Ти стояв. І я стояла. Ми стояли зовсім поряд...
Хтось гукав приємним басом: - Передайте! За проїзд!
Ти мовчав. І я мовчала. Лиш стрибав стрибучий погляд.
І вдихав мої парфуми елегантний мужній ніс.

Вібрували дах і вікна. Вібрували телефони.
Хтось бубнів смішним фальцетом:-Я купив кефір, Май Лав.
Як же солодко торкнувся вказівним моєї скроні.
Пульсував гарячий палець. І не-палець - пульсував...

І дзвенів трамвай весняний, і скрипів на поворотах.
Хтось волав гучним сопрано: - Що?! Кінцева - не вокзал?!!
Аж раптово Ти промовив фантастично гарним ротом:
- Ви... на Мег... На Райян схожі... Вам ніхто ще не казав?

...Був Ти надто нереальним для трамвая-дива-чуда
і не раз, мабуть, наснишся поцілованій - мені.
О спасибі,Меггі Райан! Слава,слава Голівуду!
Ти поцупив із кишені лиш частину зарплатні...

Сонце моє, на містечко лягає тінь -
ночі літак вибігає на смугу злітну.

Місце призначення: сон і далеке літо...
Світла Вона,яку так обіймає - Він
доки в садах достигають рясні плоди,
падають з неба зірки, пелюстки і сливи,
бігають срібні лошата - серпневі зливи...
і наливається соком її " не йди..."

Чортик гойдає фіранку. Нікого. Спам.
Темрява. Тиша. Надія. Гідазепам.

Чи змінить моя молитва,
мій крик
і моя Любов
траекторію руху кулі,
яка щойно покинула дуло
і за долю секунди -
за крихітну долю секунди!-
чиєсь поцілує серце...
Назавжди -
i так незворотньо!-
роздiливши
на "до" i "потiм"
цей тривожний
палаючий
світ
?

Чи зуміє приречена Ніжність
моя приречена стати НенАвистю Ніжність,
заморозити обертальний
поступ планети,
примусити ЧАС - завмерти
у тій долі секунди,
допоки ще куля летить,
щоб встигнути прошепотіти
тобі - ще такому живому!-
"люблю"...і...
"пробач!"
?

Чи вистачить у НЕБА відповідей
на усі ті знаки питання,
що застигли - чорними згустками,
Пекельними Вічними Пустками -
у зiницях роЗIп'ятих
болем
німих
матерів
?

А хочеться ж - про Серйозне,
і - щоб неодмінно - Вічне...
Щоб знаком таким - окличним!..
Стрілою,як Робін - в ціль...
Голодному щоб - амброзія...
Гіпнозом - для істеричних...
Для надто вже драматичних -
рятунком від божевіль.

Слова розпирають мозок,
вдягають вінки і тоги,
Зазубрюють монологи
між піній, руїн і туй...
Як раптом печальним зором
таким патетичним ...строгим...
спіткнешся, немов об ногу,
об слово простеньке "Х..Й"

що хтось написав на стінці,
порепаного будинку.
І силою впливу стінка
вражає , як постріл, враз.
Бо ВІрші - то клей і мило.
ТРИ ж БУКВИ вмістить зуміли
катарсис, мімезис, відчай,
агонію і екстаз...

І сняться тобі до ранку
білил непочата банка.
Світанок.Туман. Серпанки.
І довга якась стіна...
Де Блазень з лицем трагічним
малює на стінці - вічне,
по справжньому драматичне:
Пішло... та ПІШЛО ВСЕ НА.

Над полем, над полем,над болем - вібрує Небо,
вібрує під Небом зерном золотим - Земля...
Ти знаєш, самотність - вона проника між ребер -
малює дорогу - й дорога веде в поля

такі золоЧЕні, аж їм ні кінця, ні краю!
А ти поміж ними - Творця недолугий клон.
І все що лишається - випустити цю зграю
крізь отвір у серці - цю зграю гірких ворон,

які вже чекають на постріл. Пора. Ворони.
Ше подих. Ше помах. Ще пензля один мазок...
Ти знаєш, самотність - це те, що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.

(Вінсент посміхнувся. Вінсент натиснув гачок.)

-Надірвали найкращу свитку
вітри холодні!-
заглядала остання квітка
в небес безодню.

Світлолика-ще літо кликала
ніжним іменем:
- Завтра стануть вчорашні роси
найпершим інеєм...

Шепотіла молитву тихо
губами стерплими
і палала-з останніх сил!-
пелюстками впертими...

Хтось незримий стелив сніги-
десятьма верЕтами...
На повіках-сніжинок сріб-
ло-двома монетами.

