Стаття-рецензія на поетичну збірку Валентини Інклюд “Крізь часу плин” (2019 р.)

Напередодні свята писемності у Фастові відбулася презентація другої поетичної збірки Валентини Інклюд “Крізь часу плин”, яка щойно побачила світ у ТОВ “Видавництво “Логос” у Києві. Фастівчанка заявила про себе в поезії вже першою збіркою “Скарбничка душі” (2008). Ще шестирічною вона брала участь у фестивалі дитячої творчості “Таланти твої, Київщино!” (1990).

Валентина Інклюд живе подіями свого часу і простору, бере у них участь і душею, і розумом, і своєю волею, і людською долею:

Гра форми й змісту, думки й почуття,
У кожнім слові — ритм серцебиття,
Кожен рядок відлунює у душу,
Колись з душі поставши до життя.

Це не етюди, не замальовки, а драми і трагедії новопосталої Незалежної України, якій треба нагадувати, що “держава починається із нас”.
Замисліться над цим хоч на хвилину,
Відчуйте: кожна дія, кожен вчинок
Щомиті творить наш прийдешній час.

Талановита авторка двадцятилітньою взяла участь у першому Майдані “за Ющенка”, а значить і в новітньому українському людинотворенні, народотворенні, державотворенні.

Не кажіть про Майдан “роковини”.
Це річниця, хоча і не свято.
Ми боролись тоді за країну,
І нас дійсно було не здолати.
Показавши і Заходу, й Сходу
Приклад опору без насильства,
Ми з населення стали народом,
З громадян — громадянським суспільством.

Дні Віктора Ющенка поетеса не поетизує, закидаючи йому невикористані можливості всенародно обраного президента: “Ви бути могли кращим сином Вкраїни”. Це дискусійно, але становить проблему і завжди буде темою філософськополітичної громадянської поезії, що братиме участь у формуванні національної свідомості українців. На думку авторки, він “штовхнув у прірву країну свою”, втративши “совість, розсудливість, гідність”. Починалися януковичі…

Народе, народе… Ти втратив свободу,
Ти сам себе кинув в безправ’я і бруд,
Віддав свою долю, продав свою вроду
За брехні дешеві донецьких приблуд.

Образи кримінальних авторитетів при владі:

Обличчя з гримасами неандертальців,
І погляд нагадує дещо звірине,
У вуличні жести сплітаються пальці —
І це називається “влада країни”,
“Еліта країни”. Ганьба нам та й годі,
Щоб банда була на чолі народу!
Мабуть, то і справді кара Господня
За те, що не вміли цінити свободу.

Авторку переповнюють почуття зневаги та протесту, і вона кидає гнівну інвективу:

Ми недонарод, тому й нашу державу
По праву очолює недолюдина.

Емоції вочевидь мають підоснову в дійсності, адже “недолюдина” таки зрадила свою державу і втекла до її історичного ворога, підштовхнувши його до воєнної агресії проти Незалежної України, анексії Криму та гібридної війни у Донбасі.

Не керманичі, а пародія —
Кожен другий з минулим злодія,
Кожен думає про збагачення,
Ну а спосіб не має значення,
Всі безграмотні, неосвічені,
Душі підлістю покалічені,
Не розумністю, а дубиною
Правлять нелюди Україною.

І “доправилися” до війни з Україною російського імперіалізму — головного ворога людяності і людства. Україна — на передовій у боротьбі за Європу і європейську та світову культуру, за життя на планеті Земля.

Нові події і нові слова.
Великий Боже, дай, прошу, нам сили,
Щоб ясною лишалась голова,
Щоб вірний шлях розгледіти зуміли.
Нас просвіти й шляхом тим проведи,
Ми — діти церкви, діти волі й віри —
Тебе благаєм в час гіркий біди:
Пошли нам захист і пошли нам миру.
Ані сокир, ні шабель в нас нема,
Єдина зброя — правда і молитва.
Ми — світло. Нас оточує пітьма.
Даруй нам перемогу в лютій битві.

