Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

17 липня 1995 р., Київ

Чоло гречанки скульптор висікав
з тупого й неслухняного каміння.
Коли б матеріал краси не мав, –
не вистачало б майстрові сумління.

Скульптура в задумі – тонка, як скло.
І глиба голуба – не піддавалась.
Чотири роки об тверде́ чоло́
натхнення за натхненням розбивалось.

До ранку місяць контури зрізав,
до ночі сонце камінь розплавляло,
бо скульптор до майстерні світ пускав:
природним – вигадане під різцем ставало.

На п’ятий рік окреслилось чоло,
як перші зморшки молодого майстра.
Хоч ще гречанки вповні й не було –
був поцілунок долі в лобик щастя.

17 березня 1995 р., Київ

Лінощі велета, ніби вулкана, що спить,
ніби кита, що на хвилі розлігся роками,
схожі на Всесвіт, в якого живіт буркотить:
зовнішньо – спокій, а внутрішньо – сповненість нами.

Велетень ти у таланті своєму й думках.
Палець об палець удариш лише перед смертю.
Ти безтурботно помітиш, як їде твій дах,
і машинально напишеш симфонію третю.

Тільки коли розгнівився ти в бурі своїй,
корчачись в архіновому своєму оркестрі –
виказав раптом секрет, здиригований їй,
тій, хто прийшла розвести кольори на мольберті.

І зупинилися звуки на білій стіні,
названій згодом картиною про диригента.
Треба було завітати до неї мені,
щоб записати цей вірш у щоденник поета.

22 лютого 1996 р., Київ

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села,
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла,
і воскресають жайворонки-ранки.

29 лютого 1996 р., Київ

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Не гречно! Ні!
Забуду сам.
Що взяв на дні –
наверх віддам.

13 квітня 2004 р., Київ

Сидить у кріслі,
мов у хмарі дощ,
шкіра
з переповненими водою по́рами;
відчуваю,
як вона обтягує спину
розсіяного мого натурщика.

Живіт його відособлено дихає,
рівно здіймаючись угору;
то назовні пнеться дух
усе вище й вище.

Відокремлене серце стоїть на столі,
або інколи ходить
навколо порожньої сулії
і цокоче.

Ноги на стільці
окремо.

Увімкнутий світильник –
голова,
підвішена і темна.

Одна рука повзе по підвіконню,
бажаючи вхопитися за світ;
а інша – ліва
відсутня, неуміла
ампутована долі холоне.

Був сексуальний потяг,
та й той від’їхав
(куди?)
о нуль нуль-нуль
з тридцятої колії...

Розкиданість така
мене цікавить як художника.

Раніше я був простим любителем
розбитої натури,
але ж упевнившись, що це мене,
дратує, –
я почав складати з кольорового скла
тебе,
мій любий.

Зберися у мозаїках моїх;
і за стіною фарб і будь за мною.
Це я – твоя інтуїція.
Гола.

Адже як
відобразити тебе
так,
щоб упізналася людина?

11 січня 1994 р., Київ

Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив за́вжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискави́чний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрим,
ішов і танцював.

Полотна ті ввібрали рух
людськи́х правічних снів,
і Господа природній гнів,
і ранку юний дух.

І ходиш ти, немов маля,
сирий твій погляд ще.
Зміст кольорів, мов сніг з дощем,
з тобою розмовля…

Ти розумієш тільки вдих,
а видиху нема,
лиш на яке́ньку мить пройма…
тебе жура чи сміх…

Але коли ти пензля взяв
і чисте полотно –
те грізне блискавичне дно
з’єднало сон і яв.

Ти не в художники прийшов,
а в ґалерею ту́,
де в ґеніальну простоту
ввійшла свята любов.

18 лютого 2001 р., Київ

У сухо́тах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між аплодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

1994 р.