Досі мовчали — бувайте:
бублик існує для дірки.
Музикою була ти —
скрипка померла тільки.

Чия узяла, по суті:
ці хвилі скорились вітру.
А речі, як ми, закуті,
від того, напевно, й хитрі.

Раб Твій, і син Твій, і Каїн, —
винний, холодний, дальній.
Лежить при дорозі камінь —
погибель моя і дар мій.

Гірке міркування почни, не соромся,
в коморі замок не зривай.
Встигай розуміти усе, що не зовсім,
а все, що занадто — нехай
невірно сприймається хамом на розі,
як рештки порожніх чуток.
Вчорашнє тепло у твоєму волоссі,
то інша немилість чи крок
в засніжену ніжність, у сад Гетсиманський
навічно.
Невільно.
І хміль
хитатиме так, аж злітатимуть маски
з прихованих шармом довкіль.
Життя, мов п’ятак, поселилось в кишені,
дістати рукою — хоча...
Ми трішки старіші, від того й дешеві,
й не я це, до речі, почав.

Угору подивитися чи встигну,
а пальці відчувають трепет зір.
Стою самотній.
Шурхіт часу тихне,
де вечір починає медозбір.
Пізнаю спокій чи хрущів почую
на віддалі двох весен і зими.
Мости зведуть, немов уста нечулі…
І знав: не зарікайся від суми…
Хіба буває, щоб усе гладенько.
Повторимо забуті помилки.
Вгорі зоря тремтить одна-одненька,
і трепет переходить у гілки…

На вулицях так легко загубитись,
пропасти, і проґавити, і щез…
Зникаєш містом — обережний витязь,
і слід зника, а ти благаєш ще.
І хто тоді не відчуває страху?
Чим швидше крок, тим серце ще хутчіш.
Затиснутий у вулиць амфібрахій,
виборсуюсь, як із хлібини ніж.
Біснуються під’їзди, регіт арок,
іржа холодним потом капотить.
А далі йти — цього стає замало,
і просиш не вина тоді — води.
Ковток короткий, щоб відчуть різницю
від гіркоти і солоду вустам.
На вулицях так легко загубиться
посеред сцен, артистів і вистав.

Вдивляюсь у твій сон, як в сон чужого саду,
і яблука скотились — від остраху малі.
Ти тінями зведеш над тишею аркаду,
щоб дотики зірок нас не взялись жаліть.
Як тепло світить плід, як ночі котять хвилі,
звикає до руки цікаве пташеня.
У місячних сльозах пливуть дерева білі,
де небом напоїть ти повела коня.

Пливу по літу Вашого чола,
коли у спраги не питають: «Можна?»
Густого дня визбирує бджола
нектар з нас двох схвильовано й тривожно.
І мед тоді так солодко гірчить
про доторки, про затихання криком,
де краще захлинатися вночі
без сорому незімкнутим повікам.
І в очі, мов у скелю, вдарить вал,
і тіла корабель, як білий спалах.
Холодних рук найгарячіший шал
повільно допала у тім, що мало.
Їдкіший дим спроваджує зола
все вище й вище — вже не зупинити.
Хмарина згадок, визріла в зеніті —
пливу по літу Вашого чола.

З панною Інною лінію інею
ми не продовжили – тепла зима
пів на четверту здавалася винною
у нез’єднанні і рук, і оман.
Падають лілії, пам’ять – до Ирію,
наче уста до вечірнього тла.
Кроки назустріч, яким не повірив я –
розбризки літа в ілюзіях скла...

Різдво чекають і нічого
їм не потрібно від погоди.
Нога відшукує, де чобіт,
і не знаходить.

А вічність порається в хаті,
і очі блискають з ікони.
Принишкли у кутку рогаті,
сахнулись коні.

Різдво чекають.
Починає
з собою гомоніти баба,
торохкотіти качанами –
самотньо, мабуть.

Бо не вигадує надію.
І тануть іскорки та плями,
коли по-дивному радіють
ці очі-ями.

Ще розумію, світе вічний,
де ліве й праве, хто тут крайній.
Кричить погода істерично,
свобода є в моєму крані.
Ти, наче стовп, у межилюдді,
і є межа і за межею.
Вдихни у груди більше люті,
уста від істини рожеві.
Співати, битися.
А зверху
все видно – не ховай обличчя.
Пришестя, кажуть.
Стань у чергу.
А, втім – не треба...
Всіх покличуть!

Ступала паморозь на поріг
ще нерішуча, не знала ролі.
І хата тепла, немов пиріг,
мороз відчула, судому в горлі.
Тебе немає, ти – просто збіг
обставин, місця, гри тьми і світла.
Слова, якими збивало з ніг,
тепер минають.
Порожні відра.
І дощ не стукав, бо не хотів,
не знав до кого спішити в гості,
коли прощались оці й оті,
кому прощатися і досі.
А босим в паморозь не ходи,
бо дика груша туман надиха.
Мороз сприймаєм вряди-годи.
Душа старіша...
І стане тихо.

