Тобі тільки потрібно навчитися грати - і наспівав Бангі мелодію
- Гаразд – відповіла мавпочка - починаймо?
Але тільки –но вона подула у сопілку, з неї вирвалися лише хриплі і немелодійні звуки.
- Ой, що ж це таке? – вигукнула мавпочка і спробувала ще раз, але все, що їй вдалося видобути, це хрипучий і крикливий звук, що був зовсім не схожий на золотий голосок, яким так славилася її сопілка.
- Що з моєю сопілкою? – заплакала мавпочка. - і як ми тепер підготуємо сюрприз?
- це Альфа – здогадався Воллі- вона мабуть зламала її, поки ти пригощалася соком.
-І що ж мені робити?- спитала Бангі, витираючи сльози.
- Ходімо до мудрої сови, вона завжди все знає!- порадив Оллі!
***
Коли друзі дійшли,мудра тітонька сова сиділа на дереві і гортала велику книгу. Уважно їх вислухавши і оглянувши сопілку,Сова дістала зі свого дупла кілька книг та карт і декілька хвилин зосереджено їх вивчала.
- Що ж, сказала вона, переводячи погляд на друзів, тобі потрібна нова сопілка. Але дістати її не легко. Таку сопілку можна дістати тільки з золотого дерева, що росте на вершині Левової гори. Якщо хочеш, я дам тобі карту, щоб ти не заблукала, йдучи туди.
- Але до дня народження Волеса лише три дні. Я встигну? - спитала Бангі.
- МИ встигнемо - пообіцяв Оллі
- Ви підете зі мною?- радісно запитала мавпочка
- Звичайно, адже ми твої друзі, а друзі не кидають у біді!- відповів Воллі.

І друзі, подякувавши добрій тітоньці сові, вирушили у дорогу. Шлях попереду був нелегкий. Вони мали йти аж до кінця джунглів, через темні хащі і глибоке озеро, щоб дістатися гори.
Але мавпочка не сумувала. Попри все, вона надіялася а краще. По дорозі
Вони з друзями співали пісні, розучували пісеньку і так гарно співали, що навіть пташки летіли за ними і підспівували.

Але ось попереду з’явилися чорні гілки. Починався Темний ліс, куди боялися заходити навіть найсміливіші звірі. Сонячного проміння ставало все менше, аж поки день не перетворився в сутінки, хащі згущувалися. Друзі просувалися дуже тихо. Їм було моторошно і страшно. Раптом вони почули крик, що лунав з хащів. Мавпочка та її друзі одразу кинулися на допомогу. Прорвавшись крізь гілки вони побачили прегарну пташку, що заплуталася у величезній павутині.
- Допоможіть,- вигукнула вона,- визволіть мене, перш ніж не прийшли велетенські павуки! Це їх пастки, вони з’їдять мене!
Друзі кинулися на допомогу. Кігтями левеня обірвало павутину, а слоненя, завдяки довгому хоботу,швидко визволив її.
- Дякую вам, мовила пташка,- ви врятували мене.
- Нема за що, відповіла мавпочка. - Я Бангі, а це мої друзі - Воллі та Оллі. А ти хто? Ми таких птахів ще не зустрічали.
- Мене звати Ібріс, моя родина-родина важконосів, хоч ми і невеличкі, та можемо піднімати великі вантажі. Єдине, з чим не можемо впоратись – сильця величезних павуків, що тут живуть. Тож я завдячую вам життям. Якщо вам коли – не будь буде потрібна моя допомога, просто просвистіть тричі і я одразу ж прилечу вам на поміч.
Вони попрощалися і вирушили далі. Йти було все ще небезпечно , тут і там щось шаруділо, скреготіло, миготіло. Дерева були занадто високі,вкриті темно-зеленим мохом. Та друзі рухалися швидко і обережно і жодна пригода не спіткала їх того дня. Коли ж настала ніч, вони сховалися під великим кущем, і, міцно притулившись один до одного, заснули.
Прокинувшись вранці і поснідавши ягодами, вони вирушили в дорогу. Друзі йшли весь ранок і страшенно зраділи, коли хащі почали проріджуватися. Вони вийшли до кінця джунглів. Попереду синіло Глибоке озеро, яке було не менш небезпечним, ніж хащі, адже було таким глибоким, що без містка його було неможливо перейти.
- Як ми його перепливемо? – роздумував Воллі, підійшовши до води?
Та раптом з води виринула голова величезного крокодила .
- О, їжа сама прийшла,- зловісно посміхнувся крокодил. Він мав зловісні жовті очі, темно-зелену, мов панцир, шкір у велетенський рот, в якому вони залюбки б помістилися.
- Ми прийшли з миром,- мовила Бангі. – нам потрібно на інший берег, щоб дістатися Левової гори. Ми повинні пройти заради друга. Хіба у вас нема друзів? Ви повинні нам допомогти.
- Можливо,- відповів той. – Але не думай що я отак запросто допоможу вам. Спочатку відгадайте мою загадку:

