Чвари, згубні пристрасті, дикунство...
Чи піднесемося ми над ними?
Світ втіка від нас, немов від скунса, -
Ми для нього стали знов чужими.

Випустили необачно джина –
Пляшечку разом відкоркували.
Спили гіркотиння – в чім причина?
Напівправду всі ми сповідали.

Ось і несемо свій хрест страждання,
Ще й вінець терновий вже наділи.
А на душу тисне мудрість давня:
Мали все, та шанувать не вміли!

Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

* * *
Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

У білосніжнім сарафані
Берізка листям шурхотить.
В урочищі глухім і дальнім
Солдат сном праведника спить.


Красуня та зимою, літом
Навіює веселки – сни.
Берізку посадили й квіти
Ті, кого звуть дітьми війни.


...Йому було ледь – ледь за двадцять.
Прохав кохану: ”Ти ж чекай!”
Тепер вуста звабливі сняться
Й весільні дивень, коровай...


Промінням сонячним до нього
Біжать доріженьки, стежки...
Людьми благословенні й Богом
Стоять в задумі старики.


Їм випала щаслива доля –
До переможних днів дожить.
Юначе, не дозволь ніколи
Землі цій за дітьми тужить!

Хто очистить цей світ від скверни?
Це моє покоління, напевно.
Хто не втратив ще серця горіння
Й пам’ятає чиє ми коріння?

Хто підійме наш стяг над світом?
Ми - в любові народжені діти!
Покоління моє сімдесятих,
Що навчилось давати, не брати.

Нашу мову, батьківську святиню,
Захистить від наруг хто ж бо зможе?
...Однодумцям з мого покоління
У цій справі сам Бог допоможе!

Під Лук’янівським СІЗО черга:
З клумаками рідні та друзі.
Поїсти несуть та одежу,
Цигарки на десерт ув’язненим.

За високими мурами – біль.
Деринчать металеві грати,
Відлуння це пульсу вмурованих,
Дротами від світу відсічених.

В пропускному ж пункті – оргія:
Хто на кому – пройти б поскоріш...
Черговий звіринно всміхається
І слина тече, мов у цербера.

А частинка Світу Божого
На той світ переправи просить.
Миттєво побачитись з близькими
Й назад готувати все наново...
……………………………
Під Лук’янівським СІЗО черга...

Не зрадь в житті цім ні старого, ні малого,
Вони вже гірко зраджені не раз.
Вік пам’ятай про Мудрі Заповіді Бога
Й не виставляй біль серця напоказ.


Свій шлях земний ти подолай без нарікання.
Хто вірить в тебе – відплати добром.
З убогим поділись ковтком води останнім
Й не множ в цім світі осоружнім зло!


Не зрадь в житті своєї зоряної мрії
І птаха щастя миттю приручи!
Безкрилих не тримай - летять до Зір Надії...
А безголосих співу научи!

Ми часто, друже, помиляємось –
Вважаєм за кохання пристрасть.
Пізніше з болем в серці каємось,
Мовляв, кепкує знов антихрист.



Так досвіду ми набираємось,
Щоб зерна вийняти з полови.
Знов – „не в той степ”. І знову каємось.
І ваблять нас пригоди нові.



„Поправки?” Так. В кохання граємо
Вже у домашньому театрі.
Та подум геть до тла згораємо
В любові невгасимій ватрі.



В недосконалому ж бо світі цім
Ті, хто найвищі робить ставки,
За гріх не платять іміджем своїм –
За них ми робимо „поправки”.

Любовне сафарі скінчилось –
Вловив невловимого звіра.
Та потай собі дивувався –
Людина кохає тварину?!



Все ж вірив в приборкання серця
У нетрищах порпався диких:
Просіяв інстинкти крізь сито,
Найкраще залишив назовні.



Любовне сафарі скінчилось,
Десь зник Купідон, мій товариш,
Не здобич у мене – ДРУЖИНА.
Кохання Взаємне, Гаряче!

Так змолоду розпорядилась доля:
Я-не тобі, ти - не мені судилась.
Не дарма кажуть: « На все Божа воля» -
Бодай і пізно, ти мені зустрілась.


Мій едельвейс, моя ти орхідея,
Душі моєї незбагненна квітка.
Для мене Еврідика ти, Орфея.
Ти - горлинка моя, моя лебідка.


Ми піснею довіку поріднились
І нас ніхто й ніщо не роз’єднає.
Скажи, Богине, ти ж бо не наснилась,
Що я не мрію - плоть живу кохаю?

В сонячнім тихім піддашші
Гніздечко ластівка в’є.
В домі хай сонячнім нашім
Сонячна радість живе.


В сонячній дружній родині
Коханих сонечком звуть.
В селах й містах на Вкраїні
Сонячні діти ростуть.


В сонячнім нашім садочку
Дерева райські цвітуть.
Йдуть сини в люди і дочки -
Сонячним буде їх путь!


В гору і юних, і старших
Віку здійма коловерть.
В домі хай сонячнім нашім
Щастя – по вінця, ущерть.

Чому так порожньо в душі,
Чому так гірко?
Бо всі життєві віражі –
П’янкі вечірки.
Бо всі життєві віражі –
Стрибок у пекло.
Я ж настрій задаю душі:
Твори – не смеркло!



Й душа збивається із ніг
В пориві творчім.
З тобою бути більш не зміг –
Любити хочу!
З тобою бути більш не зміг –
Ти – карта бита.
Ти осінь. А мені до ніг
Встелилось літо.



І зарясніло враз в душі,
Мов скинув пута.
Життєві наші віражі –
Прямі, розкуті.
Життєві наші віражі
Не мутять розум.
І відлетіли геть з душі
Зневіри грози.

