Світ незбагненний!
Дивишся та млієш...
Така краса... І вся вона моя...
Чарує...в ній я розчиняюсь.
Художник знаний малював...
Бог написав перстом картини.
Розфарбував небесний купол в синє...
На нім веселку... Кольори веселі.
І сонце возвеличив в золоте...
Ліс і поля убрав в зелене...
А нива буде жовта й волошкова,
Червоні маки теж він уподобав.
Біло - ромашкові долини й луки...
І річку вивів - синю стрічку
Закинув в небо сіре й біле...
Йому під силу все розфарбувати...
Очі коханних...Велич неба...
Стою і думаю... Милуюсь...
Благаю подумки...Бог мій....
Лиш чорного мені не треба...

В ніч я до саду вийду.
Стану дивитись на зорі.
Місяць пливе по небу.
Вечір осінній, прозорий.

Тиша. Надворі тиша.
Небо. Бездонна глибочінь.
Чарами огортає,
В нього вже чорні очі.

Хтось мене там чекає.
Ангел крилатий кличе.
Дивиться прямо в душу.
І заглядає в очі.

Хто ти, такий таємничий?
Темним крилом вкриває.
Розцілував, враз,вітром.
Зорями осипає.

Музикою чарівною,
Акомпонує Вічність.
І розгорнулось в серці
Вже неповторне дійство.

І до самого ранку,
До сходу сонця, світанку,
Буду складати вірші.
І Ангел, голосом ніжним,
З неба співатиме пісні.

Я пам'ятаю Іловайськ...
Коли в розпеченних степах
Брати встромили ніж у спину.
І той останній крик - дзвінок,
Останній стогін із могили.
Тоді я зрозуміла все
Та що могла? Була безсила...
О, Боже ! Якби ж я могла,
Тоді б я небо прихилила.
Щоб вберегти святе життя,
від смерті наглої закрила.
І Бога всі тоді просили, -
Прикрий покровом їх святим.
Молитва та, не мала сили...
Молились всі, - сестри і мами,
Просили небо, - захисти!
Ті дні - розірвані світи.
Навіки душі в них зостались
І долі згублені людські,
що їх і невійна забрала...
Скривавлені тіла - забиті,
На чорній спаленній землі,
Духмяні квіти всі в крові,-
Я буду вічно пам'ятати...
І вибухне земна пралють,
Бо як із цим тепер всім жити?
Вже чаша горя перелита...
Не вірте, не дрімає лихо,
Воно десь поруч, ходить тихо...

Птахи знялись, крильми махнули,
Та й полетіли...
Криком тужиливим, не радісним,
Заголосили...
Дорога стелить в чужий край,-
Пора збиратися...
З літом веселим, землею рідною,
Їм жаль розстатися...
Та гонить вітер по нивам скошеним
Жовтий листочок...
Пора печальна, в серце відкрила
Суму струмочок...
Ой гуси - лебеді ви птиці гордії,-
Крила здіймайте...
Візьміть печаль, несіть за сім морів,
Та й там сховайте...
Не забувайте дорогу в рідний дім,
Назад вертайте....

З альбому - Скіфи... цикл віршів - Степ...

Дорога додому

Дорога у ранковому тумані.
Примарою зникає у імлі...
Туман пливе і огортає далі
І сивим саваном укутує степи...
Ось виринув курган...Він скіфський...
Могила за вікном зника в тумані...
Біжать назустріч сонні кілометри.
Туман десь зник...
Встає над степом, висушує росу,
Гарячий сонця лик...
І дійство настає... Така краса!
Співає в захваті душа!
А сонце грає...
Дорога вгору знов злітає..
Вже розмотала сотні кілометрів.
Мій степ...він мимо пролітає...
А там вже море й дім чекає...
Мій тихий рай...До нього поспішаю.
Стрічай мене мій рідний краю!
До тебе лину у думках...
У серці назавжди, як талісман,
я збережу твої степи безкраї...