- Я знаю! – вигукнув Воллі. – Це…

- Ну добре, - нахмурився крокодил. На цей раз я вас залишу живими і навіть допоможу, але наступного разу – начувайтесь. Он там, у заростях очерету є пліт, на ньому ви зможете переплисти озеро
Раді, що все завершилось щасливо, друзі швиденько переправились до протилежного берега і поспішили подалі від озера і крокодила.
Але радіти було рано, бо часу залишалося все менше. Тож Бангі та її товариші продовжували йти, час від часу зупиняючись щоб напитися або відпочити. Вже сутеніло, коли вони дісталися підніжжя Левової гори. Гора була висока, вершечок її ховався у хмарах. Виходу не було - вони мусили йти далі, бо вже завтра наступав день народження Волеса.
Всю ніч друзі йшли без перепочинку. З кожним кроком підніматися ставало все важче і важче, особливо Оллі. Підйом ставав щораз стрімкішим. Що раз то менше траплялися кущі та дерева. Дрібні камінці заважали йти. Зголоднілі та змучені, друзі продовжували йти вперед. Ніхто не жалівся і не нарікав, бо всі добре пам’ятали, для чого вони вирушили у цю подорож.
Поволі небо на обрію почало світлішати. Але вони і досі йшли, а сил йти далі майже не залишилося.
- Ми не встигнемо - панічно думав кожен, але вголос цього ніхто не вимовив.
- Як шкода, якщо ми не дістанемось, думала Бангі – ми стільки сил витратили…і їй стало так сумно, аж плакати захотілося. Вона ще раз глянула на небокрай. Там розгорталося дійство небаченої краси. Хмарки всіх кольорів і відтінків мовби сяяли зсередини.
- Хай там як, подумала Бангі, але я не втрачу надії! І що б не сталося, я щаслива, що пройшла цю подорож із своїми друзями!
І зібравши всі свої сили, вдихнувши на повні груди, мавпочка почала співати
Ми йдемо у далеку-далеку дорогу.
Нас чекають краї незнайомо-нові
Але щоб там не сталось, до рідного дому
Наше серце гаряче вернеться завжди

Хай наш шлях буде іноді трудним й невтішним,
Або нам доведеться ще раз все розпочать,
Та ніщо в цьому світі не зробить нам гірко,
Якщо віра й надія у серці горять..

