Похмуре небо... Дощ ллє як з відра... Осінній дощ... Калюжі, які хвилюються від кожної краплини, захоплюють всі заглибини і збільшуються з небаченою швидкістю. Десятки тисяч ніг місять багно під собою. Голі дерева-велетні стоять сердиті, мовчазні; тільки туї де-не-де на узбіччі тротуарів кепкують над своїми сусідами. Сірі будинки-привиди нависли над натовпом, ніби привиди, нагадують про нескінченні проблеми і висмокчують з усіх радість. Люди, байдужі до всього, спішать кудись подалі від дощу...
Недивно, що така пора викликає сумні емоції і депресію...

***

Серед натовпу прохожих зі школи йшла понура дівчинка...
"Чому вони такі злі? Чому вони так мене ненавидять? Я ж їм нічого не зробила!!!"
Серед натовпу дорослих додому йшла дівчинка-підліток...
"Вони, може, заздрять? Ну, звісно! Вони ж нічого, крім розваг, не знають!!!"
Серед гнітючого натовпу самотньо йшла зла дівчинка...
"Замість подяки я чую лайку! Чому повинна їм допомагати просто так, задарма?! Побачу, як вони справляться без мене!.."
Серед різнобарвного натовпу невпевнено йшла звичайна дівчинка...
"Ніби мають трохи бабла, то їм все дозволено! Розбещені діти! За якусь залізяку готові очі видерти навіть батькам!.. "
Серед натовпу егоїстів, не оминаючи озера калюж, йшла задумана дівчинка...
"Ще й вчителі якісь ненормальні! Дивляться на все крізь пальці! Вдають, ніби нічого не помічають!.."
Серед бездумного натовпу майже бігла заплакана дівчинка...
"Боже, чому я не пішла в іншу школу? Чому не завалила вступні екзамени? Навіщо мені цей нібито "престижний" ліцей? Боже, за що мені все це?! "
Серед натовпу байдужих спіткнулась і впала прямо в бруд бідолашна дівчинка. Ніхто не звернув на неї уваги, всі йшли, куди їм було потрібно. Безсердечні! А вона, підвівшись, сіла на сусідню лавку і голосно заридала. І жодна людина не обізвалась до неї бодай словом...

***

В коридор, обклеяний дешевими шпалерами, зайшла дівчинка. Вона підійшла до найближчих дверей, відчинила їх і вступила в наступну кімнату, яка була її власною. Там стояли недорогі меблі, але все сяяло чистотою і акуратністю. Скинувши рюкзак, дівча кинуло його на найближче крісло і присіло на своє ліжко. Почулось тяжке зітхання. Сіре осіннє пальто по дорозі додому вдалося більш-менш відчистити, лише де-не-де виднілись вологі плями; його потрібно лише висушити на батареї, що й було зробилено за декілька хвилин. З джинсами ситуація склалася складніше: вони повністю були просякнуті водою, а нижня частина - обліплена землею і глиною. Нічого не залишилося, як принаймні замочити у воді з порошком, щоб не вивести з ладу пральну машину.
Дівчина переділась у домашній одяг, що складався з червоних спортивних штанів і білої футболки з малюнком милого цуценя, і пішла в ванну - сусідню кімнату. Знайшовши в коморі невеличкий червоний тазик, набрала в нього води і поставила на дно душової кабінки, аби не захаращувати і так малий простір кімнати. Вона відшукала коробку "Гали" за кошиком з брудним одягом і сипнула трохи порошку в воду, але перед тим, як покласти в розчин джинси, задумалась: "Чому мені скрізь не щастить? То в школі, то в дома одні проблеми! Хто мене любить? Ніхто! Нікому я не потрібна..." По невинному обличчі потікли струмки сліз, лице скорчило гримасу болі. Її ноги почали слабнути і згинатись під вагою тіла. Щоб не впасти, вона сперлась спиною на стіну, але все одно гепнулася на коліна. Голова сперлась підборіддям на груди, а лице закрили маленькі долоні. На джинсах, що лежали на ногах, з'явилися нові мокрі плями від важких сліз.