Закувала зозуленька
Середина літа
У купавинім віночку
Зустрічає жнива...
Ночі горобині
Темні фантазійні
Квіткою предивною
Світяться в лісах
І пливуть віночки
Свічками у ночі
Ворожіння...
Справдиться дівоче...
Берег у тумані
Мавки і русалки
В зорях хороводи
Линуть їх пісні...
У Купавську ніч
Пращури всміхнуться
Спалахнуть видіння
В туманах ріки...
Хто кого полюбить
Чи чиста душа
Що віднайде квітку...
Чи може Купава
Заведе в тумани
Та там пропаде...
Таїна повічна
Чарівна і дика
Папороті квітка
Світиться повір'ям
Духом наших предків
В цю коротку ніч...

Небо у зорях
Місяць уповні...
Плаває небом
Місячний човник
В синій безодні
Посеред ночі
В сни заглядають
Янголів очі
Світ не шелесне
Магічна тиша...
Ніч ледве дише
Річка хлюпоче
Хвилька тендітна
Як рибка срібна
В місячнім сяйві
До себе кличе...
У прохолодні
Води шовкові
В тихий райочок
У насолоду
літньої ночі...


©

Так гаряче, сухий пісок пече у ноги.
Під сонцем, в мареві, біжить дорога.
Гойдає міражі липнева спека.
У думку навіває вірш...
Посеред степу,
ген, за селом, росте тополя.
Самотня і струнка, така вже доля.
Під вітром, коси - віття розтріпала.
Гойдає її і ніжно - люлі - люлі,
наспівує пісні - засни, засни...
Вона таємне щось шепоче, -
про мрії весняні і що до нього хоче.
Через дорогу явір, та не скоче.
Свої чарунки, на листочках пише.
І шле із вітром, але той не носить.
Листи до адресата не доходять.
Вона сумна, на відповідь чекає.
Не дочекавшись знову шле і пише.
Він не відповідає - тиша...
І лише вітер ту причину знає...
І гілля ніжно все гойдає і гойдає...

©

А що скажу...

А що скажу я про весну.
Вона як Мавка, квіти в косах.
Хвилину постоїть одну,
а слідом літо на порозі.
Теж не на довго, десь на час.
А там на зміну їм і осінь.
Та погостює довше трохи.
І ось зима, ця вже надовго.
І знову згадуєш весну,
чекаєш, наче "манну" з неба.
Вона ж прийде,на мить одну.
І відлетить, а ти й не вгледів.
Та щось скажу ще про весну...
Вона у квітах і траві,вона у солов'їнім співі - тривожить душу.
Та у мріях, народ чекає на добро.
Щоб, із піснями весняними,
влетіло ластівкою стрімко, у кожен дім, в кожну родину.
І дарувало всім нам мир, любов і спокій, і надію.

©

Я стою і дивлюсь - береги, береги.
А між нами ріка і роки.
Я стою на краю, а вона за рікою.
І щасливо всміхається, зове за собою.
У ромашковім платті, тримає букет білих - білих ромашок і в віночку із них.
Та не можу дійти, бо між нами ріка.
А її знаю я , то знайома моя.
Не прийду, вже не жди, в твій ромашковий рай.
Де акації п'яні білим цвітом горять.
Не чекай, бо не можу я в ту річку
війти.
Переправи немає - не пливти не пройти.
Ти щаслива і юна, і про це знаю я.
Та не треба шукати нам тепер переправ.
Ти про це добре знаєш, бо ти юність моя.
Залишайся у щасті, бо ти є моє я.

©

Край дороги біла хата вже давно сама - собі..
На причілку кущ калини прихилився у журбі.
Сипле груша білим цвітом, старі вишні ще живі.
Тут давно не ходить радість,всі стежини в кропиві.
Тільки привидом біліє біла хата у імлі.
Спить хатинка - чорні очі, а були вони
ясні.
Затулила смерть серпанком дні веселі, весняні.
А колись життя тут грало і лунав дитячий сміх.
І в садочку, по моріжку, дітки бігали
малі.
Двір в любистку і жоржинах милував сусідам зір.
Попід тином мальви квітли і люпин стрілою цвів.
Бігали малі онуки і гойдались під вікном.
І родина вечорами вся збиралась за столом.
Все пішло, нема нікого, сад в полоні бур'янів.
Розбрелися всі по світу, світ дитинства овдовів.
Лише на даху лелека, як завжди,
гніздечко звів.

