Для метелика білого – сонний бутон,
Для бджоли – конюшини розмай,
Для циганської крові – циганська: закон,
Що цей світ споконвіку трима.

Бо віддавна, як створено світ цей, мала,
Є у ньому закон головний:
По яких би стежках доля не повела,
Та коханий повернеться твій.

Із поселення гаджо*, де сажа липка,
Із нудоти смертельних тенет
(А наприкінці стежки світанок чека!) –
Ну ж бо, роме, рушай уперед!

Дикий вепр шукає, де висохла твань,
А журавка – де очерети...
Ну а циган – циганку без жодних вагань:
Рідну душу повинен знайти.

У розколину скелі змія утіка,
Жеребець – на роздолля рівнин,
А сином циганським – циганська донька,
Щоб удвох мандрувати із ним.

Щоби знову і знов у дорогу за ним –
Хай обвіє обличчя їм бриз! –
Перехресними петлями ромських стежин,
Що довкола Землі обвились.

Отже за паттераном циганським услід
Де в тумані гора крижана,
Де у пастку довічну заковує лід,
Де від інею щогли згина.

Отже за паттераном циганським услід
До південного сяйва світил,
Де Господня мітла підіймає до зір
Океанський просолений пил.

Отже за паттераном циганським услід
Шляхом сонця до краю землі,
Де сполоханим птахом вітрило летить,
Схід і захід обійми сплели.

Отже за паттераном циганським услід,
Де мов патока тиша густа,
Де цілують опали махімських пісків
Пурпурової хвилі уста.

«Вільний сокіл – у синяву чистих небес,
Олениця – у нетрі лісів,
Чоловічі серця – до дівочих сердець
Споконвіку, як створено світ».

Тож за покликом серця вперед, саме час,
Каганець догорів у шатрі –
Цілий світ, подивися, чекає на нас
У ранковому сяйві зорі!

*так називають цигани всіх інших людей

2022

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Очі – смарагди, ніби лілея личенько.
Тішила погляд постаттю бездоганною.
Сукня – хмаринка у зеленаві квіточки.
Тільки ім’я тривожне ятриться раною.

Світ вирував балами і брязкав крицею.
Зріла війна, грозою на прузі виснучи.
Вірилось: Конфедерації славні лицарі
легко здолають ницих плебеїв Півночі.

Бог не почув, не сталося, як гадалося.
Янкі долають масою і гарматами.
Чорні уроки й вироки громадянської:
трупи, руїни, попіл, могила матері.

Землі родючі кіньми на камінь вибиті.
Золото, мідь і бронза у тиглі плавляться.
Стиснути серце. Пристосуватись. Вижити.
Так гартувалась американська нація.

Сивий туман. Стежина вузька і звивиста.
Вутлий місточок - ниточка над безоднею.
Клятва: «Збрешу і вкраду, і стану вбивцею,
та, присягаюся, більш не засну голодною».

06. 07. 2022

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя
повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш
у долонях
і як вогню
не втримає свіча
спливає час
породжуючи тіні
передчуття
відлуння
відгоміння
бажання спалах
досвіду печаль
спливає час
і вихор почуттів
до зір здіймавсь
та згас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
застигла
візерунками
рядків

2021

Осінь – королева у вигнанні –
Вечорами бродить передмістям.
Горностаєм сивого туману
Шарудить у першім падолисті.

Шлейфом диму – сірого шифону
Над водою огортає верби.
Без корони, скіпетру і трону
Ох, незвично, та нещасна терпить.

У рудому буйному волоссі
Заплелись ожини аметисти.
Білі ніжки зранені та босі,
А хода неквапно-урочиста.

Променяться інеєм уранці
Темні очі – ягоди тернові.
Знає: перебісяться підданці,
Вже достатньо мітингів і крові.

Від перетурбацій утомились.
Йде ремонт у спальні королеви.
У майстерні радісні модистки
Шиють плаття золотопарчеве.

"Вибач, винні, владарюй над нами,
Весь народ про це уклінно просить!"–
Пишний почет рушив споришами:
Хризантеми, айстри, геліопсис.

25.08.2021

З дальньої далечі
З берега тисячоліть
Часом повіє
Посмертя сухими вітрами
Темна сестра
Відчиняє мальовані брами
Темна сестра
На високім порозі стоїть
Каже поквапся
На тебе чекаю давно
Сохне мій сад
Не бажає без тебе родити
Перецвітають
Тобою посаджені квіти
Перебродило
Дограло солодке вино
Каже навіщо
Породжуєш мертві слова
Мертві неначе
Вода
Що криниці підземні
Сповнює
Тіло загоїть
Душі не поверне
От і блукаєш
Помежи людьми
Нежива
Каже вертайся
Сестрице
Твій час уже збіг
Скільки ще будеш
Плекати примарну надію
Ні
Не повернеться
Досить
Нехай уже вкриє
Змучену землю
Жаданий
Омріяний
Сніг

