Ой, на Івана, на Купала
Русалоньки чесали коси,
Квіт ніжних лілій золотавих
Вплітали у своє волосся.
Пісні співали про кохання,
Про карі очі, чорні брови.
Сумні дівочії зітхання
Розносив вітер сутінковий.
Стелилась пісня над водою,
Над тихим берегом похмурим,
Де під плакучою вербою
Сиділа дівчина в зажурі.
Прийняла тільки нещодавно
Кохання першого причастя,
Та швидко сталось непоправне -
Розлучниця украла щастя.
Те приворотнеє чар-зілля,
Принесене від ворожбита,
Вплело дівча в букет весільний,
Зравливця долю щоб згубити.
"Не бачити вам щастя в парі,-
Сміялась дико, біснувато,
коли ті квіти дарувала,-
І я не буду ряст топтати.
Не перейти вже ніжкам босим
Порогу неньчиної хати.
Серед русалок довгокосих
Довіку буду дівувати."
Розпука розривала серце,
Терзала душу підла зрада.
На дні холодного озерця
Знайшла вона свою відраду...
Ой, на Івана, на Купала
Русалоньки чесали коси,
Квіт ніжних лілій золотавих
Вплітали у своє волосся.
2,10,18

Я написав Ваш образ уві сні:
На тлі вікна із воску дивний профіль,
Русяве пасмо на чолі високім,
Яскраві бризки сонця на стіні.

Вітрець своїм невидимим крилом
Шурхоче тихо сторінками книги.
Вагань і сумнівів холодна крига
Безжально сковує моє нутро.

Тендітний Ваш, стрункий дівочий стан
Тривожить душу і бентежить око,
Цей ніжний дотик, наче ненароком,-
Надійні ліки від кривавих ран.

Букет мімоз на столику склянім.
Росинкою сльоза ляга на вії.
Моя прекрасна, недосяжна мріє,
Прийдіть ще раз у мареві нічнім.

У світі чарівливої імли
Я Вам любов, неначе сон, навію,
Напевне знаю: кожному по вірі,
То ж вірую, що стрінемось колись.
23,08,18

Метеликів весела зграйка
На моря перламутр сіла,
У бризках світанкових райдуг
Тендітні крильця тріпотіли.
Напившись бірюзи нектару,
Вони ловили подих вітру,
На сонних брижах колихались
Рясним весняним білим квітом.
Злетілися білявки чайки
Поглянути, що то за диво,
Та злинула бешкетна зграйка,
Напнувши враз вітрила-крила,
Крізь ніжне марево рожеве
Туди, де сплять досвітні зорі,
Де голубінь прозора неба
Впадає у безкрайнє море.
3,08,18

Натхненні, впевнені. щасливі,
Виходим сміло на перон,
Пірнаємо в суцільну зливу,
В імли молочної полон.
Ідем по горах мармуровим,-
В непевний час непевна путь.
Позаду - місто кольорове,
Тут - мокра, біла каламуть.
По соснах небо вниз стікає
Потоком спіненим води
І під ногами застигає
Дрібними краплями слюди.
В туман ялини проростають,-
Там загубилась висота,
Величні гори пожирає
Та непроглядная сльота.
Тут час розвіявся серпанком,
І блудить сонце в сивій млі,
А білий шум впліта світанки
У дощові свої пісні.
2018р.

Спочатку було тільки слово,
Воно - усіх основ основа,
Тому. бридке, а чи красиве,-
Таїть в собі велику силу,
Яка чаїться десь у серці,
Допоки звуком не озветься.
Безжальне слово може вбити,
Із певних ніг на землю збити,
Тендітну душу загубити,
Знекровити, занапастити,
Талант навіки занедбати,
Невинного затаврувати,
Скувати душі у кайдани
Байдужості, ганьби, обману,
Посіяти жадобу, заздрість,
Прогнавши геть безпечну радість,
Там, де цвіли любові квіти,
Лиш лють і ненависть зростити.
А може слово окриляти,
У далечінь мрійливу звати,
Насінням плідним, благодатним
В незрілих душах проростати.
Сердечне слово надихає,
Лікує, пестить, осяває
Довкілля втіхою і світлом,
Дарує посмішки привітні.
Тому про слово треба дбати,
Щомиті мусим обирати -
Небесну даль подарувати
Чи ніжні крила обірвати.
2018

Пелюсткопад духмяний абрикоси.
Стара хатинка на краю села.
Тепла провісники - сріблясті роси,
І верболіз, що в коси заплела
Весна-бешкетниця під спів пташиний,
Що вальсом Гуно у гаю луна.
Арабісу альпійського перлини.
Пробудження природи таїна.
Стрункі берізки, юні наречені,
В сережках хризолітових стоять.
Кульбаби квіти, сонцем золочені,
Нектаром бджілок будуть пригощать.
У тім раю, у віхолі квітковій,
Дівча, мов зачароване, стоїть.
Бабусі серце, сповнене любові,
Готове небо й зорі прихилить,
Бо старості відрада - то є діти,
Адже назад немає вороття,
Вони дарують, як весняні квіти,
Надію на продовження життя.