***

Риті було 14 років. Природа дала їй гарне чорне волосся і струнку фігуру, а бездонні карі очі зохоплювали у полон кожного перехожого. Проте була одна проблема, яка псувала її красу: як у всіх однолітків, у неї появились прищі на обличчі, навіть трохи забагато, що зіпсувало і приховало, наче маскою, таку вроду! Звісно, з часом все минеться, а до того моменту підліткам, загалом дівчатам, допомогає приховати недоліки косметика. Але Рита цим і відрізнялась - у неї не було навіть вільної хвилинки для деяких своїх планів, а що вже говорити про свою зовнішність! Деколи така поспішність виливалась в неакуратність і дрібні погані звички (наприклад, гармидер на робочому столі, зажмаканий одяг на стільці, невимкнуте світло в ясний день тощо), через що так часто сварили її батьки. Все це й стало предметом насмішок в школі. Вона прийсто вдягалась, але дівчина була просякнута хаосом і в поведінці, і в зовнішніньому вигляді.
Однак Рита мала голову на плечах. Навчання для неї не було проблемою: розбиралась добре як в гуманітарних, так і в математичних науках. Після початкової школи предки вирішили, що вона має поступити в престижний ліцей, який славився якістю викладання предметів. Але, як часто трапляється, грошовиті батьки заплатили хабарі, щоб їхні діти вчилися в цій школі попри результати вступних екзаменів. Згодом майже всю "еліту" розподілили в окремий клас, проте за всім відомою тактикою туди потрапили декілька сильних учнів, щоб "підтянули слабих" у навчанні. Як результат, виникла свого роду дискримінація за матеріальним становищем. Через два роки ворожнечі не зламалась лише Рита: вона не хотіла гнути спину перед кимось і намагалась під час перерв уникати середовища однокласників за книжкою або телефоном. Але дівчина все одно часто потрапляла в центри пліток і пересудів. На бійку чи на щось більше ніхто не зважувався, проте душевні рани ставали більшими і завдавали сильнішого болю. Вчителі бачили це гноблення, однак завжди робили вигляд, що нічого не помічають. А якщо їм не вдавалося вийти сухими із води, то намагалися змінити ситуацію з мінімальним ризиком для себе. Батьки весь час були зайняті, а друзі, переважно з інших шкіл, старалися розвеселити і відволікти її від проблем, але Рита не розуміла причини цих весощів, помилково вважаючи близьких егоїстами. Що робить з людьми їхня ж власна сліпота!
До речі, щодо сім'ї багато чого можна сказати. Батько був юристом, але через велику конкуренцію і відсутність необхідної харизми не зміг працювати по спеціальності. Тому йому часто доводилось шукати дрібну роботу в різних сферах діяльності, поки не поїхав на заробітки до Польщі, а згодом - до Чехії. Він приїжджав додому на два місяці на зимові свята і на три неповних тижні на Великдень. Мати мала освіту медсестри, але через низьку зарплатню не схотіла працювати по професії. Натомість знайшла роботу в цілодобовому супермаркеті, в якому робоча зміна тривала 12 годин.
Батьки після одруження зняли пристойну квартиру і жили собі спокійно без великих проблем. Згодом народилась Рита. Планувалась ще одна дитина, але щасливе життя перервала революція і війна разом з економічними проблемами. Але біда не ходить одна: у бабусі виявили останню стадію раку легень. Їй ніяк не могли допомогти, і вона померла в страшних муках. Дівчинці і батькам довелось переїхати на декілька років в село, щоб розібратися з господарством і продати по можливості будинок. Там Рита завершила два класи початкової школи. Згодом, коли сім'я закінчила більш-менш успішно справи на селі, вони переїхали назад в місто, де дівчинка почала свій третій навчальний рік уже в новій школі, в якій швидко адаптувалась і завела нових друзів. Вона захоплювалась баскетболом і читанням книг, але, перейшовши в середню школу, вона мала менше часу на ці захоплення.
Загалом, Рита була своєрідним підлітком з безліччю різних цікавинок і легко йшла на контакт з людьми, проте не розуміла природу ворожнечі в класі. Спочатку вона і не зважала на її, вважаючи це лише труднощами при знайомстві. Проте вже в кінці 5 класу зрозуміла, що в її класі вчаться справжні демони! І що робить з дітей розбещеність!..

