Грається казково теплий вечір
Тінями закоханих дівчат:
То блондинкам полоскоче плечі,
Бо вони - кокектливо мовчать,
То шатенок хитро поцілує
Ледь-достиглі губи крадькома
Тільки жаль, що ніч не спить – полює,
Хоче також бути у керма!

А навпроти скромно причаїлись
Дві іскринки в чорно-білій млі:
Хоч пускають в невагомість стріли,
Та пливуть наосліп кораблі.
Бо сіяють очі волошкові
Спілістю нескошених полів
Здатися несила юнакові -
Закохатися сам Бог велів!

І зробив, тримаючись на грані,
Самостійний, несміливий крок
Й вимовим «без Вас, прекрасна пані
Сил нема дістати до зірок
Тільки вдвох покоримо вершину,
Я без Вас довіку не засну
Мріяти й кохати не покину –
Вашим іменем назву свою весну...»

Промовляв тремтячим напівтоном,
Кожне слово линуло з грудей
В унісон, несправним камертоном
Усміхалось янголя руде
Й відповіла ближче проти ночі
Найкрасивіша з усіх дівчат:
«Любий мій, погляньте, мої очі,
Не дарма кокетливо мовчать…»

Не судилося нам доторкнутись осіннього листя
І відчути на смак гіркоту у сухому вині
Шлях розлуки простий – у кохання ж дорога терниста
І не кожен простак зможе скарб відшукати на дні

Не дурманить мене більше присмак чужих поцілунків
У самотності часто ми бачимо істину ціль:
Хто шукає – знайде, крок один лишень для порятунку,
Але як після цього забути минулого біль?

І зривати плоди, не вагаючись, з райського саду,
Проживати цю мить мов останню і кожного дня
Обіймати тебе у полоні ночей зорепаду –
Посадити майбутнього перше цнотливе зерня

Не судилося нам… Хто ж суддя, хто глядач, перехожий?
Наша доля в руках нечутливих до болю солдат
Хоч далекі тепер та по своєму мріями схожі:
Ти кохаєш навзрид – та я дужче кохаю стократ!

Поляже «Імперія Зла» – колись впала і Троя,
За наші страждання вже Бога прохав херувим.
Чи вистачить часу віддати належне героям:
Вклонитись й медалі вчепити на груди живим?

Чи вистачить мужності визнати рішення кволі,
У краще життя – не у вічність народ поспішав
Ми ще у ярмі та уже не в задвірках у долі -
В поранене тіло вселилася вільна душа!

Не віримо більше, бо ігри зі смертю нервові
Чи вартий поваги хто бізнес на честь проміняв?
Зелені купюри з слідами юнацької крові
Запущені в хід – на біг-бордах старі імена…

Не стане щасливим хто лад не пильнує у домі,
Не варто робити з прямої криву перехресть
Побудьте весною, хоч день, українці свідомі:
Віддайте політикам милиці – воїнам честь

Сонце у вересні тішить серпневою зрадою.
Осінню гріх покохати, чи скажете – «ні»?
Я мимоволі у снах наші зустрічі згадую -
Й серце радіє, що ночі вже довші за дні!

Видалась осінь закоханим надто багатою
Стиглі уста спопеляла зрадливо умить
Ваше мовчання порівнюю часто зі стратою
Тільки вона назавжди, а не завжди болить

Жовтень зібрався лякати дощів прохолодою,
Листя пожовкле у вальсі для нас закружляв.
Ви проштрикнули наскрізь моє серце не вродою -
В посміху щирім все теж забавне немовля…

Я колись упаду під життя тягарем на коліна.
Чи спіймаєш мене, чи потонеш в очей глибині?
Чи пробачиш, чи ні – мить остання в коханні безцінна,
Не забути її, не втопити в п’янкому вині.

Я колись принесу на обривках ліричних мелодій
Всі свої почуття, щоб повірила - все не дарма!
Та не скину ярма – «безпощадний років твоїх злодій»
На розпутті шепчу про кохання слова крадькома

Я колись посміхнусь, поцілунок зірву, наче вперше,
Від розпечених губ юне серце моє защемить.
О блаженна ця мить! Розлюблю тебе тільки умерши,
Та безсмертна душа і шумить, і болить, і тремтить…