Я поговорю сама з собою.
У нас багато спільних тем.
Хто ж краще знає важку долю
Моїх незвершених поем.

Вона, як завжди, буде знову
Мене поважливо повчать.
Бо ще не знає смаку болю.
Як голосно думки кричать.

Якби могла мене почути:
" Не поспішай прожити мить!
Є помилки, яких не стерти!
І люди, яких не змінить..."

Якби могла сказати вчора,
Чого завтра не варто робить,
Щоб наслідків купа сувора
Не тяглася за мною, як нить.

Щоби серце могло ще любити.
Щоби дихалось легко завжди.
Щоби просто хотілося жити.
Просто жити, без слова "якби"...

Вітер розвіє мої слова.
Дощ змиє останні сліди.
Як довести собі, що жива,
А не примара у чиємусь сні?

Чую ім'я своє в молитвах близьких.
Вони рятують мене вже не раз...
Чого ж варті ми без тих,
Хто ладен гріхи спокутати за нас?

2019

У безмежному потоці слів
Так врізається в вуха мовчання.
В водоспадах вербальних людських
Потонули думок звучання...

Як же мало на світі тиші...
Стала чимось незручним для нас.
І старанно заповнюєм ніші
Гучним дзвоном уїдливих фраз.

Хіба ж кожен стерпить ту тишу?
Аж надто голосно чутно:
Муки совісті, голос сумління,
Хрускіт душ..., по яким ти пройшов.