Вони не знають меж, як і всі вони не можуть бачити за горизонт, але вони навіть не думають про те, що за горизонтом щось є. Вони не дбають про горизонт. Їх реальність там, куди йде їх табун.

В Голівуді про ковбоїв знімали кіно. Насправді не про ковбоїв, а про тодішніх розбишак і нероб одягнутих в шляпи з загнутими кінцями і брезентові штани. Хто, який Голівуд знімав кіно про реальних ковбоїв, тих, що женуть табуни за горизонт, які читають книжки сидячи у сідлі, не бояться ні вовків, ні відмедів і женуть самогон посеред поля, чаклуючи вираховують тиск в чугунній каструлі схилившись над вогнем з опаленими сонцем шиями?

Як буде ковбой українською? Пастух. Я б ніколи не назвав свого дідуся пастухом. Пастух це той, що пасе табун сільських корів раз на два місяці почерзі. Це маленький хлопчик з картини художника часів Кирило-Міфодієвського братства. Всі ми знаємо, що хлопчик виросте, що стане нещасним кріпаком чи його віддадуть в бурсу, потім він стане або священником, або революціонером, якого впіймають за розповсюдження лівацької газети і забриють в солдати. Ось це про пастуха. А той, який дорослий і свідомий, освічений, в робочий день пасе корів, коней - це ковбой, це не пастух.

Чи Пересічні Ковбої переходячи у інший простір, скажімо між Чернігівщиною і Альбертою здатні розмовляти місцевими мовами? Ми не знаємо, але не можемо цього виключити. Вони не двомовні, не багатомовні, вони транс-мовні. І завдяки своїй транс-мовності, вони зєднують те, що урбанізовані, соціалізовані не можуть звязати. Я, з моєю роботою, соціальними мережами, захопленнями і очікуванням відпустки, не можу бути одночасно в двох вимірах. Пересічні Ковбої можуть. Ковбої не бувають у відпустках. Офіційна версія - вони не можуть залишити своїх корів і коней більше ніж на декілька днів. Хто цьому повірить.

Вони не знають, якою мовою розмовляють. Що таке суржик, що таке жоаль, англійська або українська - ковбої не дбають. Вони живуть іншими цінностями, які ніхто з нас не зрозуміє. І тому вони можуть те, чого ми не можемо.

В Преріях, може здатися, вони розмовляють англійською. В лісо-степу Чернігівщини може здатися, що вони розмовляють українською. Але ніхто насправді не знає, якою мовою вони розмовляють. Хто чув, як розмовляють пересічні ковбої?

Я можу побачити ковбоїв в Преріях, ви також можете. Я можу зробити фотографію, якщо у мене телескопічна лінза з собою. Якою мовою вони розмовляють? Ми не знаємо. Ми ніколи до них не наблизимось. А якщо наблизимося... Хто пробував?

Мій дід Петро був таким Пересічним Ковбоєм. Він вчив мене їздити верхи, він читав мені газети. Чи памятаю я, якою мовою він читав мені газети на розігрітій за день сонцем фарбованій дешевою радянською фарбою веранді в Чернігівській області? Ні, не памятаю. Але точно не англійською, я б тоді краще володів англійською сьогодні.

Ковбої це засмаглі, жилясті чоловіки. На вигляд, саме чоловіки. Жінок я ніколи серед них не бачив. Дід Петро мав багато переломаних кісток, він падав з коня, коні йому одного разу проламали груди. Але я уявити не можу, щоб йому на допомогу прискакала жінка ковбой. Жінки його напівмертвого везли в районний центр, в лікарню. Жінки його в тій лікарні, сирій, темній, недофінансованій доглядали. Але не думаю, що жінки бачили як ковбой падав з коня.

Ковбої розмовляють про високі матерії. Вони не люблять простоту правильно побудованого міста і страшенно матюкаються, коли ви витрачаєте час на щось банальне. Це я памятаю про свого діда. Він багато працював, багато робив простої сільської роботи, але ніколи не говорив про банальне. Про політику говорив, про технології, про лабораторію при Київському Універститеті в якій практично ріс малим, про озброєння літаків під час Другої Світової розповідав, він воював 10 років при літаках. Про козаків говорив. Памятаю: "чому вас там вчать в місті, якщо ти не знаєш хто такий атаман Сірко?" Чи може розмова про кошового атамана Івана Сірка бути банальністю? "Петро, ти свиней нагодував?" - кричала бабуся йому з городу, ось це і є **beep** банальність.

