Ми молились не тим богам,
Воскрешали не тих героїв.
Повернись назад і я все віддам,
ми покинуті діти Трої.
В душі не гояться рани.
Стіни наші упали, діти тягнуть ярмо.
І лиш колони від храмів,
згадають, як все було.

Ми молились... мабуть в цьому біда.
Коли ти свої крила комусь іншому дав,
- ти віддав свою плату Харону,
та долю згубив і марою став.
Ми забули про вдячність за небо і твердь,
свого стало надто мало.
Цю темнішу хіть наситила смерть.
так наше царство впало.

Вже ні до чого,

Ховатися, втікати.

Я вкрала істину у Бога.

Обійняла її... впала й почала плакати,

ридати... не втакт:

ні в якому разі

не розплющу очі.

Не так.

Не хочу;

На часі-

посеред ночі,

саме так крила цикад тріпочуть.

Як серце тріпоче, стрекоче.

Істина з нього на зовні рветься.

Мов терня колюче.

В грудях б`ється... Звивається.

Стихне і з новою силою шкребеться.

Я вкрала істину у Бога,

боюсь, вона йому вже ні до чого.

Не стій у мого порога,

не чіпай серця мого...

просто боляче.

Я є і тут, серед підвалів

між перехресть твоїх шляхів.

Хоча б, і краще б... не застали

Мене... Мене й останніх слів.



Я тут з сестрою поруч,

пліч-о-пліч поруч- назавжди.

І як не плач і не кричи,

на свій же жаль... лиш не піти.



Я є і тут, була і буду,

Між благодаття і біди.

слуга страшного суду...

Мене Господь не приведи.



Я тут, тікати марно

і самій від себе назавжди.

Прекрасні небеса безхмарні,

Прошу секундочку пождіть.



Мене побачиш- не забудеш

заповітну суть.

І не втечеш.

Я є і тут.

Затримай подих, поки сонце тане,

прощальний погляд в ньому загуби.

Мить мине і не повіриш, темно стане,

а поки, сонце в вечір проведи.

Воно марніє, зблекне і впаде,

в обрій розільє своє "прощай";

Вже пізно, не знайти його ніде,

і промовчало з вуст "стривай".



Темрявою криє місто вечір

слова, печаль і сторінки

Повільно з місяцем на плечі

лягає, як важкі думки

Запалить хтось на небі зорі

одна із них зірветься і впаде

Можливо у твої долоні

Ти сонце почекай, воно зійде...

Тендітні білі пелюстки

вітер сипав по дорогах.

Понад проваллями мостів

лікуючи тривоги.

У вікна билися, мов сніг,

а вікна... все ж мовчали.

Розбиті, втрачені до ніг

падали й зникали.

Від вишень білі пелюстки

падали до долу.

Коли устигли відцвісти-

скоритися злій долі?

Прийди до мене уві сні,

Залізь тихенько в мої сни.

Навіть не знаю чому... Чому люблю?

Проснуся знову й не засну.

Не викину ніяк тебе з думок,

Я знаю точно утічу...

А поки серце на замок,

Його в багаж і полечу.

І знову запитаю: Чому люблю?

Можливо, краще не питати,

Можливо, це саме пройде;

Та через це не можу спати,

Причини ясної я не знайду.

І в голові: Чому люблю?

Іди, йдучи не обертайся,

не озирайся і мовчи.

І серця свого не зрікайся,

коли згубив свої ключі.

Можливо вітер ненароком,

торкнеться ледь, твоїх червоних вуст.

Згадай... Сповільнюючи кроки:

я теж до тебе не вернусь.