У тяжкі часи поезія стає молитвою:

Молюсь за мир і щастя України,
За свій народ, який через віки
Не здався, не зламався, не загинув,
Попри старання “братньої” руки.

У трагедії воєнного часу людські душі зцілює поезія природи:

Сади цвітуть, і їм не до війни,
У них життя, в них віра і надія,
Що за вітрами й примхами весни
Усіх нас літнє сонечко зігріє,
Що буде мир на цій святій землі,
Із зав’язі плоди хороші вродять,
А вороги пощезнуть у імлі,
Як ті примари, й більше не зашкодять.
Добро, Краса, Гармонія і Бог
Від сил лихих нас захистить зуміють.
Спасибі вам, цілителі тривог,
За пелюсткову дивотерапію.

Гармонія з матінкоюприродою справді лікує і зцілює, ставить на ноги і спрямовує на боротьбу за гармонію в житті. Громадянська поезія Валентини Інклюд стає на прю з підпалювачами війни й агресії Росії, головними винуватцями інформаційного провокування й так званої гібридної війни, спроможної призвести до глобального конфлікту ядерної держави у світовому обширі.

О ви, майстри дезінформації,
Творці ілюзій і химер,
Що на сорти ділили націю,
Чи усвідомили тепер,
Яке зерно було посіяно
І що вродилося з брехні?
Що ви з фашистською Росією
На рівних винні у війні?

Це звинувачення цензури і цензорів за Януковича, сумновідомих темників, що створювали “пародію реальності, якою годували нас”.

Покірність преси перед владою
Дала рясні смертей плоди.
Боріться, люди, із неправдою!
В цензурі — корені біди.

Називання Росії фашистською — не художнє перебільшення, а фіксація суспільнополітичної імперіалістичної загрози, що постала перед усім світом, адже немає такої країни, у внутрішні справи котрої не намагався б втрутитися путінський режим. Але у війні відбулося дивовижне українське народотворення й державотворення: смертельна загроза згуртувала й об’єднала українську націю, визначила сучасну форму самоорганізації і народила справжню еліту. Поетеса посилає листа захисникам, а Путіну прокляття від мертвих і живих. (Так і хочеться продовжити його Шевченковим посланням).

Вертайтесь живі додому,
Батьки, наречені, сини,
Ви власну долю свідомо
Кидаєте в пекло війни.
Еліта нації справжня,
Без фальші, регалій і звань.
Спасибі, мужні, відважні,
За мирне майбутнє світань.

У переломні миті, під час історичних катаклізмів, коли вирішується доля країни, держави, народу, кожний громадянин складає іспит на людську справжність. І країна, держава, народ — також.

Коли Завтра під знаком питання,
Коли Вчора від втрат знеможене,
А Сьогодні, можливо, востаннє,
Проявляється сутність кожного.
Погляд чистий, спадає полуда,
Проступають крізь маски цінності —
Видно зрадницькі душі Іуди,
Видно світлі, сповнені гідності…
У момент історичного зламу,
Коли доля країни під обстрілом,
Кожен вчинок — маленький екзамен,
Ким ми є в цьому часіпросторі.

Це не що інше, як глибинне розуміння сутнісних речей. Це поезія, філософія, справжність. І політика, і мораль, і чесноти свого народу. Іспит складено і нацією, і її поетесою. Україна відбулася. І це не просто красні слова.
Що значить рідне слово для митця, скільки важить?

Так хочу чути українську мову,
Аж подумки зриваюся на крик:
Невже не розумієте, панове,
Російським танкам шлях проклав язик!..
Історію беремо за основу,
З культури цеглу робимо міцну.
Та головне — священна сила Мови,
Що цементує зведену стіну.
Лише тоді імперії лещата
Відпустять Україну назавжди.
Ми Словом обираємо нащадкам
Майбутнє волі чи пітьму біди.

