Танікава Сюнтаро

В мого папи є коханка
Мені відомо про неї
А для мами – секрет

Папа мій чинить недобре
Але він не злодій
Як і його коханка
Напевно думає що вона завинила
Адже це вона закохана в мого папу

Після прання з мамою удвох
Вішаємо і сушимо білизну
Цікаво а що «вона» робить
Коли лишається на самоті?
Нещадно палить сонце
Ось тільки серце моє –
Вкрите легкою памороззю

Коли в оселі квіти не политі
І галас дня позиції здає,
Неначе все не так у цьому світі,
Хоча насправді він такий, як є.

Тут п’ють дядьки, там плачуть чиїсь діти,
Дощ сіється і люто сніг мете.
І вечори продовжують сивіти,
Щороку вишня у дворі цвіте.

Цвіте, коли тобі на серці млосно,
В серпанку образ рідних постає.
І голос мами: тут не все так просто,
Мене немає, а вона цвіте.

Усе минає і стає колишнім,
І за водою місяці пливуть.
І хтось рахує не роки, а вишні,
Які щороку у дворі цвітуть.

Скільки істин на ратнім полі.
Під заліза тривожний виск
Горілиць хтось відкрився долі,
Не знайшов у бою хтось зиск.

Всесвіт дзиґою на долоні
Обертається, як колись.
Знову хмариться в Ашкелоні,
Розтинають заграви вись.

Смерть життю не завжди тотожна.
Якщо брати на себе гріх,
Жили різать до скону можна -
Вистачатиме лез на всіх.

Вистачатиме фарб червоних,
І гарячих голів від битв.
І дощів, що, як кров, солоних,
І безбожно різких молитв.

І за неба сумним законом,
Без яскравих ідей, і злих,
Згаснуть зорі над Ашкелоном,
Полічити які не встиг.

Як ноти зійдуться у музиці,
Розкришиться останній сніг,
І він на першій-ліпшій вулиці
Її зустріне, як на гріх.

А вітер схоче загубитися
У шурхоті її спідниць.
Тоді він зможе роздивитися
Весни ознаки до дрібниць.

І неба віщуни у золоті -
В цю пору в нього сотні лиць,
Вже не триматимуть у холоді
Серця. Падуть покірно ниць.

В передчутті тепла згуртуються
Птахи. І сльози каяття
З дахів стечуть. І він зануртиться
У шерхоти весни й буття.

До наступного разу розходяться люди,
Не лишають слідів біля стін і в саду.
Не торкають плеча, не цілують у губи,
І не зраджують рідних у всіх на виду.

Сни не ділять навпіл до наступного разу,
По світах не шукають деінде добра.
Не встають до схід сонця, не згадують фразу,
Що затьмарила душу святого Петра.

Нерозіп’ятий день до наступного разу -
Треті півні безжально за горло беруть.
Навісніють собаки від лютого сказу
Перед тим як огорне туман хресну путь.

Ранок ще не воскрес. Там, де ледве займалось
Святять ревно паски, хоч невчасно, мабуть.
Кров і хрест на тобі. Йди назад, щоб не сталось.
До наступного разу, що бачив, забудь!