Вона і співала і співала і відчувала,як стало легше, швидше йти і вільніше дихати. З останніми рядками пісні вони вийшли на вершину.
Саме у цей момент зійшло сонце. Сонячне проміння освітило величне золоте Дерево, яке спалахнуло всіма відтінками золота,відбиваючи його. Здавалося, що все навколо було золотим -(навіть вони самі)- так багато було світла. Жодними словами не описати тієї краси. Від захоплення друзі не могли вимовити жодного слова, вони лише стояли і дивилися, не в змозі відірвати погляду.
- Гарна пісня, Дереву вона сподобалась. - Раптом почули вони голос. - Але хто ви такі ?- Друзі заозиралися, але власника голосу ніде не було видно.
- Де ви? – спитав Воллі, намагаючись виглядати сміливішим, ніж він насправді почувався.
- Не шукай, мене знайти важко. - відповів голос. – Але ви мені сподобались, так і бути, побалакаю з вами. У цей момент, на листок найближчої до Бангі гілки виліз…..Жук! Як на жука, звичайно, він був доволі великий, з довгими вусиками, а панцир у нього сяяв як самоцвіт. Та все ж, це був лише жук. Він також тримав посох, на який опирався.
- Ти жук? – перепитав Оллі.
- - Що, не так ти уявляв собі Хранителя Дерева? – посміхнувся той у вусики - Але не завжди ріст має значення . Головне, що у тебе всередині, чи не так?
Друзі засоромилися. Хранитель був правий, не має значення, який ти зовні. А вони, пройшовши таку довгу дорогу, так нечемно повелися з Хранителем Дерева.
- Вибач нас, - мовила Бангі- це наша перша подорож і ми нічого не знали про світ крім того, що нам розказували інші. Відтепер ми будемо уважні до кожного з ким зустрінемося і не судитимемо нікого з першого погляду.
- Гаразд, - мовив жук - розкажіть мені, чому ви прийшли сюди.
І друзі розказали про все, що відбулося з ними за останніх три дні.
– …ось так все було – завершила Бангі свою розповідь.
- Хм…цікаво, цікаво..Отже, ви вирушили у подорож, заради друга? Це похвально, так і повинні чинити справжні товариші. Ваша відвага заслуговує винагороди.
З цими словами жук постукав своїм посохом по дереву. З гілки відірвався подовгуватий золотистий плід, і ,скочуючись з гілки на гілку, упав прямісінько в руки Бангі. Плід розколовся на дві частини, а всередині виявилася сопілка, точнісінько така, як була у Бангі, яка сяяла і переливалася золотом.
Друзі не вірили своїм очам!
- Це диво!Дякуємо! - Вигукнула мавпочка. – Дякуємо, добрий Хранителю! Тепер Волес справді гарно відсвяткує свій день народження!
- Поспішайте – мовив жук-хранитель. – Я дам вам наостанок одну пораду: завжди допомагайте іншим, що б не сталося і ви отримаєте більше, ніж вам буде потрібно.

Мавпочка тричі просвистіла і зараз же у небі з’явилася їхня знайома пташка- важконос Іріс.
- Будь ласка, віднеси нас додому-попрохала Мавпочка.
- До побачення! - хором попрощалися друзі з Хранителем і пташка підхопила їх у повітря.
- Урра, ми летимо додому!- радісно вигукував Оллі.
Вони летіли над чудовими краєвидами, милувалися горами, що зникали в далечині. Глибоке озеро унизу здавалося зовсім маленьким, а темні хащі - лише темною плямкою.
Сонце було посередині неба, коли Іріс висадила їх біля великого баобаба.
- Бувайте, друзі – сказала вона - і нехай вам пощастить.
Друзі щиро подякували новому другу і запросили її в гості наступного тижня. Попрощавшись, друзі чимшвидше поспішили до домівки Волеса.
А там вже зібралися всі джунглі, щоб привітати жирафа - Волеса всі любили. Звірі стривожено перешіптувалися: головного подарунка немає, де ж поділися Бангі та її друзі? Лише фламінго Альфа була дуже задоволена.
- Звірі будуть розчаровані, що вони підвели їх і не ходитимуть більше на їхні концерти - втішалася вона сама до себе. – Тоді й загориться моя слава! Буду гастролювати по джунглях, стану знаменитою!
Але яком же великим було її здивування, коли на середину вийшли Бангі та її друзі. Бангі тримала в руках сопілку, Оллі хоботом стискав тромбон, а Воллі витягнув піаніно. Друзі перезирнулися, кивнули один до одного і почали грати!.
Друг у нас є один, він найкращий від усіх,
Щоб не сталось, порятує від усіх незгод і бід,
Чи веселий чи сумний ти, чи забувся, хто ти є
Не лякайся, бо з тобою Волес завжди поруч є!
Волес - (підспівували Оллі та Воллі)- Волес -
Волес завжди поруч є! (2 р)

Тож у день гарний цей ми його вітаєм,
Довгих і щасливих літ ми йому бажаєм,
Чи веселий чи сумний ти, чи забудеш, хто ти є,
Пам’ятай, що завжди поруч друзі твої вірні є!
Друзі, друзі,
Друзі завжди поруч є!

І так гарно вони звучали, так щиро лунала їхня пісня, що незабаром усі почали підспівувати. А присоромлена Альфа втекла геть. Та ніхто на це не звернув уваги, бо всі раділи, що змогли зробити приємне другові.
Та найбільше раділи Бангі, Оллі та Воллі, і вони ще довго співали, тішачись, що їхня пригода завершилась щасливо і що вони знову зі своїми друзями.
Кінець.
Хто втомився за весь день,
Хай у ліжечко іде.
А хто хоче казку нову -
Хай дає бананів гроно.

