Дощило. Гриміло
І било у вікна...
Всередині - тепло
Й по звичному колу:
Екран і папери,
Конвалії зблідлі,
Сюжети, сонети
І чай прохололий...
Два оберти,
Тихий підвискрип металу, -
І протяг
Як кішка майнув поза ноги;
Пульсуючі миті...
"- Привіт, не чекала?
Я тільки побачити.
Я ненадовго...
Наснилось мені,
Що тебе не існує,
Що вигадав сам
Я тебе проти ночі...
А потім шукав... Не знайшов..."
"-Тут так дує..."
Причинені двері,
Прочитані очі...
"Дай руку свою:
Чуєш в грудях годинник?"
"-Умгу... Та чому це він так поспішає?"
"-Мабуть через грім...
Дощ періщить невпинно..."
Цілунок.
"-Нехай це тебе не лякає..."
І ніби "Зимової ночі" по нотах...
Їм, певне, дадуть
Повернутись до раю...
А Він все нестиме Її...
Вкотре, всоте...
Крізь зливи та ранки
Гарячого чаю...

Ти чекаєш "монологу Шарлотти Гейз"?
Я не хочу вже нічого: 2 late 2 chase.
Наодинці знов зриваюсь: тебе нема…
Чи радію, чи вмираю – завжди сама…

Все нормально, не звикати… Нехай собі...
Я ж не можу вимагати, щоби прибіг,
І коли зриває з місця емоцій раш, -
Обійняв, сказав, не бійся, світ буде наш!

Я ж пишу… Чого ще? Болю?! Сказати вслух,
Що: ні з ким, або з тобою… Треную дух…
І коли пора прощатись, коли не встиг, -
Повторюсь: (а що втрачати?!) лишу листи.

Шпигун ні-я-кий!
В обличчя правда,
така, - не треба.
Такій – не рада…
Ну-ну, ти ж знала…
Не плач!.. Не плачеш?
А хто побачив?!
Ніхто не бачив!
У жменю серце:
не треба болю…
Ну, не з тобою…
Хай, не з тобою…
А ти вже встигла…
Мовчи, я знаю…
Ковтни, як зможеш,
своє: «-Кохаю!!!»

Усе ще буде?
Все уже було?
Настирно вітер
Плутається в полах...
Чи треба йти?
Чи далі йти, назло?
Чи вже ніколи.
Більше вже ніколи...
І монотонний
Кніксен ліхтарів...
Без вулиці, без назви
Без причини...
І дощ холодний
Біль її пригрів...
Зустрілися:
Самотність і Людина.

Знаєш, він нічого не питав.
Попросив, щоб тільки бути поряд.
І тебе зі мною виглядав,
І терпів думки тобою хворі.
Не казав, та все було в очах...
Не тікав від битих ваз і крику...
Я жила тобою. Він мовчав.
Як ти легко збився с пантелику!

Чиста осінь, не терпи образ!
Ми, як ти, не винні ні у чому!
Не скажу, що це останній раз,
Він не спише на життєву втому,
Зрозуміє слово "назавжди",
Поцілує очі заметілі...
Виправдати можеш тільки ти,
Ми ж у тому не такі умілі...
Зрештою, це знову "я" і "я".
Ляльки дві з зашитими ротами.
Повільніше вертиться земля
І коротші все гудки дротами...

Тримайся за нитку,бо це - все, що є.
Тримайся за вузлики з поглядів, слів...
Порвати ще встигнемо,сонце моє,
Ще б хоч назбувати для пам'яті снів!
Не треба на завтра, бо може й нема...
Не треба одразу чотири шарфи...
Вдвох, зрештою, краще, ніж сам і сама...
Та й гірший роман від, начесно, строфи...

Дивитися можу новини - і все.
А згадки про тебе і музика – вибач…
Любов не врятує й, мабуть, не спасе
Шампунь, диво-йогурт, тарифи і риба…

Боюсь захворіти на дешевизну,
На не унікальні слова і учинки...
Боюсь не того, що без тебе засну,
Боюсь біля тебе не іншої жінки -

Боюсь, що прокинуся, наперекір,
Що марно у серця зупинки просити.
Боюся, що скажу: кохаю, повір,
Й найбільше, що зможеш без мене прожити

А зможеш, напевне…