©

Стоїть садів квітуче біле марево
в вишневих сніжно - білих заметілях.
Земля у шатах ,вкрилась килимом,
умита життєдайними краплинами.
Перлинами горить роса,
Веселка грає в сонячнім промінні.
Над квіткою бринить бджола.
Світ утопає у красі й чарівності.
День весняний спішить
і в теплих лінощах він не спочине.
Лиш вечір спокій принесе йому
й накине синю одежину.
Ніч прибере всю зайву метушню
І розгорне величні крила
Тоді затихне все.
І тільки привидом майне сова,
Та в річці лунко хлюпне хвиля.

#Ланаскіфянка #поезія #вірші

Печаль із вій сльозами упаде.
Що наче перли котяться з очей.
І знову сміх в очах щасливих
затріпотить як сонячне проміння.
...Все в пам'яті моїй живе
і не забудеться ніколи.
Ти знов прийдеш як тихий спомин
із радісних щасливих днів.
Що так веселково світились
у зелені садів привітних.
Де ми ще юними блукали
серед казкових дивних квітів.
Де у блаженстві непорочнім
нам втіхою були всі дні.
Де ми літали і співали
як безтурботні птахи навесні.

Повертають лелеки додому
із чужих і далеких доріг.
Їм весна вистеляє пороги
біля рідних домівок і гнізд.
В синім - синім тумані,
вечорова замріяна тиша.
І весняна краса незрівнянна,
ніжністю огортає душу.
А над річкою світяться зорі,
наче Янголів ,очі ясні.
І по темному дзеркалу ночі,
Місяць стежку свою застелив.
І по вінця любов'ю наповнений,
світ у дивній казковій красі.
Всім дарує чарункові ночі
І заквітчані дні весняні.

Холодний вечір дощовий,
приніс полегшення й тривогу.
І сірий день глухонімий,
згорнувся нанівець,
В довершення сумного монологу.

Знову чатує серце,щемна, гіркота.
І ріжуть простір бескінечні паралелі.
Їм заповідано летіти, в світи Безмежності, щоб не зійтись ніколи.

Німий акорд зірок,
що споглядають Вічність,
бринить сумною музикою
над ніччю. І аплодує їм,сам, Бог.

Може колись, до Вічності дотичний,
Він об,єднає всі свої світи.
І паралелі десь на перехресті,
зійдуть нарешті із орбіти самоти.

Любов і голуби

Щастя завітало під вікно.
На старій розложистій горішині
горлиця звила гніздо.
І туркоче ізраня на гілочкі,
день весняний піснею вітає.
Цілий день на гілочкі горіховій
пара голубів літає.
Їх весна то пестить ніжно сонцем,
То полоще грозовіями..
Та ніщо не може розлучити,
двох пташин,що за вікном,
на гілочкі.
Я дивлюсь на миле щастя в пір'ї,
і у серце заповзає щем.
Не уміємо ми так кохати,
щоб назавжди - в сонці й під дощем.

Зачарована небом заплаканим.
Свіжим подихом мокрих полів.
Криком,в небі тужливо-прощальним,
Відлітаючих журавлів.
Даль осіння, широка й простора.
Над рікою сивіє туман.
Ніжним шовком,на листя багряне.
Діамантовий інній упав.
Осінь йде, наче роки , у зиму.
Поступово коротшає шлях.
І далеко, маяком на узгір,ї,
Кущ калини палає як знак.

