Чи не щаслива я? Збігають дні,
Не молоко як – в’язні із тюрми.
І бухкають у ліжко втома й втіха:
Усе гаразд, як є кого зігріти.

Усе гаразд: дитяча ніжка в ніс.
Росте малюк упоперек, і зріст
Вимірюю рукою ніжно й тихо,
Раніш не сполохнути б – так будити.

Чи не щаслива? З милим на коні
Уздовж і впоперек ті світлі дні,
Коли і темні… сунем навмання ми
Одне ув одного утиснувшись серцями.

І так калата, так калата… Чуєш дзвін?!
Коли не очі, виведе нас спів.
Щовечора він ллється по кімнатах…
Сусідам горе: щастя в нас багато!

Чи не щаслива? То питання не просте.
У небо вдячність із грудей росте...

Чи я люблю? Любов – то світлий морок.
А я стара вже й очі бережу.
Мені потрібно бачити прозоро,
Хто перед мене і за ким іду.

Бо як іду – то вияв чималенький,
Бо у старої ноги вже не ті.
В обхід не дійдеш. Добре, як пряменько,
І той веде, хто не у снах мені

Приходить й напускає, й на світанку,
Мов хмарка, виснеш – треба каяття?
Чи я люблю… В недосипі й благаннях
Прожити з чоловіком все життя.

Застиглий погляд. Зупинка часу –
Хвилини збіглися всі докупи.
Зніма їх вічність, мов шумовиння,
Себе в очах тих аби розкути.

Застиглі очі. Маляти ручки
Плетуть дитинство на довгих пальцях –
Спізнали фарбу які та злото,
А тільки вперше – майбутнім п’яльця.

Застиглий погляд. Життя строкате
Біжить шалено і все наосліп.
Тримає міцно долоню ніжка,
Застиглу всю – бо любов не поспіль.

Як вільно писати, писати як велено
Біллю у грудях, тугою велетня.
За небом без стель. Свій зріст забути,
Розправити плечі, собою бути.

Щоб руки - вітряк. Махай як хочеш.
А ноги у стриб. До зірок не доскочиш.
Бо небо у велетнів так високо -
Стрибають до нього багацько років.

Та місяць висить. І сонце сходить.
І ниви зірок щовечора родять.
Бо велетень, він не собі в кишеню -
У душу кладе зірок тих жмені

Очима. І далі над хмари скакати -
Розсіяти зорі, красу засівати.
Щоб тут, на землі, серед нас те диво
Сходило в поглядах, а не губило

Себе поза хмарами. Вільно писати,
Як велетень просить всі стелі ломати.

А на трояндах сьогодні роса.
Їх дощ цілує, чи знову плачуть?
Що хліб їмо – а проїсться краса,
І «Змовкни!» скаже ще вчора мачо.

А я ж не квітка, щоб відцвісти
І все забути з опалим квітом.
Боліти ж будуть твої листи
З любов’ю в віршах, із цілим світом

До ніг моїх… Бо росту до зір,
Коли в очах ти шукаєш зорі.
І об асфальт мій низький уклін,
Коли – краплина в калюжі-морі.

А на трояндах сьогодні роса.
Бо дощ пройшов і усе позначив.
Мене також, бо і я краса,
Що відцвіте… І не винен мачо.

Чи то твій голос, Боже, твій вічний тихий шепіт
Цвіт вишні колихає і листям шарудить?
І кличе душу мою в світи давно затерті.
Бо знищити не ладна, що не могла створить.

Куди й та ситість ділась і мудрість – вільна пташка!
У небо за водою. Я ж знову, мов дитя,
До світу зголодніла. І стигне згусла кашка…
Хай трохи почекає – самотність знайду я.

Твій подих завжди свіжий. Аж в грудях похололо.
І вже там сивий смуток собі кубельце звів.
Вертайся, душе моя! Згадала дане слово.
Без тебе як зігрію, кого і Він велів.

Чи то весняний вітер зірвав хмарки і квіти,
Й за ними полетіли усі мої думки?
А я без них, мов хмарка, й собі давай висіти.
Підвішена ж до Тебе назавжди – не роки.

Нічого такого не сталося
Ніхто ані вмер, ні зблід.
Маленькі щоденні радощі
Згубили до щастя слід.

Такого нічого не сталося
Вже тридцять із лишком літ.
Вершину не взято і зірку не знято
З небес, чи у фільмах своїх.

Нічого такого не сталося.
Та й станеться чи? Ох біда –
Красуня з холодним поглядом
Всю душу мені виїда.