Жили були Балак і старший брат його Галас.
І жили вони споконвіку, від народження першого чоловіка, хоча самореалізувалися вповні з появою першої жінки. Вони були всюди і ніде, заповнювали пустоту пустотою, різали набридливістю, як ненатертим каніфоллю смичком по ненастроєних струнах. Щоразу, як здавалося, що вони зникли, аж ту’, як море накочується важкими хвилями, так і вони накочувалися серед натовпу, розбурхували його, струшували і виштовхували з глибин людського єства споконвічний потяг затлумлювати прекрасну тишу пустими словами.

І носилися вони по світу, розхитуючи одиничність і гуртуючи маси, аж поки не народилася Людина, що поклала собі за мету викорінити їх. І ходила Людина землями і говорила тихо і мудро.
І заворожувала людей чистотою слів, скромністю істини. Вона зупинялася на околицях міст і випускала у них Живі Слова, що влітали, впліталися в буденність ринків і міських площ, мелодійно співали в унісон з церковними дзвонами, і змушували товстошию крамарку застигнути з рибою в руці, якою вона збиралася відлупцювати горе – крадія, і статечно відплисти за прилавок.
Мало – помалу, зникали галасливі зборища і балакливі посиденьки. З’являлися неквапливі домашні розмови і незлобні збори на площі.
І сказала Людина сама собі: я добре попрацювала.
Втішилася, горда важкою роботою,яку зробила. Бо ніхто на світі, крім неї не зміг би того зробити.
- Гляньте, звернулася вона до випадкової супутниці, - зникли Балак і Галас, нема їх!
Зачудувалась супутниця, покликала товаришів, щоб розділити з ним його радість. І розказали вони по всіх усюдах легенду про Людину, що вигнала Балак і Галас. І багато просили Людину, щоб сказала їм Живі Слова. Тож подорожувала вона містами, зупинялися на площах і базарчиках, скликати людей послухати Слова. Стояла Людина і повторювала істини, які колись відкрила у собі. Все більше і більше збиралося навколо неї, повторювало хором істини, захоплювалися мудрістю слів її. І гомонів натовп, ликуючи, що перемогли вони- охочі та слухняні істин.
- Слухайте,- говорила людина, - слухайте слова мудрі і вічні, бо вони незгоримі у часі і нерушимі у просторі! Вони несуть свободу, ось, я відкриваю вам її! Повторюйте їх, карбуйте у камені, підходьте ближче, я вповім вам більше, бо мета моя свята, як істини, що несу.
І стояли позаду людини супутниця його і товариші і були найвідданішими його учнями. І захоплено шепотіли людині, яка вона велика, яка вона мудра.
А з часом все більше і більше людей збиралося навколо, повторюючи слова, смакуючи слова, пропускаючи і вплітаючи їх у себе. Та помітила людина дивну хвилю, що пронеслася натовпом раз, вдруге. І озирнулася одного дня назад людина, втішаючись перемогою і зустрілася очима з супутницею та товаришами. І побачила оскал Балаку і регіт Галасу, що повсідалися по боках, злорадствуючи.
- чи ж не з нами ти боролася? – єхидно підколював Галас.
- чи ж не нас ти перемогла? – сміявся Балак.
І відчула людина руку, що обвилася навколо шиї його і зупинилася на грудях, пропалюючи їдким вогнем сорочку. Шепотіла на вухо Гордість, нахилившись до людини.
- Що таке, людино, ти думав, їх лише двоє?. – безжально насміхалася його супутниця. – нас тисячі і легіони і не спинити нас смертному, бо в той момент, коли ти думаєш, що перегнала нас на кілька кроків, ми чекаємо попереду, готуючи тобі нове провалля. – І так буде завжди. – шипіла вона злобно. Зайшлися вони в реготі, бо втоптали дурну людину, покарану за слабкості, проти яких та боролася; і залишили людину, згорблену, розбиту, розгублену; і покинули її, зловтішаючись.
Тож довго лежала людина, бездумно дивлячись на опустілу площу.
І встала людина, обтрусилась і, зігнувшись, поволі пошкандибала, спираючись на ціпок. І стала на околиці. Сльози освячували Слова, що злітали з уст. І мандрувала Людина землями далі, і вплітала їх у міста разом з досвідом,
і оминала площі.