Тече ріка життя незнанна.
Десь виток є і в щось впадає.
Ось народився, в світ подався.
Життю сказав - привіт, люблю.
Всміхнулось, якось саркастично
і відчуття що дежавю.
Колись усе уже було -
раділо, плакало, цвіло,
розбилось, впало, розлюбило.
А потім знову повторилось.
Життя, то справжнє дежавю.
Наче настирливий туман,
що накриває й накриває.
День байбака, рік байбака -
одне й те саме.
От тільки щастя десь літа
і дежавю не відчуває.
Лиш посмішка життя крива.
Ріка сумна що в ній пливу,
знов відчуваю - дежавю.

Ніч зчарована весняною красою.
Місяць сам себе коронував.
Одягнув корону ореола
і розсипав сяйво по полям.
Мов отара, розбрелися зорі,
саред темного плетіння хмар.
Спить ріка в солодкому полоні
весняних містичних чар.
Але вслухайтесь...
Ось, серед ночі,в берег хвилею
плюскочеться вода.
Знов все стихло.
Як злодійка, хвиля відкотилася
назад.
Але що це , хто там у тумані?
Чутно сміх дівочий.
Та вже краще то не зустрічати
серед казки весняної ночі.
То русалоньки - дівчата річки,
закружляли танок у воді.
І до третіх півнів, із півночі,
над річковим плесом , лине
сміх.

Дніпро,
старенька моя річка,
в жовто-зелених берегах.
Чому ревеш, ти? Чому стогнеш?
Дев,ятий вал на берег котиш?
Такий розхрістанний! Гай - гай!
Шумиш,свистиш собі вітрами
На берег хвилі наганяєш.
І сонце топиш, в них,багряне.
Ти почорнів, такий сердитий!
Величний, як саме життя!
А я стою - така маленька.
І на плечах лежить біда.
А по щоках збігають сльози,
Чи може то твоя вода?
Мене я знаю , розумієш.
З тобою, наче твоя хвиля.
Всі таємниці довіряла.
Раділа, плакала й сміялась.
Душа з тобою в нас одна.
Ти у мені ,а в тобі я.
Пробач мені , ріка моя.

©

Літає знов поет, розправив крила.
Знов зорі сипляться з небес на крила.
Й не білі вже а золоті і на все небо!
З тої краси, очей не в силі відвести.
Яка ж то сила!
Які красиві в тебе крила!
Під тінню крил я затишок знайду.
І тим щаслива, хоч доля непроста , мінлива.
Ти знову в подорож, в світи.
Лети коханний! Змахнеш крилом.
Тебе вже Мрія зачекалась.
Лети, мій друг, збирай той пил з зірок.
І хай з тобою буде БОГ.

Зелений шум рознісся по діброві. Танцює дощ по молодій траві.
Чарує ліс від сонця п'яний.
Бджола бринить над квіткою духмяною.
А в мене терпко на душі.
Біжать думки загорнуті в вірші.
Весна!
Як пані, ніжна і рум'яна,
у парі з вітром розсипає роси,
берізкам розплітає ніжні коси. А вітер, той пустун,зриває листя
і бавиться і шаленіє.
І безсоромні, обіймають його віттям.
Та він злітає і у верховітті
дарує шал свій вербам, квітам
і хмарам що на нього зачекались.
Він вітер - вільний - не впіймаєш!
Де хоче, там літає - він без меж!

Зелений шум рознісся по діброві. Танцює дощ по молодій траві.
Чарує ліс, від сонця,п,яний.
Бджола бринить над квіткою духмяной.
А в мене терпко й п,янко на душі.
Біжать думки загорнуті в вірші.
Весна!
Як пані, ніжна і рум,яна,
У парі з вітром розсипає роси.
І розпліта берізкам ніжні коси. А вітер, той пустун,зрива з них цноту
і бавиться із ними й шаленіє.
І безсоромні, обіймають його віттям.
Та він злітає, і у верховітті
дарує шал свій вербам, квітам
і хмарам що на нього зачекались.
Він вітер - вільний, не впіймаєш!
Літа де хоче, він без меж!