Пастуше, всі твої баранчики
розбіглись небом - хто куди...
Палає місто помаранчево,
фата-морганить без води:
чорти в розетки пхають пальчики...
Стрибає пульс. Танцюють зайчики.
Пливуть трамваї крізь меди...

Застигло сонце поцукроване,
немов бджола у бурштині.
І перехожий, поцілований
теплом у тім'я, мов у сні,
асфальту твердь не відчуваючи,
примарну чуючи трубу,
лежить, немов відпочиваючий
на білім пляжі Малібу...

Фіксує, хоч уже не дивиться:
1. Шалена спека. Серпень. Сіль.
2. Солдатик в натовпі на милицях.
3. " Пивна" , MacDonalds, "Кури - гриль".
4. Ліхтарний стовп, "підлитий" песиком.
5. Засмаглі литки пишних краль.
6. Політ бджоли над м'ятим персиком.
7. "Швидка", що спізниться, на жаль...

Містом блукають трамваї - залізні ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом - розтопленим медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.

Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.
ВЧОРА НА ФРОНТІ солдат підірвався на міні.
Повний розпродаж купальників! Danke! That"s all.

Темрява. Свічка. Провалля. Вагон. Валідол...

Мій малесенький білий і сонячний "Port Lligat",
Де рибальських човнів ще блукають солоні душі,
Де кімнати здаються за безцінь... З усіх принад
Не Wi-Fi, казино, ресторани, несправжні сУші,
А блаженна самотність. І голос - у кожній мушлі.
І примарні фрегати. Далеко... Далеко... Над...
Що над ними не владні ні спомин, ні біль, ні час,
Ні піски золоті, ні примхливе зелене море...

Обивателі цідять із пластика теплий квас
і фіксують на гаджети літа палкий анфас.
І уперто лунає стареньке терпке Amore...
Не про нас.

Втім... У тому напевно і є золотий резон -
Позбуватись Піщаних Замків в жаркий сезон,
там, де відчай у губи цілує безкрайнє море...
і містечко, забуте богами - примара, сон -
безнадійно - вже вічність - чекає
на Сальвадора.

Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!

І навіть якщо вам
підсунуть принцесу
у сукні,панчохах і білій фаті,
і песика в стадії сильного стресу,
бо вставили зубки йому золоті

Коня у попоні,
Слона на газоні,
і білий, немов молоко,лімузин...
Дозвольте на вухо... Лиш так,
щоб нікому...
ніде -нічичирк... щоб ніхто... Ні один!

Мовчіть, наче риба
в льодах Антарктиди:
нікому... Лиш Вам... Щб хто інший
не взнав,
що я закохався
без тями у Ліду
і вже на асфальті про це
написав.

А щоб здогадалась,
кого їй шукати,
під білими буквами "Ліда,ай лав!"
адресу, мобільний,
і розмір зарплати
червоною фарбою
чітко додав!

Чи не тому, що я тобі - ріка?
(Дорога? Перепона? Бездоріжжя?)
не знаєш сам до часу. Але ніжність
росте крізь ніч, що мов земля, глевка.
Що мов вода, якій немає дна.
Пребілий день пресинім снігом
повен.

Мовчать ефіри, музи і весна.
І Бог мовчить.

А ти - будуєш
човен.

Більше немає, легіню, віри, ані тепла.
Осінь чесала гребенем коси... І пролягла
стежка між полонинами - наче і не межа...
Тільки сіріє синява: ти йому вже - чужа.

Бо ще цілує рученьки - зносить вода містки!
Тільки танцює кручено дотик його руки,
де затерпає темрява... Й вогко вповза змія
попід ребро... Бо солодко, лиш НЕ МОЄ ім'я

в губ його теплім човнику плине почерез ніч...
Осінь вже пахне йонами - серця моГО опріч.

А знаєш, коли я помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
народиться крихітне
КЕНГУРУ
в зоряну-зоряну ніч-
майже о третій-
під невпійманим небом Австралії...
Рожеве і безпорадне,
залізе в кишеню мамину,
як з космосу - в теплу
нору.

Вчепиться в шерсть кудлату,
буде вперто життя смоктати,
губами смішними плямкати,
і - підростати.

А ще знаю - коли помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
у могутніх лісах,
що з карт найновіших
стерті,
ти будеш кимось великим, поважним,
на кшталт гуРУ-
в дивному племені ВЕнті-
куАла- БРУ.

Хоча вже ніхто не знає,
що назва ота означає:
може -"Поп"ємо чаю?",
може-" Я вас не знаю -
тому від страХУ - з"їдаю",
може -"Я ВАС кохаю",
а може...

Та що тут грати у гру:
просто -ВЕнті-куАла-БРУ!

І якось одного ранку,
на жовтій долоні світанку,
в мить золотих заграв,
Ти будеш стрічати сонце,
Великого Бога Сонце,
серед високих трав.

