Коли-небудь,
коли ми зможемо розмовляти один з одним,
повітря знову наповниться нашими словами,
як киснем після червневої зливи,
вони стікатимуть туманом у калабаню центру,
запалюючи ліхтарі, цигарки, вогні святого Ельма
і пристрасть в очах вуличних кішок...
А доти,
доки я не взмозі відділити у власному серці
тебе від твоєї смерті, чекатиму мовчки,
Ось тут, у темряві сонного літа.
Я дочекаюсь, мій друже, я вперта...

Йшла назустріч крізь місто,
обережно, ніби навпомацки,
звіряла маршрут з лініями на долонях,
сіре небо перетікало у синє –
перевіряла на висоту та надійність,
на неперервність сліду,
не довіряючи статистиці зустрічей на перехрестях,
не вірячи в назви вулиць,
змивала контури кварталів,
кроїла карту міста срібними коліями,
обертаючи відстань у час...
Зустрілись надвечір, кохались до ранку.
Через нас у місті цілу ніч падав сніг...