дівчинка
зі споду літа
жінка
в ламкому вищирі дзеркала
жінка
з памороззю у волоссі
і мудрістю в пергаменті
борозен
ділять одну хлібину

та що в дзеркалі
недбало струшує крихти
ніби мух виганяє
з веранди в осінь
та що з мудрістю
сарказмом лоскоче
кратери її оголених плечей
і збирає крихти
в кишеню

мала витягує
ноги з літа
вкривається коциком
показуючи усім язика
бо їй поки що невтямки
що хліб той
з муки
води
солі

лютий німує повздовжньою білизною
пасує сизу понурість із крони на скроні
настільки підшкірну що сам собі ввижаєшся ноєм
ще й грива повз гриву парами в прозорість
відчалюють розгойдані коні

кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють
наче забуті прочанами шляхи до храму
переобтяжують фатальність високості
тягучим настояним тишею оловом
і не второпати що першим вродило
із нетрів тягучого краму
задимлене полотнище чи
димами прокреслене на ньому слово

немає нічого
окрім загрубілої криги
між ребер
й прозорого світла
добутого
із зрошених пагонів
нового дня

погляд прямий
як стріла дядечка гуда
безпорадно шугає
в розстріляній високості

незаораного літа вершечки
студеніють і гуснуть
із кожним зойком перону
хоча б дотягнути
цей ланц
хоча б каже
у зиму без брязкоту
увійти

паломництво
дорога до серця твого
пахне полинами і
обвітреною стернею
скошених трав

куди не поглянь пшениці й ковила
чіпляється лініями долі
за мої загрубілі підошви
аж відлуння іде кропив’яне

солоні шляхи до серця твого
з мідною гірчинкою колодязної води
як Чумацький шлях невблаганні
за дороговказ ківш сипучих зірок
що прозорою тишею
на скронях курганів пузатих ячать

іду сліди гояться споришами
і кишать дрібною мишвою
що й повернути ніяк не вдається
бо паломництво це
силу священну має

ти вітер
наскрізний
аж сухоребре р
чіпляється за підвіконики снiв
кропивою голосу

ба’ тільки з вітром можна
скляними косовицями пальців
вполювати триглавого змія
в туманній кужелі небесного дзбана
денним світлом розчісуючи
земне споглядання речей

маленький хлопчик
забинтовує намертво
пальчика
щоб не боліло
щоб якорі
червоної ріки
не потонули в ластовинні

лінивим голосом
цикади
в набрякле небо
просяться

дотична космосу
приречено втискається
в червоні коралі
на грудях
там ще будуть
затори
завіси
каштани в кишенях
коньяк в каві
крижинка в оці
тарган у вусі

цикади намотують
на вус
вірніше на місце
його відсутності
достиглі піски
кривими тунелями
нагадують
що скоро зима воскресне
на скоцюбреному листку
шовковиці

торбинку в мішечок
в мішечок побабчені
смутків куделі
щоб не зурочили
червону нитку
на зап’ястя

кістлява рука
приборкує годинникові
вигини стрілок
чорною хусткою

цикади нервово рахують
дрібні монетки
гортанного срібла

2018

ця осінь плакала не дощами –
галузками страху й підступними кулями,
як беззахисне кошеня тарабанила у вікно
перебитою лапкою.
вибухала кіптявою й димами лукавих снарядів.

листя ніхто не палить –
тепер поле бою на нім проросте.
діти не пішли до школи,
замість ранців носять гуманітарну допомогу.
все пишуть листи до Святого Миколая,
але бога війни побачили впритул.
вони бояться
за цю змарновану осінь.
вірять, що до Нового року все скінчиться,
тільки обвуглена осінь більше нікому не довіряє.

2018