Як раптом з-за баобабів,
евкаліптів і сонних коал,
вистрибне юне
стрибуче
налякане і колюче
тендітне таке
КЕНГУРУ

Ти усміхнено очі
заплющиш
і скажеш тихенько:
ВЕнті-куАла-БРУ.

(Це означає
Я ТЕБЕ ПАМ"ЯТАЮ...)

- Розкажи мені казку про літо, яке - без кінця!
- Всі казки, моя дивна, минають.
А надто - оця...

- Щож... Нехай небилиця - вітрила цьомУ
кораблю.
- Тоді слухай уважно: я досі тебе ще
люблю...

Дрімали на кухні
старі табуретки,
давився слізьМИ
недокручений кран...
Тремтіла від страху
забута котлета,
бо повз до тарілки
рудий таракан.

Лежав без свідомості
з"язаний янгол
між мрій, незворотньо
роздавлених вщерть:
тут ВІДЧАЙ у карти
програв на світанні
безжальній красуні
із бейджиком СМЕРТЬ.

І сонячний ранок-
веселий,рум"яний!-
влетів крізь кватирку
в"юнким вітерцем,
де тихо гойдалась
на шворочці панна
з уже нетутешнім
блакитним лицем.

Ні подиху, ні вітру, ані грому.
Був день жарким,як лава. Дім мовчав.

Ти так давно втекла із цього Дому,
що Дім тебе тепер не впізнавав.
Звикав.

Вдивлявся в Тебе знічено й тривожно,
а, втім, налив,як гостеві,вина.
І шепотіли Стіни заворожено:
- Невже ВОНА?
- Невже - ОТА,що марила Світами
Вершинами,Дорогами,Людьми,
Двобоями - як Дон Кіхот- млинами,
якій такі тісненькі БУли - ми?

І плямкали старечими губами,
і дихали стречими грудьми

пригадуючи те "не повернуся!"
й з картону Крила: до зірок-лети!

Лиш Батько із портрета посміхнувся:
- Нарешті - ТИ...

Ні, то не зрад закружляли воронячі зграї,
раптом змістивши планети таємної вісь.

Просто, мій любий, на світі усе одцвітає.
Все одцвітає, мій дивний, на світі колись.

Квіти шалені стають сухоцвітами.Снами.
Падають в землю в порожнім пожовклім саду.
Просто це осінь поволі стає поміж нами,
Підуть дощі. І з дощами я також - піду.

Доки ще серпень не стяв своїм серпиком серце,
доки пелюстки гойдають дзвінку висоту!

Вчасно прощатись - гірке, але мудре мистецтво.

Хай я, мій світлий, без болю в тобі одцвіту...

- Зайчику, хлопчику, промене сонячний,
смутку моГО - не руш!

- Буду тобі - і в біді, і в помочі -
хочеш-не-хочеш! - муж!
Грати весіллю на нашій вулиці -
вийду з будь-ким на герць!

- Глянь-но: на палях вже вік вовтузяться
зранених сто сердець.
Серце ж моє - то чортяка воскова,
і не бери до рук!
Стане й без мене на вік твій, соколе,
невиліковних мук.

- Долею- трунком, а все ж - дарунком...
Далі - хоч прірви край!

І накриває своїм цілунком
тихе моє "Втікай..."

А я рахую Осені прикмети:
гіркі горіхи, Огріхи, гріхи,
слова, вітри, плащі, дощі, дахи,
і яблука - мов крихітні планети,
і мокрий - день, і кашель - що сухий.

Достиглих груш жовтіючі церковці,
що на базарах - вроздріб і гуртом.
І дядько, що кудись біжить з торТОМ,
вірніше - з ТОРтом - у самій футболці
в шалений дощ... і сонячний фантом

що виглядає злякано і блідо,
бо літу - край, каюк, кранти, that's all...
І надпис під "пологовим": My soul!
Я ДЯКУЮ ТОБІ ЗА СИНА, ЛІДО!!!
а трохи нижче "МОЖНА НА ФУТБОЛ?"

І листя, що кружляє, лине, плине,
спалахує, мов лисячі хвости,
від холоду зіщулені мости,
трамваї і трамваїв жовті спини.
І тут би щось трагічне - про "НЕ ТИ"

про "я давно забути Вас повинна..."

Та в серці - тихо. ПОрожньо.
І синьо...

Прости.

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза:
тушкуй котлети, суши мімози.
Кидай чекати Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім,
нестерпно чеснім, чужім - нестерпно,
де мерзнуть ноги... Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі,
Солодкі... Вперше... П'янкі... Незрячі...
Ванільний опік... Кордони стерто...
Пульсують крила...

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта.