Я рідко говорю,
Що я тебе люблю
Ти рідко чуєш те,
Що так мені потрібний.
Це в ритмі наших днів.

Хоч ти завжди умів
Підтримати мене.
Спасибі тобі, рідний!

Хоча я не назву
Усіх своїх подяк.
Їх знає тільки Бог.
І в серці їх ношу я.

Але скажу: “Пробач”.
За те, що рідко так
Твій рідний щирий сміх
Крізь справи поряд чую.

Я пам’ятаю все.
З дитинства до тепер.
І знаю що мені,
Ти ладен світ віддати.

І хочеться, щоб час
Усі проблеми стер.
Я так тебе люблю.
Спасибі тобі, тату…

У ній щось є…
Напевне, то душа
Трохи збентежена від правди і реалій
Вона кудись,
Як завжди поспіша,
Іде у переходи і у далі.

У ній щось є…
В її ясних очах
Поети б написали слово “щирість”.
В ній паросток надії не зачах,
Не дивлячись на будні трохи сірі.

У ній щось є…
Незрима таїна.
Що в пам’ять урізається гранітом.
Як присмак від солодкого вина,
Коли набридла гіркість цього світу.

І це її відразу видає.
З-поміж облич і поглядів квапливих.
Спинившись, розумієш: в ній щось є…
Таке по-справжньому просте і особливе.

І попливли роки,
Як листя по воді.
Життя пройшло
У невловимій круговерті.

Ось тут ми вчора ще:
Наївні й молоді,
А вже сьогодні
По-осінньому відверті.

І може не тебе
Обрала б я.
Та погляд твій
І рідний, і глибокий.
Сказав, що вимір твого щастя
Це – сім’я:
Я переконувалась в тому
Рік за роком.

Волосся кольору каштанів
В одну мить
Покрив легкий
Напівпрозорий іній:
То холоди,
То вітер налетить…
Я рятувалася
Теплом твоїх обіймів.

Невпинний час.
Він і глядач,
І всім суддя…
Нас огорнули вже тумани
Зовсім сиві.
Замерехтіло фотокартками життя
А ми відверті.
Й по-осінньому щасливі.

Якби ти знав
Як мріється під вечір
Під сині стіни.
І вітри з віконних рам,
Коли раптово
І, як завжди, недоречно
Ліхтар розігрує
Переді мною сцени драм.

Якби ти знав
Про несказанну ніжність,
Яка за мене більша у стократ.
Я загубилась поміж довгих тижнів
І у системі
Знаних всім координат…

Якби ти знав
Скільки в житті моєму
З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…
Ти б точно не дозволив
Бути в цю мить
Між стін і рам
Одній.

А на душі було так душно
І так хотілося дощу,
І так набридло слово “мужність”
Аж до плачу.

І так чомусь хотілось грому.
Чи навіть двох потужних злив.
В житті вся складність лише в тому,
Що часто не знаходим слів.

Або знаходимо невірні.
Або ідемо не до тих.
Реальність душить непомірно
Якби дощу…
То він би зміг!
Омив, очистив, обнадіяв.
Банальна правда всіх жінок,
Що навіть чорні довгі вії
Не прикривають всіх думок,

І те, що на душі так душно.
Хотілось грому, сильних злив.
Чекати – це є дуже мужньо.
Якби лиш дощ це оцінив.

Я хочу до тебе.
По венах кочують
Пусті пасажирські вагони.

Під стукіт у скронях
Римують сонет
монолітних коліс.

Я хочу до тебе
І марю тобою спросоння.
Полотнами з рельсів
Тебе кудись поїзд повіз.

У тебе
Віконні пейзажі мелькають,
Немов божевільні.

А я услухаюся в звуки
Порушених тиш.

На двох у нас зараз
Хіба що мнима стабільність.

І віра у сили
Що зможемо, милий,
Здолати наступний рубіж.