Гори над морем -
Все, що нам треба.
Тут не дістане нас заздрості грім.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі і в серці моїм і твоїм.

Я тільки вчора
Наклепи з себе
Зняв, подолавши вічний свій страх.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі в закоханих милих очах.


Хто давно торить
Стежку до тебе
Той відшукать зможе нас і в горах.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорями наш помережаний шлях.



Вірю, що скоро
Кинутий жребій
„Бути-не бути?” дістанеться нам.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі у спадок і донькам й синам.

Я тільки вчусь викрешувати зорі
Із чистих душ яскравих, небайдужих,
У них серця джерельні і прозорі,
Своїм корінням з генним кодом дужі.
Я тільки вчусь мелодії мажорній
У первістки-вірші свої вдихати,
Бо сподіваюсь - буревії чорні
Вік не торкнуться батьківської хати.
Я тільки вчусь в собі себе долати,
Коли діймають смуток і зневіра.
Так хочу я, щоб Україна - мати
Була гарантом мрій моїх і віри.

Тебе мені повідав сон:
У таїні хмільної ночі
Я цілував вуста і очі...
...Тебе мені повідав сон.

Мене тобі повідав сон:
В сплетінні наших тіл гарячих
Я шепотів слова найкращі...
...Мене тобі повідав сон.

Мені й тобі наснився сон –
Найкращий сон одної ночі.
Хай стануть марева пророчі
Для нас обох... Не просто сном!
..................
Мені й тобі наснився сон...

Запряжу норовистих
Жовтневих вітрів,
Щоб зорати покинуте поле.
І засію віршами його
З добрих слів,
Щоб не виріс там
Кукіль ніколи.


Засаджу я садами
Найближчий пустир,
Щоб птахи свої гнізда в нім вили.
І, готуючи діток своїх
В дальній вир,
Дарували й нам
Мужність і сили.


Намалюю я місто
З конструкцій легких,
Де у вікна всі сонечко сяє.
Де панують і радість,
І щастя, і сміх,
Де підступних людей
Не буває!


Олександр Морщавка

Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній вміщене реальне і уявне.
Ймовірне й очевидне-також в ній,
Як героїчне й разом з цим - безславне.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній слово задихається з напруги.
Рахунок дій останніх літ – сумний.
Життя ж невдале не прожити вдруге.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній місце для великого й малого.
Бо прагне так пройти свій шлях земний,
Щоб не гнівити ні людей,ні Бога.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній є розгадки, є і таємниці.
Журавлик - мрія в небі голубім.
І вже у жмені зваблена синиця.

Олександр Морщавка

ТРИПТИХ БЕЗНАДІЙНО ЗАКОХАНОГО

ВЧОРА

Я знову бачився з тобою.
Намагався заповнити
Пустоти своєї душі.
Шкода - не вдалося...
Ти вкотре мене обламала.
На край всіх почуттів враз посунула.
Я заведений пхався додому
І щоб заспокоїтись – писав.

СЬОГОДНІ

Я знову бачуся з тобою.
Намагаюсь загоїти
Рани вчорашньої бійки.
Шкода. Не вдається...
Ти вкотре на мене хлюпаєш
Жбан свого егоїзму химерного.
Я човпу хворобливо додому
І щоб злікуватися – пишу...

ЗАВТРА

Я буду бачитись з тобою.
Спробую ще раз владнати
Наші дивацькі стосунки.
Мабуть, вже не вдасться...
Мене подзьобати захочеш.
Я вдаватиму, що ніц не сталося.
Пригребу, духом впавши додому,
І щоб не звихнутись напишу:

„ ...Я ТЕБЕ КОХАЮ!.. ”

Олександр МОРЩАВКА

Власниця довершених грудей
У цнотливі сни мої ввірвалась.
В пік екстазу збуджених ідей
Звивинами мозку упіймалась.

Як торкнути дівчину – красу,
Що опівночі мене сторжить.
Мрію я у серденьку несу:
„Оживи її, прошу, мій Боже!

Дай їй тіло смертне і чуття,
Щоб моє єство змогло б кохати...
А в сплетінні тіл - до забуття...
У ефір блаженства нас підняти...»

Власниці довершених грудей
Вірні дружки косу розплітають...
Жаль, слов’янський Ладо й грек Морфей
Вже до ранку сон мій завертають!..

О! Як не хоче тіло прокидатись...

(Експозиція)
День - головна тема

Музика – їжа кохання!
Заграймо ж, бо я божеволію!
Застінки шлунку вже напнуті,
І соки вирують судинами.

Вечір - побічна тема

Подихи поперемінні,
А поскрипи ліжка вритмовані.
Звуки до ладу скликаються...
...Так твориться музика любощів.

(Розробка)
Ніч

Ось дисонанси* рішучі
В пустоти жіночі вриваються.
Губи ж медові жаданої
Настирливо флейту триматимуть.

(Реприза)
Ранок

В сфері екстазу – крещендо,**
Сексти*** блаженно лунають,
А долею двоє повінчані
Знов в тілі нірвану шукають.

(Кода)
Він:
-Десь музики чується дивне звучання...
Вона:
-Хтось теж грає вічну сонату кохання.

…………………
*Дисонанс – різке звучання
**Крещендо – поступове збільшення сили звуку
***Секста – милозвучний музичний інтервал

Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя - проміння сонячне -
Спалахнуло жар - птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища -
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А сердце з надшвидкістю б'ється -
Ні до чого чуттям тут критися!

Проводжу жадану поглядом,
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного -
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!

Сьогодні запахло осінню -
Гидке те осіннє місиво!..