А я тебе заворожу очима.
Укрию ніжно вітром синім.
І застелю усі твої дороги
Весняним сонцем і теплом.
А я тебе заворожу словами.
І напишу любов, із снів,
Шовкову.
І присвячу всі літери у слові
Тобі, лише тобі одному.
А хочеш, я усі твої тривоги
Візьму собі.Лише живи.
Хай біль йде від порога
А ти вдихни й живи.
А як впадеш і всі задзвонять
Дзвони.
І Серафим прилине на крилі.
Моя душа услід тобі полине.
І лиш залишаться слова
В моїм вірші.

Кохання Ангел білокрилий
летів у нічку дощову.
І з крил губив Він пір,я біле,
що снігом падало в траву.
Йому так сумно і тужливо.
Кохання ніс чиєсь на крилах.
Осіннім днем воно згубилось.
А Він у серце заховав.
З печальним клином журавлиним, Ангел летів у пізній час.
І ніс вогонь душі безцінний,
щоби на вітрі він не згас.
Чиє було сумне кохання,
що плакало як сирота.
Того не знав,
підняв сердешне, і відлітав,
І відлітав...

Весна, від краю і до краю.
Життя відроджується знов.
Й на обрії зліта на крилах,
як Ангел Вічності - Любов.

Весняне

Ідуть дощі такі сумирні,тихі.
Вистукують свій такт по вікнах і дахах.
То з вітром пісню заведуть тужливу
і сумом душу ніжно огорнуть.

А то підуть до ставу, в верболози.
Де квітнуть квіти, де стара верба.
І вмиють Мавкі ніжно сльози.
Вона, ще й досі, там чекає Лукаша.

Симфонія сумна - меланхолія.
Журлива музика бентежної душі.
Десь угорі над світом, лиш для неї,
співають пісню весняні дощі.

В ніч я до саду вийду.
Стану дивитись на зорі.
Місяць пливе по небу.
Вечір осінній, прозорий.

Тиша. Надворі тиша.
Небо. Бездонна глибочінь.
Чарами огортає,
В нього вже чорні очі.

Хтось мене там чекає.
Ангел крилатий кличе.
Дивиться прямо в душу.
І заглядає в очі.

Хто ти, такий таємничий?
Темним крилом вкриває.
Розцілував, враз,вітром.
Зорями осипає.

Музикою чарівною,
Акомпонує Вічність.
І розгорнулось в серці
Вже неповторне дійство.

І до самого ранку,
До сходу сонця, світанку,
Буду складати вірші.
І Ангел, голосом ніжним,
З неба співатиме пісні.

Весна сьогодні, променисто,
засяяла поміж дерев.
І дощик капає неспішно.
Змиває зимне, наносне.
Від краю і до краю лине -
Весна іде! Весна іде!
Клубочуться у небі хмари.
Тепер вони вже не сумні.
А землю ніжно сповивають
у пелюшки весняні дні.
Усе народжується нині
і з криком входить у життя.
Лелечий гомін,із під хмари,
дарує нові відчуття.
Їм ніжно, рястом, устеляє
весна дорогу в рідний дім.
І вечір зарум'янив обрій,
рожевим, відблиском лісів.

На самоті прийшла сюди.
В обійми осені багряні.
Зриваю, як листи, слова.
І в тиші лісу завмираю.
Яка чарівна ця краса.
Дзвінка і чиста,кришталева!
Прекрасна , ніжна і проста.
Хоч кажуть, - Наче королева.
Дзвенить осіння пастораль.
Сурмить мелодія, як в казці.
Я зачаровано дивлюсь.
Й сама згораю в тім багрянці.

А над рікою дивне біле марево.
Весна вірвалась й ставить скрізь
свій слід.
І покривало зимне з плеса стягує.
Ріка пішла, до моря, у похід.
Веснянно небо споглядає дійство.
І чайки, з криком,падають згори.
Дніпро співає вже натхненно пісню.
І знов весняний здійснює прорив.
Ще у дрімоті, та вже час прокинутись.
Прийшла пора, пора його нестримності.
І вкотре він покаже норов свій.
З весною річко! З новою весною!
Вітаю знов тебе із шаною й любов,ю!