Драматична мініатюра-сюр


Згущаються хмари, злітаються,
Сплітаються, розплітаються…
Енергетичних вихорів шал…
Задзеркалля Кривих Дзеркал…

***

Міжмір’я,
Птиці-Надії спалені пір’я,
світів божевілля, пристрасті шал,
Задзеркалля Кривих Дзеркал…
Ось – уламок,
привид планети людей,
Молитов і прокльонів ріка,
привид, привид –
історія його така…,


…Коли я зайшов, він вже стовбичив біля стойки, мабуть, гуляв ще з ранку… Ми довго пили... А чи пили взагалі? Те, що думки плутаються – ще не доказ пиятики…
…Вечір, ми сунемо крутим брукованим узвозом. Узвіз, це ж – униз, а ми деремось вгору, чудасія… Обабіч дороги – темні древні будинки, де майже не світяться віконця.

… Якась кімната. Лампочка тьмяно висвічує хазяїна, який вже всівся за стіл, сховав обличчя у долонях. Дурна ситуація…
<<Що це?» - питаю, аби не мовчати. – «Га?» - стрепенувся хазяїн. - «Оце» - показав на стіну. – «Подивись, якщо цікаво» - і знову обличчя у долонях.

Підійшов до стіни, придивився до єдиної прикраси – картини, яка виявилась великою фотографією.
Нічний пейзаж: темне небо, повний Місяць. На карнизі великого будинку, на тлі яскравого небесного диска, балансує молода дівчина. Її руки простягнуті вгору, вітерець розвиває довгу білу сорочку. Очі заплющені, обличчя теж спрямоване до нічного світила.

Вдивляюсь в обличчя і важко спираюсь на стіл.

«Де ти взяв це?» - «Сам зробив, через вікно».

Недавній знайомий рвучко підхопився: «Тобі цікаво? Чекай!». Він відчинив непомітні двері і щез. Згодом я теж зайшов у велику кімнату, яку освітлював лише повний місяць.
«Хочеш знати – дивись!» – з темного кутка на мене насувався скелет у розстібнутому піджаку. «Тримай!» - простягнув він кістляву кисть. Я машинально потиснув, відчувши гарячу живу руку, не кістку.

«Пробач, погарячкував. Я – винахідник-аматор. Оце, рука скелета описала напівколо, - моя майстерня, мій барліг. Якось вирішив стати невидимкою. Став, не до кінця, кістки залишились видимі. Видимі також і очі, як про це писав Уеллс.

Тиждень всепоглинаючого болю, особливо вдень. Чи переживу я чергові муки, чи ні – загадка. Вночі місячне світло трохи пом’якшувало страждання. На третю добу помітив на карнизі протилежного будинку якусь постать. У телескоп розгледів дівчину-красуню, яка повільно йшла з одного краю даху до протилежного. Вона рухалась синхронно з Місяцем, потім щезала у розчиненому вікні.

Мені здалось, що наші долі пов’язані: коли дівчина щасливо пройде свій шлях, то я переживу наступний день. Цієї ночі трансформація завершилась, а дівчина… вона впала…

Я важко дихаю, мені перехоплює подих, питаю майже пошепки: «Чому не попередив, що вона ходить у ві сні?» - «Не міг вийти з дому, сьогодні, під гримом, зробив це вперше.» - «Ти мусив, будь що!». – «Та хто ти такий, щоб судити!» - зривається він.

«Вона моя наречена… Приїхав на заручини, а потрапив на горе… Під вечір вперше у житті зайшов у кабак».

«Маєш рацію, я повинен був спробувати, хоч би й вмер на власному порозі… Дивись, це – вона!» – він схопив бінокль, згодом, важко зітхнувши, опустив його.

Я й собі подивився – на тлі яскравого місяця поволі рухалась хмаринка…

«У мене не залишилось нікого» - тихо сказав скелет у піджаку.

«У мене теж» - промовив я.

