Скуйовджене волосся - сонне вороння,
Амулет на шиї - від вроків броня,
Він поплічник ночі, він Мари дитя.
Димно люльку палить серед сухих трав,
За пазухою сонце - з неба його вкрав.
І вмирає світло у відблиску заграв.
То не день, то не ніч.
То іде Зимосіч.
Насувається страшна,
Не настане весна,
Лиш прокльони на вустах.
Зимно-димно. Дикий страх.
Коле вітер, січе.
З кола літер втече
Думка перелякана,
Втрачена, заплакана.
І заблудиться в лісу,
Її звірі загризуть
І обернуть у не-суть.
Все мине. Сам бог впаде,
Заридає, мов дитина,
Всі страхи назовні зринуть.
Стануть зримі.
Бо то не день та не ніч.
То прийшла Зимосіч.

2016

Як дивно, що ці гіркі ліки ніякі.
Вони б мали мене підлатати.
Я хочу хворіти лиш жагою життя,
Я мушу одужати, щоб вдягти лати.
Та інколи лицар не носить плаща,
Бо інколи плащ йому не до лиця.
Чому ж так кортіло мені всіх спасати?
Бо можна забути про всі власні втрати,
Про свої проблеми і свої бажання,
Про справи, натхнення і про страждання.
І жити чужими, і впасти в оману,
Що все це не дарма, що щастя дістану,
Що в світі є карма.
Лягай на дивані. Твоє життя марне.

листопад 2019

Зустріч з Петром - це завжди, наче удар під дих.
Біографія в нього скидалася на житія святих.
Він бачив в жінках лиш спокусу та гріх
І тому намагався не дивитись на них.
Та байдужість з жостокістю ваблять багато жінок.
З тих, що звикли до гематом і ламання кісток.
З тих, що прощають зрадників, притискаючи їх до грудей.
З тих, що плачуть від щастя, коли в них хтось бачить людей.
Петро мав себе за мученика, вважав, що поруч з ним бути - рай.
Казав своїй жінці: "Що значить померла? Давай воскресай!
Вставай, неробо, твій чоловік зголоднів.
А ти тут лежиш і мовчиш вже декілька днів".
Та жінка лежала й не рухалась: в неї пробите тім'я.
Петро не був апостолом - їх ріднило хіба що ім'я.
Із жалем подумав, що треба купляти вінок.
А жінка? Чорт з нею, на світі багато жінок.

жовтень, 2018

Терпсіхора ковтає щурячу отруту й заходить до танцю,
Її тіло - зруйнований храм, її дух йде слідами вигнанців.
На шляхах не побачиш чудові шляхи, лиш болота туманами вкриті.
Просуваєшся глибше до пекла від миті до миті.
Мов Еней. Ні, Орфей, що загине від рук озвірілих вакханок.
Він загине, аби Терпсіхора закінчила танок.
Буде грати, допоки не стане запізно
На божественній лірі свою найчарівнішу пісню.
Еврідіка заплаче й затягне гірке голосіння у Лімбі.
Так, що голос почують її на самому Олімпі.
Мій коханий, лиши, не тягни й мене на дно за собою,
Рвав ти струни душі, стогнав та все рвався до бою.
Твої рани лихі, з них нап'юся солодкого болю.
Твої рани такі, що ніхто, навіть я не загою.
Ах, як хочеться жити! Картаю злу нашу долю.
Та чи знаєш ти, що прекрасні квіти теж ростуть з перегною.

2015

тягне якір, тисне стигма
ми вмуровані у стіни
злих під’їздів
будем грати ми
усіх антагоністів
і за ґратами
нас місто стисне
і розчавить як комах
я живу тут як монах
та не по своїй волі
це місто прагне крові
в моїм горлі гинуть рими
ненародженими й злими
прагне крові моє місто
чому ж ми антагоністи?

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018