Мудрість зрозуміла, дохідлива й афористична, засвідчує володіння словом, професіоналізм, зрілість поезії, що тяжіє до осмислення світу природи, історії, культури, політики, моралі. Мисткиня живе у багатовимірній дійсності і переймається усім насущним, вживаючись у нього і вимірюючи його собою. Людина — мірило усіх речей.

Живий музей нетлінної краси,
Мінливовічна магія природи —
Сади весняні, парки і ліси,
Тут кожен погляд — погляд насолоди,
Тут кожен подих — свіжий і п’янкий,
Тут кожен дотик — дотик до гармоній.
Як словом перелити у рядки
Майбутній всесвіт ніжності півоній,
Що жевріє у пуп’янках малих?
Галактики бузку цвітуть духмяно.
Спадає яблунь цвіт, та край доріг
Свічки надій запалюють каштани.

Художні образи Валентини Інклюд ніби самі народжуються з природи, історії, культури, політики, моралі, а не конструюються для її образнопоетичної думки. Для її філософії важливо сказати що це, а не яке воно. Тому і маліють порівняння в поетиці, а натомість ледь помітно проступають метафори, невіддільні і від поетичної реальності, і від її філософії. У неповні 35 років вона вже філософ — і становилася, і відбулася. “Екватор літа” — точка відліку.

Ось і перейдено літа екватор,
З дощами перейдено, спекою, грозами.
Прожите віршами нелегко згадати —
Дні якось самі написалися прозою.
Звичайна буденність, виснажлива праця.
Ще вітер. І небо з його блискавицями.
Змиваються рештки старих декорацій,
Майбутнє бентежить і зве таємницями.
А задум Творця, як завжди, невідомий…
Пророцтв неможливо почути за зливою…
Боюся невдачі. Готуюсь до втоми.
І вірю всім серцем, що буду щасливою.

А це і є щастям творцямитцяпоета.

Минають дні, сплітаючись в сюжети
Маленьких драм життєвої історії,
Лишаючи в свідомості портрети,
Пейзажі, факти, формули, теорії,
Чергуючи яскравість і буденність,
У майбуття незвідане прямуючи…
Що є життя? Скінченна нескінченність.
Хто ми? У вирі днів подорожуючі.

***
Розквітло зорями небесне поле,
І місяць світить на Чумацький шлях —
Яка прекрасна тиха ніч довкола,
А у душі чомусь панує страх.
А може, то не страх — якась тривога,
Розгубленість, сумні передчуття…
Що, врештірешт, життя? Складна дорога
Із небуття крізь терні в небуття.
Але її так лячно загубити,
Звернути манівцями не туди,
Свій континент в тумані не відкрити,
Не врятувати друга від біди,
Піти чужими звабними стежками,
А власну не впізнати, не знайти,
До вічної крізьвимірної брами
Лише розчарування принести.

***
Не кожному дано писати щиро,
Не розгубити в пишних формах зміст.
Потрібний швидше Божий дар, ніж хист,
Щоб з іскри слова запалити віру
І розбудити думку в сонній тиші;
Торкнутись вічного крізь поспіх днів;
Красу природи, ніжних почуттів
Подарувати у суцвіттях віршів;
Плекати вищі цінності свободи
І правду берегти для майбуття;
Попри спокуси й виклики життя
Лишатись нервом власного народу.

Це мрія кожного справжнього митця і Валентини Інклюд також — “лишатись нервом власного народу”. Це означає жити болями, проблемами, викликами свого часу, народу, світу, людства, а це дуже нелегко. Це не віршування знічев’я (від нічого робити), не приємна легковажність поводження з формою, а пошуки змісту і сенсу життя — свого власного і всіх довкола. Така філософія поезії того молодого покоління, яке народилося ще у попередній державі, але виросло, сформувалося вже у Незалежній Україні і готове обстоювати свою Батьківщину і словом, і ділом.

Автор рецензії: Олександр Іванович Неживий, доктор філософії, заслужений журналіст України, у 1991 – 1992 рр. – редактор відділу літератури журналу «Україна»

2019 р.