Мій друг – архітектор і, в певному сенсі, мандрівник – показував нам різноманітні цікавинки, які він зібрав у подорожі Сходом.
      – А це для Вас, – сказав він, піднімаючи та крутячи в руках маленьку коробочку. – Заберіть її з собою додому. В Каїрі я отримав її від тамтешнього аналогу факіра, котрий намагався віддячити мені за якусь там велику послугу.
      Коробочка була загорнута в глянцевий жовтий папір, настільки майстерно склеєний, що він здавався з’єднаним в одне ціле. На ній не було ні етикетки, ні штампу – нічого, що вказувало б на її вміст.
      – Звідки Ви знаєте, що там цигарки? – запитала я, беручи коробочку та по-дурному крутячи нею так, як крутять запечатаним листом та роздумують перед тим, як його відкрити.
      – Я знаю лише те, що він мені сказав – відповів архітектор, – проте, досить легко перевірити його порядність.
Він дав мені гострий, заточений ніж для паперу, яким я й відкрила верхню частину коробочки так обережно, як тільки змогла.
      Коробочка містила шість, очевидно саморобних, цигарок. Обгортки були з блідо-жовтого паперу, і тютюн був майже того ж кольору. Він був нарізаний тонше, ніж турецький чи звичайний єгипетський, а його ниточки визирали з обох кінців.
      – Ви спробуєте зараз одну, мадам? – запитав архітектор, пропонуючи запалити сірника.
      – Не зараз, та й не тут, – відповіла я; – після кави, якщо Ви дозволите мені проникнути у Вашу курильню. Деякі з жінок, що тут перебувають, не зносять запаху цигарок.
      Курильна кімната знаходилася в кінці короткого вигнутого проходу. Оздоблена вона була винятково у східному стилі. Широке низьке вікно відкривалося на балкон, що нависав над садом. З дивану, на який я вмостилася, можна було побачити лише гойдання верхівок дерев. Листя клену миготіло в світлі післяполудневого сонця. Неподалік дивану стояв низький столик, на якому знаходилось усе необхідне для куріння. Я почувалася вельми зручно та привітала себе з тим, що хоч на трішки втекла від невпинного базікання жінок, яке тут до мене ледве долинало.
      Я взяла цигарку та підпалила її, поклавши коробочку на столик, якраз коли крихітний годинник, що там стояв, сріблястим передзвоном пробив п’яту годину.
      Я глибоко затягнулася єгипетською цигаркою. Сіро-зелений вихорець диму розійшовся на всі сторони, немов прагнучи заповнити собою всю кімнату. Кленове листя здавалося мені розмитим, ніби його оповило мерехтіння місячного сяйва. Ніжна збуджуюча хвиля прокотилася моїм тілом та підійшла до моєї голови, мов випари п’янкого вина. Я ще раз глибоко затягнулася цигаркою.
***
      Ах! Пісок обпік мою щоку! Я пролежала тут цілісінький день з лицем в піску. Цієї ночі, коли займуться вічні зорі, я поволочусь до ріки.
      Він ніколи не повернеться.
      До сих пір я слідувала за ним. Я бігла й спіткнулася, я повзла на колінах та ліктях; і ось, мої руки роз’їхались, і я впала у пісок.
      Пісок обпік мою щоку; він обпік все моє тіло, а сонце розчавлює мене своїми пекельними тортурами. Під отими пальмами є тінь.
      Та я залишатимусь тут в піску, допоки слушна година та ніч не прийдуть. Я сміялася з пророцтв та глумилася з зірок, коли вони сказали, що після полону життя я запрошу в свої обійми смерть, а води поглинуть мене.
      О! Як пісок обпікає мою щоку! і в мене немає сліз, щоб загасити вогонь. Ріка холодна, а ніч не така вже й далека.
      Я відвернулася від богів, і сказала: «Є лише один бог; Барджа – мій бог». Це було в часи, коли я прикрасила себе ліліями та сплела з квітів гірлянду, щоб утримувати його в слабких, солодких кайданах.
