Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо дух.
У мене в кишені
продовжуєш рух.
Ти – мариш, я – мрію.
Ти – мерзнеш, я – грію
між згаги в пальті вдячну
відданість рук.

Нехай шлях – не вихід,
а крок – ще не слід.
Хоч робимо вигляд,
що холод і лід,
тебе обійму я –
і згагу втамую!
От саме тому я й тону стільки літ…

8 лютого 2006 р., Київ

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зара вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Bye-bye, my February,
двадцять дев’ятий день.
Зими бездушної
останній поцілунок.
Спалю поліно розмальоване,
зодягнене в фату,
прикрашене стрічками
паперовими.
Мій ко́мин теплий
слухає мене,
він ще від пра́діда
сповідує родину.
"Bye-bye, my February," –
дрижу й кажу йому
і кочергою
б’ю в лице поліно.
Яскряться очі
ідолки-зими,
тріщить кістяк,
обплутаний вогнями,..
о, єретичко,
злі твої пророцтва, злі!..
я загубив той слід,
що йшов од мене з осені.
Мов кіт, засну,
побачу сни спотворені.
Прокинуся
на ліжку березневому.
Хай завтра, в перший день
весни своєї високосної
я в синє небо кину м’яч –
"Good morning, March!"
Дурна луна
розкотиться низькими тембрами –
"Good bye, my winter!
Bye, my darling February!"

29 лютого 1996 р., Київ

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогні у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.

Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз,
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратиме подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.

9–10 листопада 1996 р., Київ

За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
Життя, як горобина, з каскадами подій
схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

У них я солод чую, від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.

16 вересня 1994 р., Богдани́

Щокою червінною рань притулилась до шибки,
зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
в здивованім оці підстрибують радісні рибки
і точать білок молодої моєї зими.

Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
мов сік, що з бурульок по крапці на шибці стікає,
мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
рівниною серце в нудній анемії лягло.
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
…це я припадаю щокою на око святе.

29 грудня 1995 р., Київ

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені Сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

7 січня 1996 р., Київ

Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
так ніби був найкращим двірником, –
відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
злизав льоди відмерзлим язиком.
Мо’ завтра в лісі вискочать опеньки,
й розкажуть їжаки останні сни,
як грудень розлюбив зиму стареньку
й атлантикою дихав до весни?
Він вивів на коричневу дорогу
у рік новий здивованих людей,
які вперед ішли далеко й довго,
але морозу не знайшли ніде́.
І навіть січень, заступивши стиха,
нікого не побив і не посік.
Мабуть, ми стільки натерпілись лиха,
що вже настав найлегший теплий рік?

19 грудня 1994 р., Київ

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
кладете в найкращі свої подушки.
Але все одно – ви мене не знаєте –
а може, я той, хто збирає вершки?

Я – альпініст, я долаю вершини
й падаю часто до ніг жінок.
Бувають то гори зо́ три аршини,
то зо́ три гори – один тільки крок.

Я чесно зізнався – тому й лишуся.
Хай скресне мороз, і розправиться море,
хай світ закишить у квітневому дусі –
ми рушимо з вами в Альпійські гори.

Але якщо ви боятися схочете,
то зможете знизу дивитися – ввись.
Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
самим лише поглядом – тільки дивись!

Бо ваше тепло дорівнює щастю!
Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
Це знак завести́ альпіністську династію, –
оскільки зима і пора грітися…

26 грудня 1996 р., Київ