Не хочу я влади, не хочу я грошей,
А хочу я лишень дітей мать хороших.
Щоб мали удачу, щасливую долю
І, щоб не цуралися отчого дому.
Щоб дім свій любили і батьківську хату.
І, щоб не забули ні неньки, ні тата.
Щоб щиро любили свою Україну
І, щоб не зміняли її на чужину,
Бо землі чужії, хоча і багаті,
Нічим не замінять ні неньки, ні тата.
Нічим не замінять свою Батьківщину
І хоч не багату, та дружну родину.

Зазеленіли вже поля.
Від сну прокинулась земля,
А дощик стиха поливає,
Її мов дівчину, вмиває
      І квіти скрізь, немов віночки.
      Так ваблять зір, втішають очі
      Весняні пахощі усюди:
      ”Живіть, любіть, радійте люди“
Стоять в зеленому серпанку
Берези, що прибрались зранку.
Мов наречені до вінця.
Чарує всіх краса оця.
      Громи весняні, мов гармати.
      Які взялись життя вітати.
      Живи, радій, втішайте світ
      Сьогодні, завтра й сотні літ.

В намисто убравшись,
Мов юна дівчина,
Стоїть при дорозі
Червона калина

Усяк, хто пройде, -
Помилується нею,
А – Хто притомивсь, -
Відпочине душею.

Радіють калині
Дорослі і діти.
Така ж бо краса,
То чому не радіти?

Весною мереживним
Цвітом буяє,
Улітку вона
Холодком привітає.

Настане зима.
Снігом вкриються віти.
Та тільки калина та
Буде горіти.

Горітиме ягідьми
В білих снігах
Й коротшим від того
Нам видасться шлях.

Світить місяць угорі.
Зорі ніби ліхтарі.
Соловейко в темнім гаї
Не стихає до зорі,

   Пахне м’ята. Пахнуть квіти.
   Вітерець хитає віти
   І шепоче верховіттю
   Про якісь дива на світі.

Біля ставу верболози
По траві кидають роси,
Щоб уранці, мов намисто,
Засвітились вони чисто.

   Сни заходять в кожну хату.
   Спіть матуся, спіть і тато.
   І малята теж поснули.
   Геть про справи всі забули.

Їм присняться сни чудові,
Сни чудові – сни казкові
Про оті дива на світі, -
Про котрі шепоче вітер.

2010 рік

Приснився сон чудний мені,
Що я літаю наче птиця
І споглядаю на землі
За всім, що нині там твориться.
      Лечу, лечу у синій млі
      Понад полями та лісами.
      Переді мною, на землі,
      Дорога в'ється між житами.
Куди дорога ти зверта?
І до чийого веде двору?
А нікуди. Бо заросла
І геть зникає з видноколу.
      Колись дорога та жила.
      Завжди стрічала подорожніх.
      Вела гостинно до села.
      А нині день і ніч порожня.
Тепер й села того нема.
Лиш де- не – де стоять руїни.
Весною бусол приліта
Та скоро й він село покине.
      Занепадає рідний край.
      Не чути гомону, ні співу
      І серед лісу не шукай
      Того села, хатинку білу.
Чому так сталось? Не питай
Мабуть все це – вина прогресу.
І за селом село зника
Та вже ніколи не воскресне
      І у душі, мов крик німий,
      Пекучий спомин все зринеє
      Оте село – (де я родивсь), будинок мій
      Якого вже давно немає.

Весняний ранок. День негожий.
І хмари вкрили небеса.
Бредуть похмуро перехожі.
Скажи мені, - чи ж це краса?
    Та вслухайся в мінорну гаму
    Маленьких крапель дощових
    Мов стукають в небесну браму
    Мільйони дзвонів золотих.
Півні співають, мов шалені.
Казала мама: - Буть дощу.
Стоять смарагдово – зелені
Умиті яблуні в саду.
    Стоять напоєні досхочу.
    Кущі, дерева і трава,
    А дощ шепоче і шепоче
    Та й соловейко не сгава.
Умій дивитися навколо.
І слухати також умій.
Красу відчуй в дощову пору,
У спеку і у буревій.

Хвилюється море пшениці.
Сховались волошки в житах
Душа діамантом іскриться
У небі літає, мов птах.

Піду я в поля неозорі.
З волошок віночок зів'ю.
Тут небо високе й прозоре.
Все це я так щиро люблю.

Люблю колосочки пшениці
І сині волошки в житах.
В джерелах прозору водицю
І щебет пташиний в гаях.

Люблю я і гори, і доли,
Весняних садів аромат,
У небі незлічені зорі,
Й осінній рясний листопад.

Люблю я зимові пороші
І часу неквапного плин,
Тріскучі різдвяні морози
І іней на лапах ялин

У світі найкраще зібрала
Ти – матінко, рідна земля
І, щоб про тебе не казали,
Тобою захоплююсь я.

Вкраїно моя, - моя доле,
Люблю твою вічну красу.
Життя своє, радості й болі
Я в жертву тобі принесу.

Нехай колосяться ці ниви,
У житі волошки цвітуть.
Країно моя, будь щаслива.
Нехай буде світлим твій путь.

Історії котиться колесо вправно.
Минуле міняють прийдешні віки.
Була у нас слава. Було і безслав’я.
В історії завжди перебіг такий.
Князі й королі з нами дружби бажали.
І миру хотіли, й жадали рідства.
Та ми не завжди це за благо сприймали.
Й котила нас в прірву роздорів ріка.
Взаємні образи, підступність і зрада,
Жорстокі набіги і чорні діла.
Усе це було нам усім на заваді.
І кров міжусобиць рікою пливла.
А цим користались і зліва і справа.
Землю плюндрували, топтали народ
Та ви, - зрозумійте, що це не забава.
Вже досить чекати від долі незгод.
О, браття – слов’яни, забудьте ви чвари.
Забудьте образи в минулі віки.
Хоч доля жорстока нас всіх розкидала,
Та всі ми є древа одного гілки.
Це дерево може розквітнути знову
І дати чудові, багаті плоди.
Давайте дружити і геть всі роздори
О. друзі – слов’яни, - ви ж сестри й брати.

В прозорому небі дзвенить мов струна
Весняної радості пісня одна.
Струмочком дзюрчить, а то дзвоном заб'ється.
Все вище у небо, все вище несеться.
Ту пісню співає пташина одна
Така непримітна, сіренька вона.
Ще сніг не розтанув увесь на полях,
А весну вже славить сіренький той птах.
Гімн сонцю й теплу, що оновлює світ
Летить в небеса, сотні, тисячі літ.
І люба та пісня старому й малому,
Бо радість приносить до кожного дому.
То жайворон любий над нивою в'ється
Дзвінка його пісня до нас з неба ллється.


2010 рік