      Він ніколи не повернеться. Він озирнувся зі свого верблюда, коли їхав геть. Він озирнувся, глянув на мене, повзаючу перед ним, та сміявся, показуючи блискучі білі зуби.
      Кожного разу коли він цілував мене, а тоді йшов, то завжди повертався знов. Кожного разу, коли він спалахував нестримною люттю і покидав мене з дошкульними словами, то завжди повертався. Але сьогодні він ані поцілував мене, ані лютував. Він лише сказав: «О! Я так втомився від кайданів, поцілунків та від тебе. Я йду геть. Ти мене ніколи більше не побачиш. Я збираюся до великого міста, де люди рояться, мов бджоли. Я прямую туди, де велетенські камені зводять до небес у монумент для ненароджених віків. О! Я так втомився. Ти мене ніколи більше не побачиш!».
      І він поїхав на своєму верблюді. Він посміхнувся та показав свої жорстокі білі зуби, озирнувшись, щоб глянути на мене, повзаючу перед ним.
      Як же повільно минають години! Мені здається, що я пролежала вже кілька днів у піску, підживлюючи власний відчай. Відчай – це гіркота, що плекає мою рішучість.
      Я чую, як птах махає крилами над моєю головою, низько літаючи по колу.
      Сонце зайшло. Пісок застряг між моїми губами, зубами, і під моїм пересохлим язиком.
      Якщо я підійму голову, то мабуть побачу вечірню зорю.
      О! Мої руки та ноги болять! Моє стражденне тіло болить так, неначе його зламали. Чому я не можу встати й побігти так, як я це робила сьогоднішнього ранку? Чому я повинна волокти своє тіло, звиваючись та корчачись, мов поранена змія?
      Ріка так близько, що можна рукою дістати. Я чую її – я бачу її – О! Пісок! О! Сяяння! Як прохолодно! Як холодно!
      Вода! Вода! В моїх очах, в моїх вухах, в моєму горлі! Вона тисне на мене! Допоможіть! Невже боги мені не допоможуть?
      О! Солодкий полон спокою! А в храмі музика лунає. А тут є плід, який можна скуштувати. Барджа прийшов з музикою – Місяць сяє, а бриз ніжний – гірлянда з квітів – дозволь нам ввійти в царський сад та глянути на блакитну лілію, Барджо!
***
      Листя клену виглядало так, мов срібне мерехтіння заполонило його. Сіро-зелений дим більше не заповнював кімнату. Мені було важко розкрити повіки своїх очей. Вагота століть, здавалося, навалилася на мою душу, поки вона прагнула вирватися, звільнитися та надѝхатися.
      Я відчула глибини людського відчаю.
      Маленький годинник на столі показував п’ятнадцять по п’ятій. Цигарки досі лежали в жовтій коробочці. Від тієї ж, що я курила, залишився лише недопалок. Я поклала його в попільничку.
      Глянувши на цигарки в їх блідих обгортках, я запитала себе, які ще видіння вони приховують в собі; чого я ще не знайду в їхньому містичному димі? Можливо, видінь небесного спокою; мрій про здійснені сподівання; смаку полону, що неможливо навіть уявити собі такого.
      Я взяла цигарки та зім’яла їх у своїх руках. Я підійшла до вікна й широко розставила пальці. Легкий бриз підхопив золотисті ниточки і відніс їх – скорчені, танцюючі – далеко поза листя клену.
      Мій друг – архітектор – підняв завісу і ввійшов, принісши мені другу чашку кави. – «Яка Ви бліда!» – стривожено вигукнув він, – «Ви себе недобре почуваєте?». – «Трохи погано для мрій» – відповіла я.

      Через хворе серце місіс Маллард, чимало зусиль було докладено для того, щоб якнайделікатніше повідомити їй новину про смерть її чоловіка.
      Саме її сестра Жозефіна повідомила їй новину в обривистих реченнях: завуальовані натяки розкривалися в недомовках. Друг її чоловіка, Річардс, також був поруч. Саме він з’їздив в офіс газети, після того як отримав звістку про нещасний випадок на залізниці з ім’ям Брентлі Малларда, яке очолювало список загиблих. Він витратив трохи часу для перевірки її достовірності, надіславши ще одну телеграму, і поквапився випередити якогось іншого, менш турботливого та менш делікатного друга, котрий міг би повідомити цю сумну новину.
