Я бачила сон кольоровий:
...Крізь сяйну ранкову блакить
В святім ореолі Любові
До мене матуся спішить.

Зустрітися з нею, охоче
Лечу на смарагдовий луг.
Тихенько струмочок дзюркоче ,
Спокійна прозорість навкруг.

Зустрілись.
Хоч знаю, що неньки
Немає в живих на землі,
Та розповідаю тихенько
Про все, що цікавить її.

У тихім розкриленім небі
Розлита Правічна Блакить...
… Кортить розпитати у нені,
Чи краще в «Тім Світі» їй жить?

Чи править у нім справедливість,
Чи видно їм нас з висоти?
… Та в мене пропала сміливість,
матусю боюсь засмутить

згадавши, що стільки минуло
років, як пішла навесні
у Вічність!
Можливо, забула,
Що стрілися ми лиш у сні?

Вона молода і красива,
(Куди і поділись літа!)
І я поряд з нею щаслива!...

... Аж раптом, матуся пита:
Чому ти соромишся, доню,
Промовити щирі слова
про те, що померла давно я?
Вважаєш, душа не жива?

Даремна та пересторога!
Читаю я душу твою.
Знай: я недалеко від Бога
У благословеннім Раю,

За мною ж ти досі сумуєш.
Себе не картай, не вини,
Про Вічність я звістку благую
Несу тобі, доню, у сни.
, , , , ,

Прокинулась я на тім слові...
...Ніч.
Тиша.
Дощ їм в унісон...

А в пам'яті — сон кольоровий...

... А може,
то був...
... і не сон?...

2018

Ах, мальчики! Красивые и смелые,
Фортуна благосклонна к вам сполна:
Ведь в руки вам, пока что неумелые,
Дана «в починку» целая страна!

Мир замер в изумлённом ожидании
взирая, как истерзанный народ,
Ключи от всех дверей — святые, тайные,
В тарелочке с каёмкой вам несёт.

На трон садитесь в золотом сиянии,
Что даже звёзды блекнут в Небесах.
Но все — благие, злые, все деяния
Уже Судьба сравняла на весах.

И ждут нелёгкие вас испытания:
Соблазны, взлёты, козни, виражи!
Достанет ли вам мудрости и знания
Чтоб стали в государстве вы МУЖИ!?

Чтобы остались вы чисты и праведны,
Народу мир и благо принесли,
Прошли огонь, и воду,
празднославие
всех медных труб,
со всех концов Земли?

Сейчас людей и Бога вы — избранники,
Вам каждый — верить и служить готов,
Ах, мальчики!
Не посрамите памяти
Своих, в веках достойных, праотцов!
23.07.19

Розсварилися, розбіглися,
СкубемОся в рідній хаті!
Дожилися до невігластва:
Щоб ось так... жебракувати?!

Це ж бо з нашими багатствами,
На родючих чорноземах?!
Ми ж хазЯями завзятими
СливемО в чужинських землях!

А своя земля занедбана!
Розікрадена країна!
Де ж ти, мудрий пане-гетьмане,
РОзбрат, чвари хто зупинить?

Прожене мітлою драною
тих, що рвуться “до корита”,
І зростИть зернятко праведне
Української еліти?

Знов пани нас звуть на вибори,
Знов гвалтує Рада мову...
... Господи! Пошли нам лідера,
Українця видатного.

Дай нам скальпеля надійного,
Дай нам мужності, терпіння,
Вирізати чиря гнійного —
Злий бур'ян — рабів коріння!

Ми ж бо, з нашими багатствами
Світлим розумом і міццю,
Світу білому покажемо
Що то значить — українці!

21.03.19

Оця палата номер вісім
Мій тимчасовий оберіг.
За свій, мабУть вже довгий, вік
Все бачила: і біль, і відчай,
І радості сліпучий відблиск,
І горя морок, й щастя блиск.