Місяць поволі танув у вранішньому небі.

P. S.

«Привид планети людей» плине між світами. Слідом за ним рухається щось, схоже на білу хмаринку.

«Куди ж ви, обоє? Не додивились сон. Чому вирішили, що я загинула? Виявляється, що я ще й наречена? Чекайте!


Згущаються хмари, злітаються,
Сплітаються, розплітаються…
Енергетичних вихорів шал…
Задзеркалля Кривих Дзеркал…

Вона стояла на сцені невеличкого зеленого театру.
Перед нею колихався натовп, натовп розлюблених жінок…
Зовсім молоденькі, молоді, середнього віку, літні.., усі вони
зачаровано слухали.

- Я кохала…Несамовито…Нестямно…
А він – кохав, любив, розлюбив… Морок, смерть заживо.
Інший чоловік…Відродження…Нове коханн
Душа і серце волали: “Годі! На коханні - хрест! Ніколи! Ніколи!”
Душа і серце бриніли: “Любий! Нове кохання! Нове життя!”
А потім – знову: “любив – розлюбив – любив – пішов”..,
кружляння по колу, по колу страждань…

Аж раптом я зрозуміла – УСЕ ГАРАЗД!
Любі мої, подруги мої, сестри мої, повірте –
УСЕ ГАРАЗД!
Ви кохаєте не чоловіка, ви кохаєте КОХАННЯ,
а Кохання любить Вас, а Любов кохає Вас!

Любов втілюється в оболонку, в оболонку чоловіка!
Не існує “розлюбив”, оболонка не здатна ані любити, ані розлюбити.
Це Кохання приходить і любить, потім воно відходить… Не назавжди…
Воно повертається в іншій оболонці.
Кохання завжди з вами!

Кохання любить вас, Любов кохає вас! Неначе комета, яка спалахує, відлітає, повертається і палає знову!
Оболонка-чоловік, то величина змінна, Кохання-Любов, то величина постійна…

- Подруги мої, сестри, розправте плечі, посміхніться, відчуйте, що ви кохані!
Кохання любить вас, Любов кохає вас! Не засмучуйте Кохання нещасливим виглядом, не ображайте Любов!

Невтішні жінки трохи ожили, почали розходитись…
У очах, що раніше були “наче холодна зола”, жевріло світло сподівання.

Проповідниця ридала за лаштунками…

- Заспокойся, - казали їй. – Ти знову подарувала надію стражденним…

- А хто подарує надію мені!? В мене не виходить жити так, як проповідую.
Я не можу відділити кохання від образу чоловіка, який давно вже не гідний цього.
Але якщо мої слова комусь допоможуть, я буду проповідувати і надалі!
Я допомагатиму людям, але хто допоможе мені!? –

І вона знову зайшлася риданнями…



2015 рік

Дівчинка Саша не любила кашу. Не любила, не дружила, кашу їсти не хотіла.
Якось нудьгують вони на веранді удвох: Саша та каша. Саша - за столом, каша - на столі. …Вранці мати кашу варила, строго доньці говорила: “Спочатку з’їси кашу, а потім можеш гратись, Сашо.”
Сумує дівчинка, зітхає: каша гратись не дозволяє!
Аж раптом підходить до столика Мурчик - котик, м’якенький животик:
- Няв - няв, дівчинка Саша, дай - но мені трішечки каші, будь ласка! А за котиком прибігає песик Барбосик, чорненький носик:
- Рр – гав! Дівчинка Саша, будь ласка, будь ласка - трішечки каші! Я навіть мисочку приніс.
Раптом прямо на столик стрибає горобець на ім’я Молодець - розбишака, задирака і задавака: - Цінь - цвірінь, дівчинка Саша, а ну швиденько дай мені каші!
З радістю Саша всім накладає каші.
Котик мурчить, песик гарчить, горобчик по столу дзьобом стучить. Дружно кашу наминають, все до кріхти підбирають.
- Спасибі, дівчинка Саша, дякуємо за кашу!
- Невже така гарна ця каша? - дивується Саша.
- Каша - смачна, чудова, готові їсти знову і знову!
- Каша - чудова, каша смачна і для здоров’я корисна вона, - додав горобець. - Я весь ранок літав, стрибав, втомився, мало не впав, а каші поїв і знову - козак, ось так!
- Знаємо, який ти козак: з іншими горобцями бився та й отримав на горіхи! - тихенько пробурчав Барбосик, але вголос нічого не промовив, бо не був ябедою…