2020

На падолисту буяння поглянь і полинь
Жовтим листочком у вись наддніпрянської сині
Над верховіттям акацій, тополь і ялин
І подивись: засіЯли святково-осінньо
Ті ясени, що засІяли берег Дніпра −
Краплі медові стікають на брили граніту...
Атракціони, алеї, кафе, дітвора:
Озеро сміху сріблясто-дзвінкого розлите!
І, відгукнувшись на той життєрадісний сміх,
Ніжні льодяники - юні берізки і клени -
Що на узбіччях проспектів, провулків, доріг
Вмить спалахнули янтарно - червоно -зеленим.
Місто, мов панна, смарагдову сукню вдягло −
Свіжі газони з габою опалого листя;
Парків корона вінчає величне чоло,
А горобина дарує коралі вогнисті.
Шлейф розметало ажурний околиць і дач,
Пряжкою мосту підкреслило талію вдало...
Зверху накине заводів брезентовий плащ,
Гумові чоботи взує − фабричні квартали.
Ось і готове! У стильнім вбранні "от кутюр"
З вітром у парі щовечора буйно кружляє...
Дощик холодний зіграє для нього ноктюрн −
Вранці умита краса яскравіше засяє.
Через Соборну, Свободи і Лесі проспект
( хай світлофори дорогу йому не утруднять!)
У майбуття відлітає кленовий конверт −
Місто послало запрошення сивому Грудню.

2020

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш у долонях
і як вогню
не втримає свіча
і опливе
породжуючи тіні
уривки фраз
відлуння
відгоміння
натхнення сплески
досвіду печаль
отак вогненний вихор почуттів
злетів
опав
пригас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
складається
у плетиво рядків

07.2020

Місяця човник
на блідо-лавандовім небі
Чайні троянди
на обрії
втомлено в’януть
Ще один день
дотліває на попіл
на не́буть
Ще один рік
відлітає у безвість
у пам’ять

Ще одне сонце
одміряне долею
згасне
Валкою злив
хуртовин
і осінньої мжички
буднів і свят караваном
вервечкою часу
частка життя
помандрує у безмір
у вічність

Ниті основи
чекають на місяця човник
Матінка Макош
ховає у скриню сувої
Ляже рівненько
в рядочок
між завтра і вчора
світле сьогодні
де разом
навіки
з тобою

2020

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано
за вустами
спини
припни
на волю не пускай
перенімуй
немов тебе нема
тебе нема
є біль
образа
відчай
перечекай
ти маєш
цілу вічність
на роздуми
попереду зима
перетерпи
і серпень догорить
а подивись
у небі
понад містом
аби низала
спогадів намисто
снується літа
бабиного нить
перебирай
наспівуй
плач
молись
лікує ліс
робота
друзі
книги
перегорни
і дощ
і падолист
і снігопад
і лютий
і відлигу
і провесну
і квітень
і розмай
цілунки червня
у засмаглі плечі
і що не день
то легше
легше
легше
оце твій шлях
не коло
а спіраль
од відчаю
до вдячності
ну ось
тепер пора
нарешті
ти готова
промовити
оте єдине
Слово
задля якого
все
і відбулось

2020

Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
Сяє на березі наново смоленим днищем.
Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
Вирватись зараз з полону немає снаги,
Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

Скальде⁵, спочинь. Тут нарешті не просять пісень.
Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
Крихітні вікна занесених снігом осель.

Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
А не співається. Їй не потрібні пісні.

Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
Разом здолаємо злої зими заметілі, –
Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
Прийде весна – і на волю повернеться птах:
Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
Інші складуть.
Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
Інші складуть.

1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.

В зелені з`єднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною у небі дзвенить:
плаче - болить.

Ось і дощі! Горобиної ночі
як і закрию я стомлені очі,
спати не буду, бо серце не спить:
плаче - болить.

Знаю: однині й навіки зі мною
осінь - стрілою, струною, сльозою.
Світу не бачу! Забути на мить!
Плачу. Болить.

2000

Та чи вона у мене є –
тендітна Муза легкокрила?
Сапа, граблі, лопата, вила –
ото напевно що моє.

Мені дісталася міцна
від славних пращурів основа:
не німфа біломармурова,
а скіфська баба кам’яна.

Пегас, запряжений у віз,
на цей Парнас мене завіз.

2018

Може, будете з того сміятись,
бо й трагічне буває смішним:
світ загинув у 20/12,
ми загинули разом із ним.

Лиховісна планета Нібіру
зруйнувала життя моє вщент:
від мого золотого кумиру
залишився один постамент.

Ми обидва живі і здорові,
хоч роки не минають дарма,
та нема поміж нами любові –
отже, й нас вже на світі нема.

Інші люди – хоч наші обличчя.
Інші люди – хоч наші тіла.
Відбулося смішне і трагічне:
дві душі догоріли до тла.

2013

Відомі з досвіду гіркого
найкращі ліки від страждань -
літр пива й сущену тарань
взяла й вжила, але нічого
не вийшло, - не допомага!
Та й чи потрібна допомога?
Нехай вимучує тривога,
нехай неспокій обляга,
нехай! Народяться нові, -
пробач, такі невправні, - рими…
Гудуть джмелями золотими
твої рядки у голові.