***

"... О небеса! Підкажіть, що мені робити, як мені терпіти, чим відповідати на образи!.. Боже, дай сили, щоб все це стерпіти, і пошли добру пораду! Хоча би малесеньку думку..."
"...Дияволе, навіщо ти губиш душі невинних дітей? Чому хочеш зламати мене? Чим тобі завинила проста дівчина? Знай же, що я не буду клонитись золотому ідолу, який є твоїм слугою! Не буду зрікатись своїх принципів!.. чи ні?.. Я... я не знаю? Плутанина в голові..."
"... Багато релігій у світі... Багато божеств у небесах... Навіть багато дияволів у кожній вірі... І яка є вірна? Чи вони всі мають спільну правильну основу? Чи є брехнею, яку вигадали заради наживи? Чи це, як казав Ленін, "опіум для народу"? Ілюзія... Облуда... Міст на гнилих підпорах... Потрібні докази... Потрібні нові пророки... Щоб увірувати... Ми - покоління, яким необхідні факти, реальні факти... Підтримки!... Я хочу не уявної підтримки, а дійсної, але її нема... нема... Я - самотня..."
"... Друзі? Чи не друзі?.. Егоїсти! Їм плювати на мене. Думають тільки про себе... про себе... А про мене? У них одна проблема - любов. З'їхали з котушок. Діти роблять дітей... Випивка... Але краще вже хай п'ють, ніж вживають наркотики, як ВОНИ... В головах у них пусто... Повна деградація... Наскільки дружба знецінилась з появою соцмереж! Кожного дня можеш заводити нових друзів... чи, навпаки, Інтернет покращив відносини між людьми?.. Не розумію, зовсім не розумію..."
"... Любов... Що таке любов? Майже всі розуміють під ним одне слово - кохання. А воно таке багатозначне! Любов друзів, любов батьків, любов брата чи сестри... Навіть ненависть - це особливий його вид: ми певною мірою захоплюємось нашим ворогом і знаємо про нього більше, ніж звичайна людина. Як це безглуздо не звучало, але це правда. Говорять же, що від любові до ненависті один крок, а чому не може бути навпаки? І тоді найгірший ворог стає найкращим другом... Та як роздобути той вогонь, щоб розтопити ці крижані серця, як знайти вихід із лабіринту непорозумінь... Чи це можливо? Чи вони якийсь виняток? Знайти спільне у відмінному - справа без результату..."
"... Батьки нічого не розуміють. Вони готові вбачати в мені маріонетку, яка буде виконувати їхні накази і правила... Більш нічого... Їм варто було хоч раз вислухати мене і поговорити зі мною. Всі ці сварки безглузді. І стільки часу витрачено на них!.. Ах, різнице поколінь, що ж ти робиш з нами? Заводиш у глухий кут стосунки між батьками і дітьми... Розмова змінила б щось на краще. Я розумію їхнє становище. Мені потрібно лише трохи свободи, а не гроші. Не ці папірці, які пропахли брудом всього суспільства! Просто... просто зректися своїх переконань і перевести мене до іншої школи... "
"... Нерівність спричиняє зневагу. Зневага спричиняє жорстокість. А жорстокість - ненависть. Як все взаємопов'язано в цьому світі!.. Дехто говорить, що наш вік згладжує почуття нерівністі. Боже, більшої дурниці я ніколи не чула! Це вже стало старіотипом. В наш час у цих малих багачів формується почуття вищості. І це лише в дитинстві!!! А в більш старшому віці вони витворяють таке, що в більшості від почутого волосся дибки стає! Ці типи навіть набагато гірші у поведінці за моїх друзів!.. Так, можливо, якби вони зазнали б злигоднів у дитинстві, то були простішими... Навчилися у звичайних людях бачити диких тварин, коли самі такими є, задовільняючи свої звірячі інстинкти... Напевне, вони мене сприймають як якогось безпритульного пса, з якого можна знущатися... Чим я заслужила на таке?! Не хочу бути дресерованою твариною, яка ходить весь час за своїм хазяїном. Не хочу! Не хочу!.. Але чи вдасться?.. Який абсурд, коли все відомо наперед... Не існує матеріалу, який би не тріснув під заважким тягарем, не існує душі, яка б не зламалась від постійного горя. І моя так само... Не можу терпіти таке життя... Скрізь кривда і злість. Ніхто мені не радий... Навіть батьки... У кожному погляді я бачу або зневагу, або холодну байдужість. Ніхто не хоче мене обійняти. Цього було б достатньо... Лише трохи любові і розуміння! Навіщо таке життя? Воно таке нікому не потрібне... Не боюсь я загробного світу. Можливо, він навіть кращий. Можливо, мені там поталанить... До нього лише потрібно зробити один крок. І все буде закінчено. Ця гра тіней завершиться... І ніхто не помітить мого зникнення... Лише батьки... "