Ввечері Саша сказала:
- Матусю, дай мені завтра велику миску каші, щоб вистачило котику Мурчику, песику Барбосику, горобчику Молодчику і… щоб мені … теж трішечки залишилось.
Так дівчинка Саша полюбила кашу.

Алегоричний етюд

Людина
не повинна
пам`ятати
свої сни

Іо Саві

.....................................


…Вона знає, що бачить сон. А себе не бачить. Жодних емоцій. Жах охопить, коли вона прокинеться, якщо пам’ятатиме, якщо прокинеться взагалі. Останні слова наче хтось прошепотів.


…Вона у дворі, у пісочнику… Повно-повнісінько пасочок, а де дітки? Чомусь лячно торкатись іграшок. «Грайся, грайся, діти не повернуться» - чийсь голос. Поруч хлопчик, рочків 5, як і вона. Ліпить якусь башту з піску. «Грайся, поки не прийшли за нами» - «Хто?» - «Вони.. Вони шукають тебе. Половили дітей, що тут грались, тебе не знайшли, тоді усіх викинули…» Вона бачить навколо пісочника застиглих у різних позах великих ляльок, мабуть це і є оці самі дітлахи?


…Повітря у дворі стає темно-бардовим, темнішає, не світиться жодне вікно. До хлопця і дівчини наближаються якісь високі постаті, запнуті у довгі покривала. «Вона тут, шукайте, хапайте!» Дівчинка стоїть непорушно, а хлопець зривається з місця, затуляє її. «Тут я, тут» - каже він. Постаті оточують його. Вони що, не відрізняють хлопця від дівчинки? Хоча вона вдягнена у штанці, сорочку, волосся підстрижене. Та все ж вони, мабуть, дурні. «Стійте - гукає вона, - це – я!». - «Мовчи, не зізнавайся, запам’ятай: мене звуть Богданчик. Тікай!»


…Вона у лісі… Вона знає, що її вже шукають, схаменулись. Що вони зробили з хлопчиком? «Тікай, тікай!» - голоси. Повз неї пробігає натовп напівляльок, напівдітей. Це ті, з пісочника. Маленька зграйка дивних істот раптом застигає. Попереду - високі, страшні, волохаті потвори. Йдуть на задніх лапах, на передніх – довгі гострі кігті.


…«Яка гарненька» - каже одна потвора і бере дівчинку на могутні, волохаті лапи - руки. «Гей, знову у ляльки граєш, залиш малу, часу нема, чуєш ти, дівчачий тато?» - «Йдіть собі, я її не залишу, я вас наздожену!»


…Дівчинка знаходиться у міцних обережних обіймах. Їй затишно, спокійно. Потвор не страшний, він – лагідний. Постаті у балахонах оточують дітей-ляльок. «Віддай, вона наша здобич». - «Геть!» - гримить могутній голос. Нападники зникають.


…Дівчинка і велетень на лісові галявині. Вона знає, що він несе її у безпечне місце. Раптом на шляху з’являється незрозуміла постать, вона простягає уперед якусь трубку. З трубки вилітає промінь, велетень розчавлює нападника, потім повільно опускається на землю, ставить дівчинку на траву.


…«Велетню - плаче дівчинка, - не залишай мене». - «Усе гаразд, не забувай Богданчика».


Дівчинка прокинулась, видіння розвіялись, тільки у вухах ще бриніло: «Не забувай Богданчика!»