Я ні про що сьогодні не жалію.
Спасибі щедрій долі за усе:
що я живу і мрію, як умію,
хоч іноді від спогадів трясе,
що я завжди з тобою - і без тебе:
у сни тривожно заповзає ніч...
за кожну краплю чистої потреби -
мене в тобі, а чи тебе - в мені...
за кожен клаптик сонячного неба,
який хоч раз над нами пропливав...

Спасибі долі, над усе,
за тебе -
у тобі я - безсмертна,
я - жива.

На твоєму березі вже осінь...
Надзвичайна -
ніжно-золота.
Іі сонце у моім волоссі -
як цілунок перший на устах.

На моєму березі -
тумани,
світ просяклий холодом зіниць...
Тільки вітер -
втомлений прочанин,
знає цІну наших таємниць...

Скільки злив
між цими берегами:
тЕчіі стрімкі,
немов життя...

В осені твоій
вщухає гамір
і звучить моє серцебиття...

Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

З усіх світів чекала
одногО -
спліталися дороги
в перехрестя...

Хай спалахне
Божественний вогонь
твого непроминущого пришестя!

О, краще б ти зненавидів мене!
Зустрів мене холодною війною.
Бо те, що є - ніколи не мине,
наділене покутою й виною...

Тепер лови моє серцебиття
під масками і псевдо-іменами.
Нехай тобі всміхається життя,
яке так довго плакало між нами.

Зустрічай мене, як чужу.
Як таку, що не знав ніколи.
І окресли мені межу,
Підрубавши любов під корінь.

Не стрічай мене у дворі.
Не відводь мене до зупинки.
Хай ударить між нами грім -
Пам'ять випалить до пилинки.

Ти іди собі. Не підводь,
як за крок упаду до прірви…

Бо сказав же мені Господь:
- Я із серця його не вирву.

Любов твоя накрила, як цунамі.
А я не вмію плавати, на жаль.
І я тону, розмахую руками...
Я наче захлинаюся... Біжать,

течуть крізь мене хвилі непрозорі -
Думок уламки… Господи, прости!
Мені проміння простягають зорі,
а я до них не в силах доплисти…

Ця дика боротьба між берегами...
Триматись, що є сил, чи йти на дно?
А хто розкаже світові і мамі,
що там, на дні - насправді все збулось ...