Душа людська, неначе птаха,
Одна, мов гриф, не знає страху,
Безпечно в вишині ширяє,
На землю гордо споглядає.
А інша, хоч і крила має,
Та ходить пішки, не літає,
Малим задовольнятись вміє,
Про неба синь вона не мріє.
А є, хоч крильця куці має,
Та стрімко в небеса злітає,
Схід сонця радісно стрічає
І кожну мить життя вітає.
Є птахи, що у тісних клітках
Гнобителям співають дзвінко,
Життя привільного не знають,
В полоні, тужачи, вмирають.
Душа, як птах, в неволі гине,
За горизонт думками лине.
Ви їй не обрізайте крила,
Нехай у вись летить щасливо.
2017

Спочатку не було нічого,
Лиш Бог один в пітьмі літав.
І в перший день творіння свого
"Хай буде світло,"- він сказав.
І, результатом вдовольнившись,
На другий день помудрував
І, воду з паром роздівливши,
Між ними небо сформував.
На третій день Всевишній воду
В моря і ріки перегнав
І суходіл створив, природи
Основи започаткував.
Довкола все зазеленіло,
Плоди й насіння даючи.
Та в Бога нова думка зріла:
Щоб ліку часу дать почин.
І на четвертий день світила
На тверді неба він створив,
Щоб день із ніччю розділились,
І місяць уночі світив,
На Землю зорі милувались
Крізь кілометри та віки,
Щоби у тиждні дні сплітались,
Стікались місяці в роки.
На п'ятий день у чистих водах
Створив Бог рибу. В небесах
Створив він птахів для польоту.
Землі нев'януча краса
Ще досконалішою стала
З появою на ній тварин.
Природа квітла і буяла,
Даруючи життя. Затим
Після трудів благочестивих
За образом своїм Творець
Створив на шостий день людину,
Як досконалості вінець,
Щоб правила вона землею,
Тим, що живе на ній, росте,
Щоб працелюбністю своєю
Примножувала те, що є.
Та Homo sapiens наївний,
Невірно оцінивши дар
І зрозумівши Бога хибно,
Сказав, що він природи цар.
І став творити беззаконня,
Бездумно нищачи усе,
Цинічно, хижо, безборонно,
Так, наче це його усе.
Рубав ліси він, нищив рибу,
Для втіхи звірів убивав...
І Бог не витримав і гримнув,
Чим вітер нищівний зірвав.
І знялись смерчі, урагани,
Лилась потоками вода,
Від сну прокинулись вулкани,-
Скрізь смерть, розруха і біда...
Бог милостивий навіть в гніві
І виправитись шанс дає,
Щоби помилки зрозуміли,
Бо все ж надія в нього є,
Що до людини, хоч і згодом,
Все ж дійде істина свята,
І усвідамить "цар природи",
Що він - нікчема й марнота.
2017 р.

На заході багряний сонця диск
Добі останню шану віддавав.
Неспішні кроки мудреця вплелись
В тканину дня, що до кінця збігав.
Повз нього жвавим свіжим вітерцем
Юнак по стежці, кваплячись, промчав
Так швидко і незграбно, що плечем
Старого зачепив, але не став
Сповільнювати кроки. І Хінг Ши
Спокійно й ввічливо його спитав,
Куди так відчайдушно той спішив,
Що на шляху людей не помічав.
Той вибачився і промовив: "Я
Дізнатись хочу, в чому сенс життя,
Та часу в мене обмаль, позаяк
Не є досягнутою ціль моя"
Мудрець кивнув: "Колись давно я знав
Одного чоловіка, що, як ти,
Той сенс усе життя своє шукав
Й лиш перед смертю досягнув мети..."
"То в чому ж істина?"- спитав юнак.
"А істина у виборі завжди..."
"Спасибі,"- на ходу гукнув хлопчак
Й побіг шукати істини плоди.
"У виборі,- продовжував Хінг Ши,-
Чи будеш кожну мить ти проживать,
Чи станеш, хоч як швидко час біжить,
Життя на пошук сенсу марнувать."
Але останні ті його слова,
Немов торішнє листя, розкидав
По стежці вітер.Та палкий юнак
Їх не почув. Він дуже поспішав...
2017 р.

А океан все стугонів, шипів, ревів, метався,
То пестив скелі, то об їхні схили розбивався,
То норовливим скакуном він на диби здіймався,
А то грайливо на мізерні бризки розсипався.
Опанувавши різьбяра мистецтво досконало,
Впродовж десятків сотень літ створив уже немало
Шедеврів, гідних Перилая, Хареса, Родена,
Глікона, Мікеланджело, ді Дуччо, Алкамена.
Відсікши зайве, породив безцінні барельєфи,
В гірських породах утворив базиліки і нефи.
Натхненний скульптор, він прибрав все наносне і тлінне,
Натомість залишив свої безсмертнії творіння.
Так прикрощі та негаразди прагнуть нас зламати,
Ми ж мусим стійкість проявить, алмазом справжнім стати,
Що мінералів є царем ( із грецької "незламний").
З людської глини висікає Доля філігранно
Монументальної скульптури геніальні твори.
Бо те, що не вбиває нас, то робить непоборним
2017 р.