Ви ще знайдете очевидців
довгих буднів, обрáз і бід.
Розуміння в такому віці –
крок до щастя?
Скоріше від.
Не питайте: чому тверезий,
з ким сьогодні, коли і як?
Балеринами йдуть берези
через натовп ламких гілляк.
Будеш кимось, коли згадаєш
шелестіння хвилин і хвиль.
Відпускали тебе все далі,
невідомо лише звідкіль?

Налий мені кохання, панно Смерть,
отак щоб геть, хмеліючи, забутись.
Коли на шиї чути часу утиск,
плесни свого пекучого ущерть.
Хай буде все – до ранку прихистиш,
розхристаного, наче ця країна.
Мені здалося, ти була наївна,
незаймана і неземна – і ти ж...
Змогла піти, а я кричав: “Агов!”
цій постаті імлою тайни стертій,
цій панні Смерть, що схожа на любов,
чи жінці, досить схожою зі смертю.

Чи вирушаю чи вірю, що вирушив,
виширяв геть із кутків чортівню.
Щурився – бачив: день видався миршавий,
щиро зізнався – не хочеться ню.
Виміняв радість у стомлених поглядів.
Відчай чи що опечатав уста?
Встав би удосвіта – буде хтось поряд – і
радий мені.
Чом же досі не встав?
Боже мій, берег цей – непередбачений
ні ясновидцем, ні панною пік.
Кіпоттю неба приймається спадщина,
там, де мовчання стає “Do you speak?”.
Пив оці дні – напивався і плакалось,
не докричався до себе навік.
Вірю тому, буде хто, наче я колись,
але тоді, коли я – ще не він.

Пробачити за все, у часі розминувшись,
не підійти туди, де щойно ти була.
Коли не час пливе – спливають наші душі,
то душить щось таке...
Аж стиснувся кулак.
І щойно ще живеш і не встигаєш жити.
А тиша – це статист, їй все одно – хто ти.
Від себе утікав, щоб в дурні не пошитись,
і тішився колись, бо по воді ходив.
Тут не знайти причин, не проминути сльози,
не винайти закон, в якому я і ти.
Дивитись, як дощить, не хочу чи не в змозі.
І зимно на щоці, бо нікуди іти.

Обірвалися з цього дроту,
наче з світу ми обірвались.
Це весна босонога бродить,
і рябіє розбитий палець.
Ти від страху стаєш, як річка,
непідвладна, а значить, ближча.
Глибина твоя цьогорічна,
скільки люду в тобі ще знищать?
Розтуляю уста ці двічі,
говорю: “Прощавай” і “Здрастуй”.
Як не бачила, то не свідчи,
що сліди пролягли до рясту.
Споминання і піна співів.
Повертайся, ти знайдеш місце.
Та голівоньки надто сиві,
та моря не побачиш звідси.
Обійди сім разів тополю,
опинись, де тобі потрібно.
Ти тепер не стійка до болю,
ти дощем барабаниш дрібно.

Не звикаєш до втрат ностальгійних дощів,
і біжиш без потрібних зупинок.
Обнадіє погода, і небо мерщій
не засмічене хмарами спінить.
Чи спасіння, чи спосіб утримати гріх
у дерзаннях порожнього тіла –
у свавіллі стихій дозріває горіх,
як душа, перевтілена пилом.
Опиняємось ближче до істин і сліз –
так судилось, і є про те напис.
А життя – слід глибокий вселенських коліс,
і обабіч – з об’їдками трапез.
А не трапиться стрічний – вечеряєш сам,
бачиш знаки і віриш у долю.
І реальності блимає вицвілий штамп –
окропився святою водою.
Бути битим, звикаючи бігати так,
щоб подрібнених крапель прощання
уповільнений дощ закодовував такт
на зупинці, де мокне прочанин.

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Літо спливає, наче несправжнє,
сливи та вишні ростуть уві сні.
Осоловілий від сонця і справний
день, що втікає, збився із ніг.
Нас вивіряючи, спека, розчинить
жовтими смугами подивувань
тіл, що на відстані схожі на тіні,
від постаріння чи довгих вагань.
І віддаляються діти на захід,
трохи правіше, у світ суєти.
Сонях співає мінорно, як закид:
“Згадкою літа колись будеш ти…”

Вітер висвистує з хати прийдешніх.
Сині вуста, подорожню — одну,
келих утиснуть у свіжу труну,
і захитаються хіттю черешні.
Бабця злягла, та пустує онук.
Світло шаманно від свічки відскочить,
скаже: куди? Закудикає всіх.
Спогадів капай березовий сік.
Голову буду буддизмом морочить,
і не повірю ні в смерть, ні у вік.
Навіть палке цілування дівоче
не повертає до щастя охочих —
вигорів весь у душі чоловік.
Гість, що на радість, і гість, мов татарин,
і у світлиці то сонце, то хмари.
Нами закінчать, бо ми починали
у відчутті, наче справжності мало.
Сині вуста — не свистів, не тонув.
П’ю подорожню — уже не одну…