      Вона сприйняла новину зовсім не так, як її сприйняли б інші жінки – з паралізуючою нездатністю збагнути її значення. Вона раптово несамовито заридала на руках у своєї сестри. Коли шторм горя вщух, вона самотужки піднялася до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб її супроводжували.
      Там, навпроти вікна, стояв зручний просторий фотель. Вона опустилася в нього під тиском фізичного виснаження, яке полонило її тіло і, здавалося, дісталося й до її душі. З фотелю їй було видно верхівки дерев, що росли на відкритій площі перед будинком та були сповнені тріпотінням нового весняного життя. В повітрі витав приємний смак дощу. Вулицею нижче, рознощик голосно пропонував свій крам. Звуки віддаленої пісні, яку хтось співав, ледь до неї долинали, а незліченні горобці цвірінькали на карнизі даху.
      З її вікна, крізь хмари, які зійшлися та скупчилися на заході, вже тут і там проглядалися клаптики блакитного неба. Вона сиділа, закинувши голову назад на подушку фотеля, цілковито нерухомо; лише ридання, що піднімалося до її горла, трусило нею, мов заплаканою дитиною, яка, заснувши, й далі продовжує схлипувати.
      Вона була молодою, з гарним, спокійним обличчям, лінії якого виражали стриманість і навіть впевнену силу. Але зараз її очі тьмяно та нерухомо вдивлялися в ті клаптики блакитного неба. Цей погляд не виражав нічого, а радше свідчив про тимчасову відсутність будь-яких думок.
      Її охоплював жах: щось наближалося до неї. Що це було? Вона не знала; це було щось ледь помітне та невловиме для визначення. Але вона відчувала, як воно підкрадається з неба, сягаючи її через звуки, запахи та колір, які заповнювали повітря.
      Тепер її груди збуджено піднімалися та опускалися. Вона почала розпізнавати те, що хотіло оволодіти нею, і вона боролася з ним своєю волею – такою ж безсилою, як і її дві тонкі руки.
      Коли вона втратила контроль над собою, тихий шепіт вирвався крізь її ледь розімкнуті губи. Вона повторювала це знову і знову, в такт з диханням: «вільна, вільна, вільна!». Порожній жаский погляд покинув її очі. Вони стали проникливими та яскравими. Її пульс пришвидшився, і притік крові зігрів та розслабив кожен дюйм її тіла.
      Вона не переставала запитувати себе, чи не є жахливою радість, що її охопила. Ясне та піднесене сприйняття змусило її відкинути таке припущення, як надто спрощене.
      Вона знала, що знову ридатиме, коли побачить добрі ніжні руки складеними на грудях, а обличчя, яке ніколи більше не гляне на неї з любов’ю – нерухомим, сірим і мертвим. Але, за межами тієї гіркої миті вона бачила довгу череду років, які належатимуть лише їй одній. І вона розкрила та простягла свої руки, запрошуючи їх.
      Більше ніхто не житиме для неї протягом наступних років – лише вона сама житиме для себе. Ніхто більше не буде нав’язувати їй своїх бажань, з тим сліпим заповзяттям, з яким чоловіки та жінки свято вірять у своє виключне право нав’язувати власну волю іншій половинці. В коротку мить осяяння, такі дії, що вчинялися хоч з добрим, хоч з поганим наміром, видавалися їй ледь не злочинними.
      Іноді вона любила його. Частіше – ні. Яке це має значення! Чого вартує любов, ця нерозгадана таїна, у порівнянні з самоствердженням, яке вона раптово усвідомила як найсильніший імпульс власного існування!
      – «Вільна! Тілом та душею вільна!» – продовжувала вона шепотіти.
Жозефіна стояла навколішки перед її зачиненими дверима, притиснувшись губами до отвору для ключа, та благала, щоб її впустили.
