Замість твоїх обіймів, втопаю в укривалі.
Закрию двері, приспущу гардини
І ляжу спати, щоб думки мої повсталі
Поснули тихо й серце не будили.

Чотири стінки, хоч-не-хоч шалієш.
Безумлю я, од всіх мотивів горопашних,
Та що мені то все, як ти мене пригрієш
І зацілуєш, скриєш от всіх бід тих страшних.

Рятуй! Рятуй мене, мій милий, мій пестивий!
Я відчуваю втому усевладну.
Залізь під ковдру, обійми се неквапливо,
Відчуй мене безжурну, відчуй і безпорадну.

Твої вуста кричать про мене
І на слуху твоє кохання,
Начебто серце незранене,
Та бить тих чую затихання.

Кричить, співа, малює словом,
Дарма то все, мовчало б краще
Вороже голосище твоє
Усе, що каже - непутяще.

Та я все вірю в кожний подих,
Що ти здаєш, що ти зроняєш.
І це мій біль, і це мій подвиг.
Мені мій яв ти цим втинаєш.

Тікай, іди, люби другую,
Кричи про неї все, що хтів.
Дійди, себе я не руйную -
Шукай кохання в інших дів.

03.04.2020

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

басисто реветься найгрубша струна,
а стеля по плечах вдаряє.
підлога - моя передсмертна труна,
Геката на прогріх турає.

кислотні дощі не такі нищівні
і повінь не стільки вбиває,
як умисли мої оті продувні,
що я по струні ударяю

Прозерпіна чом мене там очіка?
яку я провину вчинила?
із мене сто літ як піяння стіка,
невже через це в домовину?

вона не спитає, співаю чому,
од чого се душу вриває.
від любощів, панно, піду у труну -
мене ся любов убиває.

Тише…
Опусти подбородок колючий на мое плечо.
Слышу,
как трепетно бьется сердце, ты мной увлечен.
Все глубже тону в синеве твоих глаз,
но, знаешь, бывало и хуже.
Оттолкнусь я от дна, наружу стремясь.

Дыши,
не дышать только я могу.
Ручьи
потекли из глаз. Спроси - солгу.
Я б хотела всю вечность сидеть так с тобой
на полу у кровати.
Открою глаза, а ты душу свою мне открой.

Забудь
все, что было до нас двоих.
Моргнуть
не успеешь, как гул вокруг затих.
Слышу сердце твое и волной накрывает.
Сделай громче,
ведь видишь, как я в тебе утопаю.

Бой.
Это мой бой против тебя и себя.
Слезой
не помочь мне, я слишком слаба,
но как только услышу ту песню,
что звучала для нас,
станет мне она крайне душеполезна.

Сон.
Не видать мне его уже несколько дней.
Фон,
что сейчас за окном запомнить сумей.
Дует холодом из щели между стеклами,
а, может, это от нас.
Слегка видно свет фонаря блеклого.

Тише…
Ступаю к тебе по скрипящему полу.
Выше
чтоб стать, подняться на пальцы изволю.
Тонкая грань меж любовью и дружбой
стерта издавна.
Быть может, нам это и нужно?

2019

Я никогда, на самом деле, не любила розы.
Весь этот пафос убивает все понятия любви.
Сквозь все года и все возможные метаморфозы,
осталась мысль, что, увы, романтики мертвы.

Я не жила в эпоху принцев, лишь читала
о том, как ради чувств убить могли.
И я скрестивши пальцы ожидала,
что сможешь ты, но соизволишь ли?

Пойми, мой дорогой, меня избаловали,
жалею я, что начиталась прозы.
Дождись, чтоб мысли наши совпадали,
ну а пока, на кой мне твои розы?

2019