***

На ліжкові лежало Ритине тіло. Ні, не мертве: часом чути від нього схлипування або бурмотіння. Незакінчена домашня робота і недоприбрана кімната свідчать про нервові роздуми, які неможливо відігнати від себе. Ці намагання викинути думки з голови лише збільшують їх кількість. А коли такий вирій несе злі або сумні помисли, він не означає нічого доброго і веде нас, як невинних ягнят, у глухий кут...
Заплакане обличчя відірвалось від подушки (скільки горя було в її очах!) і обвела поглядом кімнату. Нічого в ній не змінилось за декілька років. Можливо, деякі дрібні речі можуть бути новими або не на своєму місці, але всі вони не створюють помітного ефекту зміни. Ох, а як багато вона зазнала тут горя і радості! І з усім цим потрібно попрощатися ... навіки. Просто не віриться.
Зарипіло ліжко. Дівчина сіла на нього і трохи подумала. Згодом Рита підвелась і несміливими кроками підійшла до робочого столу. Боже, скільки спогадів! "Тримай себе в руках! Не плач! А то нічого не вийде - і все залишиться на своїх місцях!" - лунала та сама фраза в її голові. Вона відкрила верхню шухляду стола і дістала аркуш паперу, взяла ручку в пеналі і написала записку. Останню... І як тяжко було все це робити! Ніби мільйони голок вп'ялись у твою шкіру і кожен порух стає болючим. Яке горе! Залишивши ручку, вона перечитала написане і ще раз все обдумала. Так, вона зробить це і більше не буде відчувати горя. Записка була де-не-де волога від сліз і переказувала читачам побажання щасливого життя, якого не вдалося зазнати власнику. Що за абсурд! Людина в своєму житті хоч раз має пізнати щастя! Яка сліпота!
Вийшла з кімнати в коридор, де знову зупинилась і задумалась. Нестерпно! Почуття вирують в голові, і їх важко стримати! Зробивши невпевнений крок, Рита продовжила свою ходу і вийшла із квартири. Прикрила вхідні двері й почала підніматися сходами до своєї мети... Можливо, останньої... В голові нарешті настала бажана порожнеча - думки і емоції не заважають здійснити бажане. Зупинилась хода між сьомим і восьмим поверхом: стільки буде достатньо, щоб все закінчилося без болю. Можливо, нестерпний біль вона буде відчувати декілька секунд, поки душа не покине тіло. Це набагато краще за муки повільної смерті.
Проте емоції її зрадили. Сівши на підвіконня, Рита не могла стримати сліз. Перед очима промайнуло все життя. Ох, скільки спогадів і щасливих моментів! І як все це покинути! Тяжко, дуже тяжко... Яке горе вона завдасть своїм батькам, якщо здійснить цей замір! Вони такого не заслуговують за гірку працю. А друзі? Можливо, вони не такі егоїсти, як здавалося, бо намагалися відволікти її від лихих думок. Боже, що за сліпота!? І вона ледь не позбулась життя, такого цікавого і захоплюючого...
"Про що думала, коли зважилась на такий крок? Ой-ой! Ці олухи не варті такої жертви. Треба плюнути їм прямо в лице під час чергового жарту - і не думати про наслідки. Хай йде все своєю чергою. У мене достатньо близьких, яким маю віддати свою любов. Ні, не хочу смерті, а хоче жити. Просто жити і насолоджуватися кожним моментом... Не віриться, що лише декілька хвилин назад я була за крок до смерті..."

***

Квартира пуста. Але в ній не було чути голосу смерті. Десь лунають кроки у сусідів. Через відчинене вікно пролітає птах зі співом. Напевно вже останній... Хмари нарешті відпустили з полону сонце - і все стало веселим і ясним. Кудись зникла похмура атмосфера, в повітрі витали павутинки радості. Проміння виграє зайчиками у калюжах і шибках. В квартирі стало набагато краще. Зникла ця тьмяність і блідість: сонце, на відміну від лампочки, надає всьому жвавості і життя. Тюль із проміння огортає меблі і надає їм принадності. Але непереборне бажання вийти на подвір'я кличе подалі від мирських справ - до природи!


2020 рік. січень