      – «Луїзо, відчини двері! Я прошу, відчини двері – ти собі щось заподієш! Що ти робиш, Луїзо? Заради всього святого, відчини двері».
      – «Іди геть! Нічого я собі не заподію». Ні, крізь те відчинене вікно вона пила сам еліксир життя.
      В її уяві постали її майбутні дні. Весняні дні, і літні дні, і всілякі дні, які належатимуть лише їй. Вона промовила швидку молитву за довге життя. Тільки-но вчора, вона здригалася від однієї лише думки про довге життя.
      Вона встала і відчинила надоїдливості своєї сестри двері. Гарячковий тріумф палав в її очах, і вона трималася мов богиня Перемоги. Вона обхопила руками талію сестри, і вони вдвох зійшли сходами. Внизу на них очікував Річардс.
      Хтось відчинив вхідні двері ключем. То був Брентлі Маллард; трохи запилюжений з дороги він спокійно тримав саквояж та парасолю. Він знаходився далеко від місця нещасного випадку, ба навіть не підозрював, що він трапився. Він здивовано завмер від пронизливого вереску Жозефіни, від швидкого руху Річардса, котрий намагався встати перед Брентлі, щоб дружина його не побачила.
      Але Річардс не встиг.
      Лікарі, що прийшли згодом, сказали, що вона померла від серцевої хвороби – померла від радості.

I
      Вона розпорядилася, щоб її не турбували, і, більше того, зачинила на ключ двері своєї кімнати.
       В домі панувала тиша. Дощ рівномірно падав з важкого сірого неба, не провіщаючи ні проблиску, ні просвіту, ні надії. У просторому каміні палав яскравий вогонь, і він освітлював та осяював навіть найвіддаленіші закутки розкішної кімнати. З одного з куточків свого бюро жінка дістала товсту в’язку листів, перетягнутих міцним, грубим шнуром, та поклала її на стіл в центрі кімнати.
       Вже кілька тижнів вона готувала себе до того, щоб здійснити задумане. В лініях її довгого, тонкого та чуттєвого обличчя простежувалося полегшення; її руки також були довгими, делікатними та помереженими синіми венами.
       Ножицями вона перерізала шнур, яким було зв’язано листи. Кілька звільнених листів кинулися врозтіч по столу, і вона швидким рухом зупинила їх своїми пальцями; вона розставляла та перевертала їх допоки вони майже цілком не заповнили широку поверхню стола.
       Перед нею були конверти різноманітних розмірів та форм, і всі підписані руками одного чоловіка та однієї жінки. Він надіслав назад всі її листи того дня, коли вона, змучившись боятися того, що може статися, попрохала повернути їх. Тоді вона думала знищити їх всі: його та свої власні. Це було чотири роки тому, і з того часу вони живили її; вона вірила, що вони підтримують її та не дають їй остаточно впасти духом.
       Проте, зараз настали ті дні, коли вона більше не могла не зважати на передчуття загрози. Вона знала, що мине ще багато місяців до того як вона буде змушена розлучитися зі своїм скарбом та залишити його незахищеним. Вона хотіла уникнути болю та страждань, які знахідка цих листів могла б завдати іншим; перш за все тому, хто був поряд з нею, і чия ніжність та роки відданості зробили його, в певній мірі, важливим для неї.
       Вона спокійно обрала навмання один лист із в’язки та кинула його у тріскотливе полум’я. Майже так само спокійно вона вкинула і другий; з третім листом її руки почали тремтіти, після чого, в раптовому судомному пориві, вона, затамувавши подих, вкинула в полум’я четвертий, п’ятий та шостий.
       Тоді вона зупинилася та почала задихатися – вона не була надто здоровою – вдивляючись у полум’я з болем та люттю. О, що ж вона зробила! Чого ж вона не зробила! З гарячковим страхом вона почала порпатися у листах перед нею. Які з них вона так безжалісно, так жорстоко позбавила місця в своєму житті? Заради всього святого, тільки не перший, не той найперший, написаний до того як вони відкрили для себе, чи наважилися сказати один одному, «Я тебе люблю». Ні, ні; ось він, досі цілий. Вона задоволено засміялася та поцілувала його. Але якщо зник той – найцінніший та найнерозсудливіший лист! – в якому кожне слово нестримної пристрасті вже давно в’їлося в її голову, і який досі продовжував хвилювати її, як і сотні разів раніше? Знайшовши, вона стиснула його між долонями. Вона знову й знову цілувала його. Своїми гострими білими зубами вона вкусила верхній куток листа, де було написане ім’я; вона відірвала його і скуштувала на смак, наче то була якась божественна їжа.