Як я зауважив, у ковбоїв гарна освіта і вони завжди готові вчитися ще. Але де їм вчитися? Тому, вони пють воду з калюж в лісі (це я сам бачив!). І взагалі, дуже протестно налаштований народ.

Мій дід Петро, професійий ковбой, виріс в Києві, біля Жулян, де підлітком пропадав в майстернях Київського Університету. Після війни, професійний технік авіатор несподівано став ковбоєм. Ніхто не знає чому. Я робив запит в архів СБУ, можв він щось накоїв, що його від братів і карєри услали в найменш заселений район УРСР. Нічого, в архівах чисто.

На іншому кінці землі ковбої Прерій нікому не можуть пояснити чому вони не їдуть в місто, як робить більшість. Ну хоча б в містечко, там де поліклініка, гуртки для дітей, мийка для авто. А вони живуть на своїх фермах, де ні телевізору, ні мобільного звязку. Та що про них подумати, якщо вони навіть не люблять дивитися футбол. Вирости в Канаді і не дивитися Super Cup?

На іншому кінці світу мій дід Петро не дивився футбол європейський - soccer. Чоловік жив в УРСР, мав телевізор, виріс в Києві і не дивився гру Динамо К. Це як? Співпадіння?

- А чи не можу я Вас запросити сьогодні ввечері до нас на чай? - сказав він українською мовою з легким канадським акцентом. Тому, хто запрошував в гості було на вигляд 20-ть років, одягнений в джинси і пуловер поверх світлої клітчастої сорочки, в окулярах, схоже студент.

Шарій був шокований. Навіть якщо ти запланував на цей вечір політ у космос, коли тебе запрошують на чай в Канаді... Не в ресторан, не в кавярню чи бар, а до власного дому попити чаю, та ще й настільки рафінованою українською мовою! В космос він не збирався, вечір був вільний. Шарій погодився і, отримавши СМС з адресою, розпрощався до вечіра.

- Мама, у нас будуть гості - останнє, що почув Шарій. Хлопець розмовляв по телефону махаючи рукою "до вечора". І вже коли переконався, що Шарій його не чує, додав тихо українською: "Цікавий хлопець, мамо, я зустрів його в українському ресторані тут в Kingsway Mall. За характером він як Ів Рено, підприємливий, швидкий, але так, уяви, якби у Рено татом був Стравінський".

****
Якщо ти неосвічений селянин з Манітоби чи Саскачевану, який крім співаника в церкві не брав в руки книжки, тобі важко порозумітися з університетським ліваком з Едмонтону. Вам важко про щось говорити довше ніж десять хвилин. Якщо ви обидва - канадські українці, ви скоріше за все почнете один одного дратувати. Ваши діди вийшли з одного паровозу, але ваш особистий вибір і щоденна рутина настільки різні. В кращому випадку ви, як два брати, що гралися в одні іграшки, але потім почали битися, розїхалися і ось сидите разом на одній батьківській кухні, і все, що вас єднає це ці старі шпалери пропахлі маминими голубцями. Але коли вас не єднає мамина кухня, вас ще більше відштовхує інерція того дідівського паровозу.

Якщо з українським ліваком розмовляє новоприбулий з УРСР соціальних розламів ще більше. Для народженого в Канаді лівака інтелектуала, ви в Україні всі трохи невдахи, бо ніколи не зрозуміли, де жили. Вам, якщо напрямоту, не вистачило розуму зрозуміти справжніх переваг соціалізму. Для свіжого мігранта з України, все навпаки, і імігрант вам це скаже напрямоту: "ви, тут в Канаді, зовсім подуріли, якщо відчували якесь тепло до голодного і безпросвітного совку".

Канадський лівак з висотного кондо на Страскона Драйв розглядає через Інтернет богом забуті мозаїки на відсирілих будинках в пост-радянському Києві: він бачить на мозаїках вплив кубізму, модернізму, вдоволено мурликаючи щось класичне лівак відчуває присмак кубинських сигар, і трохи, здається, industrial одору мастила тих тракторів, які він бачив в музеї на сході Едмонтону. Для імігранта з Совку ці вседисущні радянські мозаїки - це страшенна нудота, мокрі носки і політінформація.

