Сміялася тихо, блідою весною підкорена,
А з губ розлітались слова невеселої ніжності –
Молитва про осінь, у вічному відчаї створена,
Про квіти мертвотно-блакитні у їх невтішності.

Тоді роздивлялась асфальт, розіп’ятий підборами,
Рожевими й білими, мертвими всипаний квітами.
Хотілося в осінь, що сниться мені повторами,
У осінь, яку і в якій я завжди любитиму.

На згадку залишила дні чорно-біло істини,
Де дотик найменший у вічність усе перетворює.
Молилась за осінь, коханцем-дощем розхристану,
І квіти мертвотно-блакитні останніх цикоріїв.

А пам’ять горіла, стікала думками гарячими,
А губи тремтіли й пекли, давнім жалем ужалені...
Я в осінь дивилась очима своїми незрячими,
І дощ, той коханець, загоював спогади спалені.

На згарищі пам’яті доки остання вуглина не вистине
У вічному відчаї ще монотонно повторюю
Молитву про осінь, коханцем-дощем розхристану,
Де квіти мертвотно-блакитні останніх цикоріїв...

2014

Навчилася нічого не хотіти
Й любити денних вражень круговерть.
Єдине, що я маю пережити –
Смерть.

Лишаю чашку кави недопиту.
Отрута в голові моїй дурній…
Єдине слово крутиться щомиті –
Вбий.

Дивує абсолютне небажання
Побачити себе в чужих очах.
Єдине, що заповнює мовчання –
Страх.

Чомусь уже не віриться у правду –
Чи варта ця абстракція зусиль?
Єдине, що лишається назавжди –
Біль.

2012

Зупинка серця.
Навчися дихати!
І крилами вечірнього метелика
загоювати…
(Тихо там!)
…нічний кошмар генделика.
Відважитися. Миритися
на зло любові і власній вигоді.
А потім…
не забудь розбитися
на виході.
Не проходьте просто так!
Не вічно
вам тільки поглядом ковзати!
В очі холоду – за п’ятак…
Трагічно.
Не літати, не йти – лиш повзати.
Не дійти до своїх
воріт
і дверей не чужих. За спинами
так сміятися – гріх.
Тож калюжами вбрід
і міськими бетонними згинами
поблукати,
як буває лиш іноді.
Упасти й молитися.
А потім…
хіба притихнути.
На виході
не забудь розбитися.
І знову –
дихати.

2014

Вигулюють місто худі бородаті ісуси,
А з ними незмінно бліді молоді магдалени.
Малюють на тілі тату, і синці, і укуси,
Вкривають браслетами сині поранені вени.

Під музику диму ватаги святих медитують.
На стомлену душу лягло віковічне прокляття.
Дослухавши тишу, ісуси міські посмакують
Знайому вже притчу про місто як місце розп’яття.

Не місце святим у святині олтарного блуду,
Де хрест золотий, а дорога у ніч нескінченна…
Спиватиме зрада з натхненним обличчям іуди
Криваве вино зі спокусливих вуст магдалени.

Розвіють печаль тільки білі хмарки фіміаму,
А ранок розвіє надії на чисте спасіння,
Тернову корону одягне, колючу, ту саму…
Бо ж ранок у місті ісусів і є воскресіння.

2012