2018 р.

Чому мовчу? А я неговірка.
Є речі - їм пояснення не треба.
Вони існують, як Земля і Небо,
Вогонь і Вітер, Берег і Ріка.

Моя любов - як Небо і Земля,
як плин Ріки у сонячному сяйві,
як Вітер і Вогонь - не промовля
красивих слів: вони для неї зайві.

2018 р.

Ніколи не писала про весну.
А ця прийшла, отруєна і хвора:
чуже гірке невиліковне горе
здолало нашу казку осяйну.
Розквітло серце деревом бажань,
але, на жаль, в гілля його влетіла
не горличка кохання сизокрила,
а - сивою зозулею - печаль,
зозулею, яка гнізда не в`є
ні в цьому світі, ні на світі тому...
А ця звила, і знай собі кує;
наснагу перековує на втому,
співочу радість - на свинцевий сум,
весільні шати - на буденне шмаття...
Така любов - дарунок чи прокляття?
... Ніколи не писала про весну...

2019

В зошитах прописую красиво,
так, щоб кожен учень зрозумів:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
А у мене ні вінка, ні слив.

Той вінок, що довгими роками
спромоглося виплести мені,
розриваю власними руками -
ріжуть пальці стебла дротяні.

Кров моя повільно витікає,
губиться у росяній траві,
де високе дерево гойдає
перестиглі сливи воскові.

В землю, в землю, глибше, до коріння!
Я б її до краплі віддала,
тільки щоб весною білопінно,
сніжнобіло слива зацвіла.

В зошитах прописую красиво,
звична не збивається рука:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
Ані слив у мене, ні вінка.

2019

Із якої далини -
з лісових озер глибоких
і джерел зеленооких -
до людей приходять сни?

З річки темної води,
де верба купає віти,
сни зринають, а сліди
замітає теплий вітер.

Вітре, вітре, з висоти,
вітре, вітре, над водою,
ходять хмари наді мною -
звідки ждать мені біди?

Ясний місяцю, світи!
Де шукать твої сліди?
Чи дозволить Вічна Мати
між собою поєднати
розмежовані світи?
Ясний місяцю, світи!

1993

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

Внуки Даждьбожі ідуть на смертельний двобій.
Правнуки Сварги, нащадки дітей Світовида.
Очі засліплені, розум до слова глухий, -
встала Обида!

Встала Обида, і тінь по землі пролягла
навхрест, розкраявши простір єдиного світу.
Сплеснули в небі два білих, два чорних крила, -
встала Обида!

Встала Обида, і жертви кладуть їй до ніг,
косять життя, наче те перестояне жито.
Ворони чорні сідають на кожен поріг, -
встала Обида!

Будемо босі брести по горілій стерні,
буде земля і сльозами, і кров`ю залита, -
хоч би лишилося це у тривожному сні!
Встала Обида…

2017

Тобі болять усі жалі земні
А я - Земля. Я жалощів не знаю.
Герой чи кат - однаково мені.
Усіх прийму. У глибині сховаю.

Твоє життя - невивчений урок,
твоя душа - непевність і тривога.
Очей не відриваєш від зірок -
усе шукаєш там якогось Бога.

Я ж зіркою ніколи не була -
похмура маса каменю й металу.
Та я тебе такого прийняла
і ні про що ніколи не питала.

Де народивсь? Де жив? Кого любив?
Чого бажав? Яким богам молився?
Скількох моїх сестер занапастив,
коли до них непроханий прибився?

Де твій початок? Де твоя межа?
І головне: за що ти так зі мною?
Поглянь - мої і тіло, і душа
сплюндровані рукою нищівною!

Мабуть, у нас майбутнього нема.
Ой, схаменись! Оптимізуй потреби.
Бо я проблему вирішу сама
і зможу стати зіркою для тебе!

2010

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018

Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

Переливаю у слова
у лінії-овали літер
печаль. Робота не нова...
Осінній день. Гульвіса вітер
з дерев мереживо зрива.

Наївних образів рядки:
жаринка сонця дотліває,
латаття прихистку шукає
на дні глибокої ріки.

Погасне квітка золота,
під невблаганною водою...
Отак – без тебе, чи з тобою –
мене огорне самота.

Як не старалась – не змогла
зламати цю стіну незриму.
Чом я не Мавка? Я б на зиму
суху вербу собі знайшла.

І там би спала до весни.
і споглядала білі сни.

2017

Сонце і Місяць побачили нас.
Вкрилися зеленню спалені ниви.
Знову помчить, обганяючи час,
кінь молодий, вороний, білогривий.

Падає степ під копита коня,
і не спинити шаленого бігу
чорної ночі і білого дня,
чорного неба і білого снігу.

Крешуться іскри з-під чорних копит,
гриву туманом над степом розвіє...
Та від єдиного слова згорить
нива, любовним засіяна зіллям.

Місяць і Сонце сміються з гори.
Вирвати б серце, щоб так не боліло!
Знову два ко́льори, два кольори́ -
чорне і біле. Чорне і біле...

2010