***
Звісно, інтелігентні ліві і більш радикальні ліваки це дві різниці, навіть в Канаді. За всієї складності проблематики, конфлікту лівих дискурсів і наративів... Шарій познайомився з Стефаном в черзі за банальною пластиковою тарілкою з варениками. В торговому центрі, неподалік від найбільшого в Едмонтоні польського костьолу - в Kingsway Mall. В тому торговому центрі був маленький fastfood ресторанчик "The Ukrainian Perogies".

***
Не можу втриматися від вводного курсу по perogies...

Українські вареники в Західній Канаді називаються perogies, пироги. Як і місцева українська мова канадські пироги це 100-річний вже незалежний від витоків клон. Італієць з маленького містечка в Калабрії опинившись в канадському італійському ресторані схопиться за голову - "мама-мія, це все, що завгодно, але не італійська кухня!" Так само для цнотливого чернігівскього, полтавського або франківського туриста це буде культурний шок, як позиціонуються, подаються і продаються Ukrainian Perogies в Канаді. Наприклад ці вареники можна їсти руками, якщо їх зварять у рослинному маслі, потім виваляють в крошеному сухому хлібі і подадуть в хрусткому паперовому конверті. Такі вареники популярні в Манітобі і Саскачевані - смакота неперевершена! Найбільш поширені всеж вареники варені на воді, які подають як швидку їжу на пластикових тарілках. Звісно, всі вареники подаються з сметаною, шкварками або кислою капустою - на вибір.

Отже, повернемось в Kingsway Mall...

Якщо ти українець в черзі канадського фастфуд ресторану "The Ukrainian Perogies", то утриматись від діалогу з червонощокою пані або вусатим паном на касі практично нереально. Тим більше, в тому українському ресторані були не наймані працівники, а родина господарів бізнесу. Це було відразу видно, по тому, як вони один з одним спілкуються і як вони виглядаютть. Отож Шарій і не втримався, щоб не запитити у пані рестораторши на касі українською: "А немає у вас смажених, fried вареників? Я такі їв в Манітобі". Його українська мова викликала заціаквлення іншого хлопця з черги. Це і був Стефан. Стефан підтримав розмову з рестораторкою і потім, чемно перепитавши, підсів за білий пластиковий стіл до Шарія.

***
Кухня мала для українців в УРСР особливе значення. Це і місце дискусій, це і місце де тепло, це і церква, це і, найперше, місце для гарячих дискусій системно, примусово політизованого суспільства. Як не дивно, але кухня в родинах канадських інтелігентів має багато спільного - це також місце дискусій. За тією принциповою відмінністю, що канадський інтелектуал приховує свої кухонні емоції не від влади, а від загалу, з чисто етичних міркувань. Тоді, як в УРСР втаємниченість кухонних розмов могла фізично врятувати життя.

Втім, очікувати, що українська інтелігентська кухня чи то в Україні, чи то в Канаді відкриється першому ліпшому гостю - марна надія.

****
Шарій знав цей район, він мешкав колись неподалік. Тут важко знайти парковку, але якщо вмієш читати всі ці знаки заборони "лише для місцевих" то можна пристосуватися десь ближче до перехрестя.

Стефан, в тій самій клітчастій сорочці, в джинсах і теплих вязаних носках відчинив двері гостю. Представив гостя своїй мамі - приязній пані, одягнутій у вязаний домашній костюм, з розумними уважними очима і з зачесаними назад ледве сивим волоссям.

В маленький приймальні була скрипуча деревяна підлога, якій, як і будинку вже біля 100 років. Вік будинку було неважко вирахувати, позаяк весь університетський район зявився в ті ж роки, що й сам University of Alberta, в 1910-х роках.

Всі піднялися скрипчими вузькими сходами на кухню. На кухні всі сіли за світлого дерева овальний стіл, не новий, як і світлі деревяні меблі на кухні. Будинок був гарно провітрений, втім Шарій за звичкою читав запахи нового місця: старе дерево, варена їжа, кава і чай, чисто.

Розмова цього вечора в старому будинку була виключно українською.

- Розкажіть про себе, чим Ви займаєтесь? - було першим питанням за столом в кухні.

- Працюю техніком... - Шарій, як на інтервю за хвилину виголосив вершок свого CV.

Пані лише вдоволено хитала головою. Стефан, відкинувшись на спинку трохи потертого деревяного стільця, приязно розглядав гостя через прищур очей.