У повсякденні суєти
Життя біжить струмком бурхливим,
Навколо справ щоденна злива,
Ось, завтра, буде мить щаслива!
...Аж раптом: -Зупинись, не йди!
І чутно дальній грім біди...

О! Грім серед яснОго неба!
О, вирок! Мов удар меча!
І блякне враз безжальне “треба”
І час пресується вкруг тебе,
Тьмяніє, догора свіча
І душу огорта печаль.

Але відступить холод, морок,
Спливе важкий сирий туман,
Грім, мов ілюзії обман,
Покотить грізний “Та-ра-рам!”
Далеко, за моря і гори,
І Час свій хід і ритм прискорить.

Цей номер вісім на палаті
Знак нескінченності буття *
Тут добрий янголів багато
У білих сяючих халатах,
Тут аура земного щастя
І світла віра в майбуття!

* Вісімка, покладена на бік, є символічним знаком нескінченності.

Тече вода. В відерці вже по вінця
Прозорих крапель чистої краси.
Вода шепоче, шелестить про вічне,
Дзвенить, співа на різні голоси

Така проста, така з дитинства звична
Слухняна і пластична течія,
І дивовижна! Все живе
практично збудоване з води,
І ти, і я!

Вода - граніт, коли морозом скута,
І що? То смерть для крапельки води?
Немає смерті.
Не було й не буде,
Душа води воскресне, як завжди,

Знов потечуть струмків живі потічки,
Легенький пар злетить у небеса,
Впаде краплинка Божої водички
Росою з ока квітки, як сльоза.

Вода це кров Землі.
В земних глибинах
Пульсує животворна рідина.
Події, закарбовані в хвилинах,
Несе у хвилях пам’яті вона.

Колись душа, відчувши смерті подих,
Полине в інші виміри, світи,
Моє життя постане перед Богом
Збережене у пам’яті води.

Тече вода...
Така проста.
Вода.

Дощ іде.
Я розбираю
Рукописні татові вірші.
Тата вже давно немає,
І тому так щемно на душі!

Спогади заходять в хату,
Дощ тихесенько снує слова:
Голос мами, голос тата
В шепотінні крапель ожива.

Відчиняючи шпаринку
В потаємні Вічності світи,
За сторінкою сторінку
Дощ гортає спогади святі.

Все минає...
Все минає!
Смуток тче туманні міражі,
Завмираючи, читаю
Скарб безцінний,
татові вірші.

01.07.2011

P.S. Вірш опубліковано в династичній
збірці «Душа у спадок*» (автори:
Силенко Г.В.(батько, дідусь), Кірєєва Л.Г.
(донька), Кірєєв Ю.П. (онук)

Сон оповив октави
І кольорів, і звуків,
Стомлена ніч на трави
Ронить сльозу розлуки,

Вітер крізь сон зітхає:
Скоро вставати треба.
Ранок зірки збирає
Із високОсті неба,

Обрій гойдає сонце,
Наче дитя в колисці,
Неба блакитне донце
Ніжністю промениться.

Тінь відступа ярами,
Промінь в віконце стука.
Світ воскреса
піснями
і кольорів,
і звуків.

Спомин душі торкнеться
Вранішніми вустами.
З неба мені усміхнеться
Мама...

Срібна місячна доріжка -
Неземна таємна сила,
Доторкнулась до поріжка
І мені лишила крила:

Зіткані з надій і щастя,
З ніжності і ласки мами,
З мрійних снів, з хмарин пухнастих,
Заколисані вітрами.

На крильцятах тих полину
В край далекий, в край незнаний,
Де живеш ти, мій єдиний,
Незабутній і коханий

На життєвих роздоріжжях
Розминулись ми з тобою...
Срібна місячна доріжка
Будить спогади журбою.

Я — у чарах снів — Лебідка,
Ти — мій Лебідь білокрилий,
А над нами в небі квітне
Мудрий Місяць, сивий, сивий.

Від Небес і до поріжка
Срібна місячна доріжка...