Я вмираю удень
І живу уночі
Тобою
Я шукаю вогні
І стікаю додолу
Сльозою
Я така як усі
Але зовсім інакша
Незвична
Може трохи дурна,
Може часом смішна
Романтична
Мене важко любити
Та не можна забути
Душею
Може й легше простити
І залишити в серці
Своєю
Незалежно як буде
І чи житиму знов
Залишаю на спомин
Любов…

Чи розумно боятися втратити втрачене
Чи дотепно сміятись розревівшись навзрид
Чи болить роздирати понівечене тіло
Чи захочеться сонця коли зовсім осліп…

і припали коліна
і просили спасти
і стискались долоні
не знайшовши води…

Не карати не можна, та згубили дарма
Не почути так легко, коли серця нема.
Та судитися з Долею – ти не вправі, не міг
і в кутку коло церкви тихо вимолив гріх…

Стиглі грона калини
Білий сніг запорошених айстр
Відшукай - я звичайна людина
Затавруй поцілунком печаль.

Відімкни свої очі назустріч
Загорнися у небо думок
Не жени, не кидай своє серце
Розплети цей, з полину, вінок.

Усміхнися, пробач їм з росою
Жити важко, померти – дарма
Ти злети і розбийся грозою
Полюби, як любила вона…

Запуцовані вікна
у старій кав’ярні
твоє скупе «дякую»
кинуте мені під ноги
наче милостиня
убогій.
Вмієш гадати на кавовій гущі?
поглянь туди, колись
там була любов,
тепер – зневага?
Мереживна шапка офіціантки,
широка таця
і ледь прочинені ставні –
тягне холодом і ти загортаєш мене
у знайдену хустку.
Це так цинічно:
і усмішка
і подих,
і годинник, на який ти крадькома поглядаєш.
Та одного ти не передбачив
… грюкнувши дверима
я залишила тебе, допоки ти
мовчав,
калатаючи в горняті
холодну каву…

Хотілось бути сильною. Авжеж
Щасливою хотілося. Аякже
Під ґвалт Життя уже й не добереш
про що тобі, те кляте серце каже.
Н. Давидовська


Ти втікаєш
Сама від себе
Проти вітру
В обійми неба
Падаєш
Простору грати
Вже не в силах
Тебе тримати
Ти спішиш
Ти сама хотіла
Вже душа
Залишає тіло
Їм у парі було
Мабуть тісно
Не дарма всі казали
Різні
Не такі як у всіх
Зазвичай
Хто ж міг бачити
Душу в обличчя
Зрозуміти її
Бажання
Вільний простір
Дорога остання
Пролягла
Від землі до неба
Ти втікаєш
Сама від себе…

Заплакані очі
Туга і біль
Втрачені ночі
Погляд німий
Тане поволі
Келих вина
Іронія долі
Кава до дна
Довге безсоння
Дим сигарет
Щастя в долоні
Квітів букет
Усмішка неба
Сонце в вікно
Пісня для тебе
Гарне кіно
Зустріч, прощання
Шлях без кінця
Вітер скидає
Маску з лиця
День під ногами
Завіса спадає
Що буде з нами?
Вистава триває…

На бруківці – колеса
У долонях весна
Тихо йде поетеса
І сміється – дурна:


Не пробачили -
серця не було,
Загубили -
пекуча журба,
Прокляли,
або просто забули.
Перекреслили грубо
життя.
Заштовхали.
Заплутали коси.
Розірвали святкове
вбрання.
І обідрана, боса
щось просила у Бога
півдня.
Полишили.
Спаливши слова,
що душею вона
римувала
І пішли,
наплювавши у очі,
В яких радість
вона заховала…
Піднялась,
розпрямила коліна
З тіла бруд повтирала
І пішла, заховавши у серці,
правду, яку промовчала…


На бруківці – колеса
У долонях весна
Ти згадай поетесу
Як сміялась вона…

Жити у обмін
Кохати у роздріб
і з’являтись щоночі у чужих снах –
це такого «щєстічка» ти
мені бажаєш?
Щиро дякую
низько вклоняюсь, замітаючи
бруківку полою старого пальто.
« Ще дозвольте протерти
Ваші черевички ганчіркою!
Я б здувала пір’їнки з чола,
якби Ви хоч трохи схилялись
Я б цілувала мізинці,
якби Ви хоч деколи скидали рукавички
Я б …»
Старий саксофоніст, дотулившись
до будинку
щось сумно грав.
Він не знав, та може просто відчув
як від нас пішло кохання…