- Чи Ви бува не збираєтесь їхати спостерігачем на вибори в Україну? - було наступне запитання до гостя.

- Я б поїхав. Робота, не можу - потиснув плечами Шарій.

- Зрозуміло. Але це добре, що Канада спостерігає в Україні? Що Ви думаєте?

- Безперечно добре. Насамперед добре, що канадці їздять в Україну.

Ця відповідь також сподобалася господарям.

- А вибори, думаєте вибори в Україні чесні? - запитала мама.

- Чесні, наскільки вони можуть бути чесними в Україні. Знаєте, як Україні все влаштоване, особливо на місцях - буденно сказав гість. Виникла коротка пауза.

- Ні, не знаємо - переглянулися мама і син - А як?

Шарій розповів їм про місцеві еліти в Україні, методи яких, на його думку, мало відрізняються від методів місцевої еліти на Сицилії. Він нещодавно прочитав товсту книжку "Сицилієць", автора Маріо Пюзо. Шарій з гордістю це сказав, дійсно, книжка таки товста і він її прочитав. Він очікував побачити позитивну реакцію від інтелігентів, втім, факт, що Шарій читає таку попсу господарів старого будинку скоріше розчарував.

Розмова за чаєм не була довгою. Всі зїли по шматочку торту, який приніс Шарій. Потім, пішли до гостинної де Шарій відразу підійшов до великого старого вікна. Вікна в будинку не пластикові, а ще ті, оригінальні - відразу звернув увагу технар. Очевидно, що потребують ремонту, особливо перед холодною едмонтонською зимою. За вікном вузенька вуличка з щільно припаркованими маленькими, міськими авто і високі верби.

- Гарний район - впевненим голосом сказав гість.

- Нам також подобається. Тихо, до школи близько - відповів Стефан. "До школи" це не означає в Канаді, власне до загальноосвітньої школи, а скоріше до університету.

- Але і до Whyte Avenue близько - назвав Шарій місцеву вулицю променадів і ресторанів. Як і в Монреалі вулиця St Сatherine, в Едмонтоні Whyte Avenue - "вулиця, яка ніколи не засинає". З тією різницею, що в Монреалі St Сatherine дійсно ніколи не засинає, після опівночі перетворюється на не дуже безпечну вулицю, a в Едмонтоні Whyte Avenue, на щастя місцевих мешканців, таки засинає після опівночі.

- Так, там є виставки, книжкові магазини. Особливо маленькі книжкові магазини, де є користані книжки... Як би Ви сказали в Україні used books?

- Я б сказав "комісійні книжки" - відповів Шарій, роздивляючись портрети на стіні. Портретів, різних розмірів і форм, було багато.

- Комісійні! Як влучно! - син захоплено подивився на матір. Мама, виглядало, не поділяла швидкого захоплення сина новими словами. Треба ще подумати, "пожити" з цим словом.

- Ось цей портрет, яка краса - особливо цікаво, що портрет зроблено не в студії. Це в Канаді? - захоплено запитав Шарій. Він цікавився фотографією.

Мама підійшла до портрету, почала стала поруч з гостем розглядати портрет, наче давно не бачила. Певно насолоджуючись композицією, світлом і характерами також.

- Це на цій вулиці, де наш будинок. На пікніку. У нас тут пікніки влітку, прямо поза будинками - сказала вона.

Шарію дуже захотілося побувати на цих пікніках. І одного разу, через пару років, він таки побував в цьому районі на пікніку. Але на іншій вулиці і в іншій компанії. Ні Стефан, ні його мама Шарія на пікнік не запросили.

Це був приємний вечір. За декілька хвилин Шарій чемно вибачився, що йому треба вже йти і гості попрощалися. Шарій хотів ще встигти пройтися Whyte Avenue. Йому закортіло побачити цю вулицю очима господарів цього елітного старого будинку. Він спершу подумав, чи не запропонувати Стефану пройтися з ним разом, aле передумав, йому хотілося чистих вражень.

Між пост-радянським технарем Шарієм, який в Канаді голосував за консерваторів і голосуючими за лівих нових демократів інтелігентами, з елітної університетської родини, за природою не могло утворитися сталої дружби. Вони з цікавістю пізнали один одного за чаєм, це був "гарний час", цікаві характери, взаємно цікавий досвід. І це не могло, і не може стати нічим більшим.