Небо кришеться, осипається до твоїх слідів,
густішає тиша і застрягає в горлі лише тоді,
коли витікає з твоєї аорти фраза: "Пора іти",
і я віддала б півцарства, тільки би час застиг.

І подих спадав на щоки, неначе пестливий пух,
твій подих мене леліяв, будив із міцного сну,
і я б виривала рими із м'язів і сухожиль,
щоб розливався між нами вечір, мов сік із п'янких ожин.

І я віддала би прозу, свою перестиглу віру,
щоб чути, як серце вдаряється в панцир із ребер і шкіри,
як час випливає з-під пальців, лягає на меблі пилом,
хтось думає, то буденність. З тобою вона красива.

Коли я пишу чи плачу, то кожна сльоза до тебе.
Ховаюсь в твоє кохання, ніби у теплий светер.
Зізнаюся в любові тихо, незграбно, завжди несміло,
як оголяють вперше чисте лякливе тіло.

Квітень 2018