Загублені у хаосі буття,
Розкидані кривавими шматками,-
Вони, нещасні, тягнуться кудись,
У темряві, мабуть, когось шукають...
Отак і ми, і темрява свята.
І навіть Небо втомлено зітхає,
Ця сонна втома душу обіймає,
Не хочу я бажати і палати,
Я хочу тиші, темряви святої !..
У Бозі я мов немовля щасливе.
Я бачу: в дивнім лоні Всесвіт виростає,
У ньому я росту, і він росте в мені,
І щастя більшого за це немає!
... Та раптом прокидаюсь... засинаю?
Народжуюсь? Вмираю? – я не знаю,
І знову бачу тіні, сонячні уламки...
Ми – очі Бога, очі бачать тіні,
Але очей, очей вони не бачать,
Тому й душа, знекровлена, так плаче,
І знову я – в кривавім лабіринті,
Оточений кривавими шматками...
... Над небом світанкова флейта грає,
Самотня зірка щось мені шепоче,
Чарівні звуки одне одного шукають...
Зустрів когось і обійняти хочу,
А він, наляканий, не дивлячись, тікає.
Я простягаю руки в порожнечу,
Цілую землю, що від мене вислизає,
Гукаю, та ніхто мене не чує,
Тягнусь до Неба, що від мене відвернулось...
... І раптом бачу: очі немовляти
Дивуються моєму божевіллю,
І знову в серці – тиха, ніжна радість.
Чому? Навіщо? – я боюсь питати.
Спитаю – і прокинусь в лабіринті.

Народе мій, хіба ти знаєш
Своїх співців?
Хіба ти серцем відчуваєш
Їх біль і гнів,

Любов і ніжність, сум і відчай,
Скорботу, страх?
Чи пам’ятаєш їх обличчя
Й тернистий шлях?

Як боляче – в своїй країні
Немов чужі
Безсилі, божевільні тіні –
Сумні вірші.

Народ без справжнього коріння,
Безкрилий птах,
Чи станеш ти блідою тінню
В чужих світах?

Чи знов розквітнеш, знов відчуєш
Тепло весни
І світові ще подаруєш
Співочі сни?

Ховають українську мову –
Народ мовчить.
Ховають музику чудову,
Що ледь бринить.

Чи стане рідне слово тінню
В чужих світах,
Чи буде дивне воскресіння
І світлий шлях?

Як боляче – в своїй країні
Немов чужі
Ці сльози, ці скарби нетлінні,
Сумні вірші!

Поети тануть і зникають
У небутті,
Але цього не помічають
Серця пусті.

Хіба ти серцем відчуваєш
Їх плач і сміх,
Народе мій, хіба ти знаєш
Співців своїх?

Сімнадцять днів – мов сон, мов подих дива:
Не встояла байдужості стіна,
І пізня осінь стала мов щаслива
І світла помаранчева весна!

Як довго ми за стінами ховались
І вірили в приреченість свою,
Але тепер кайдани розірвались!
Я наче зачарований стою,

Бо на Майдані віра стала хлібом,
А Слово – несподіваним вином,
Любов і співчуття – цілющим дивом,
Юрба – народом, блиск очей – теплом...

Хоч ми не лицарі нові і не герої,
Та здивували світ і виграли двобій.
Ми подолали зло, хоч не було в нас зброї,
Крім квітів і стрічок, крім щирості і мрій!..

Ми для Вічності тільки краплини –
Так було і так буде завжди,
Але дивно, що в серці дитини
Із грайливої світлої піни
Виростають химерні світи...

Нерозбірливий Вічності почерк
І безжальна її таїна,
Наче згубна краса. Той, хто хоче
Подивитися їй прямо в очі,
Мусить випити чашу до дна:

Наче жертва повільної страти,
Холод жаху відчути грудьми,
Біля краю безодні кружляти –
Й все для того, щоб знову пізнати,
Що нічого не знаємо ми!

Почуття наші плинні і тлінні,
В мертвих мріях немає тепла.
Наша віра – слабке мерехтіння.
Вітер носить, як листя осіннє,
Наші долі, серця і тіла...

Але дивно – крізь цей чорний смуток
Пробиваються квіти-пісні.
Я не можу нічого збагнути,
Та для щастя достатньо відчути,
Як співає душа навесні,

Й світ, мов радісна музика, лине
І наповнює серце моє.
Ми для Вічності тільки краплини,
Тільки дивно – з примарної піни
Незбагненна любов постає!..

У снах моїх небесні флейти грають,
І щось тремтить у зраненій душі,
Поміж зірками твої очі сяють –
Нестерпно рідні, а колись чужі.

Нехай зірки співають про кохання! -
Мені не вистачає справжніх слів.
Ти мов світанок, я немов смеркання,
Я – плач і смуток, ти – веселий спів.

Ти – радість, твої сестри – ніжні квіти.
Ти – чисте небо і усміхнена весна,
Я – дощ рясний, сумний осінній вітер,
Зів’яле листя або музика сумна.

Чи може сонце з ніччю поєднатись
Не в божевільних снах, а наяву?
Чи можна без надії сподіватись? -
З роздертим навпіл серцем я живу:

Хоч знаю я, що мабуть, неможливо,
Здолавши страх, з’єднати два світи,
Я не втрачаю віри в світле диво,
У казку, де мене кохаєш ти...

Наш світ – це вічний хаос, какофонія,
Що поглинає мрії і пісні,
Та не згасає радісна симфонія,
Яку почути можна уві сні,
У світлім храмі в незбагненній глибині...

Цілюща мудрість – мов усміхнена блакить,
Що не шукає виправдання світу.
Мовчи і слухай, як вона мовчить!
Твоя замріяність – мов свіжий подих вітру.
Нехай твоя душа від радості тремтить!..

Над хаосом, безоднями і злом
Літає голуб - дух, дарує сни пророчі,
І тим, кого торкнувся він крилом,
Яскравий промінь відкриває очі,
І сон стає життям, а сіті буднів – сном...

Співай! Забудь про відчай, страх і гнів
І уникай тих метушливих слів,
Що судять світ і вміють убивати.
Співай! Не прагни нагороди або страти,
Співай і слухай незбагненний спів,
Що розбиває стіни мертвої кімнати...
В твоєму серці – неповторне свято.
В твоїх руках – пісок і піна мертвих днів.

На паперовім небі я малюю
Всю ніч твоє обличчя фарбами журби,
Душі самотньої невидимі скарби
Своєму божевіллю я дарую.

Навколо сміх, і галас, і знущання,
Та світ вже вмер!.. Я так тебе люблю,
Що в храмі – пеклі сам себе спалю
На вівтарі безжального кохання!

Тепер моя душа лише твій голос чує,
А всякий інший звук лише напівіснує,
Вже згасли хижі очі безсоромних міст,
І про минуле жалкувати я не стану:
Всі речі втратили свій попередній зміст,
Весь світ безмежний у твоїх очах розтанув...

Я запалю свічки і Богу помолюсь,
І привиди нічні від мене повтікають,
Всі сумніви мої і страхи позникають.
Якщо ж не зникне сум, на зорі подивлюсь...

Божественна краса за склом мого вікна
Перемагає жах і морок лихоліття!..
Ми – діти двох світів, в серцях у нас – двосвіття,
В нас дві любові є: небесна та земна.

Раби своїх бажань, ми прагнемо свободи,
Ведуть нас до безодні грішні насолоди,
Нас судить і карає невблаганний час...

Я знаю, все мине: і чвари, і тривога.
Хай музика зірок нагадує про Бога,
І сяйво вічності до себе кличе нас!