Дні спливають за днями, мов двадцять п’ятий кадр, ми їх не помчаєм, листопад тихо йде геть, особливо нікого не чекаючи...Зима причаїлась на околицях міста, готова до штурму, але всі стихії вже знають – ми здаємось без бою, покірні, смішні і жалюгідні у своїй покірності, інфантильні, забиті і розчавлені власною інфантильністю, як і наша віра у тепле і світле завтра на вічнії віки... І що найдивніше, все – час, гідрометцентр, міста і озонові діри нас оминають – бо навіщо ми їм такі – смішні, придуркуваті, наївні? Сильні світу цього цінують лише сильних ворогів, а ми – полова під ногами їхніх коней... Боже, яким чудом ми відібрали це неймовірне право – право бути дурнями, блазнями, п’яницями і вічно закоханими?!...Просто кохай мене, просто цілуй... Це наш тост, слоган і епітафія. І табличка замість «Do not disturb»...