       Яку безмежну вдячність відчула вона від того, що не знищила їх усі! Якими спустошеними та порожніми були б її останні дні без них; залишилися б лише її власні думки – ілюзорні думки – які неможливо потримати в руках та притиснути до щік чи серця, як вона це робила з листами.
       Цей чоловік перетворив воду в її венах на вино, смак якого полонив нестямою їх обох. Те, що залишилося в минулому, було збережене в цих листах, які вона тримала в своїх обіймах. Вона продовжувала дихати м’яко та задоволено, притискаючи листи до щік з сухотним рум’янцем.
       Вона думала; думала, як зробити так, щоб і їх залишити, і щоб вони не завдали можливого смертельного удару тому, кого вони б поранили жорстокіше, ніж гострі леза двосічного ножа.
       Зрештою, вона знайшла вихід. Спершу їй було лячно та бентежно навіть думати про подібне, але до такого рішення вона дійшла шляхом дедукції настільки чіткої, що для сумнівів не залишилося й місця. Звісно ж, вона планувала знищити їх до того як настане її власний кінець. Проте, як та коли він настане? Хто знає? Вона хотіла уникнути можливої трагедії, полишивши їх на опіку тому, кого перш за все вона хотіла вберегти від розкриття їх вмісту.
       Звільнившись від стану заціпеніння, вона знову зібрала розкидані листи разом, і зв’язала їх міцним шнуром. Вона загорнула в’язку в тонкий лист білого блискучого паперу. Тоді, на зворотній стороні вона вивела чорнилом великі та чіткі літери:
       «Я залишаю цей пакунок під опіку своєму чоловікові. З безумовною вірою в його відданість та його любов, я прошу його знищити цей пакунок не відкриваючи».
       Він не був запечатаний, лише шмат шнура утримував обгортку, яку вона могла б зняти та замінити при бажанні, якщо у неї раптом з’явиться настрій присвятити годинку п’янким спогадам про дні, коли вона відчувала себе живою.

II
       Якщо б він знайшов ту в’язку листів у ті перші, сповнені скорботою, дні, то не засумнівався б ні на мить. В час, коли світ ще був заповнений ілюзією її присутності, знищити їх, негайно та без жодних питань, видалося б йому жаданим виявом своєї вірності – способом досягнення її та вираження своєї любові їй. Однак, минули місяці з того весняного дня, коли вони знайшли її, розпростерту на підлозі, зі стиснутим в руці ключем від її бюро, до якого вона прагнула дістатися в мить, коли смерть досягла її.
       Той день був схожий один в один на той минулорічний день – листям, що опадало, та дощем, що рівномірно лив з важкого сірого неба, не провіщаючи ні проблиску, ні надії. Випадково, у тому віддаленому куточку її бюро, він наштовхнувся на пакунок. І точнісінько так само, як і вона рік тому, він переніс та поклав його на стіл; він завмер, збентежено вдивляючись у повідомлення, що було перед ним:
       «Я залишаю цей пакунок під опіку своєму чоловікові. З безумовною вірою в його відданість та його любов я прошу його знищити цей пакунок не відкриваючи».
Вона не схибила; кожна риса його, вже не молодого, обличчя виражала відданість та чесність, а його очі були сповнені собачої вірності й любові. Він, високий і сильний чоловік з помереженим сивиною і проріділим волоссям, з виразним обличчям і чарівною усмішкою, трішки зсутулено стояв у світлі каміна. Він був не надто тямущим. «Знищити не відкриваючи», він перечитав упівголоса «але чому не відкриваючи?»
       Він ще раз взяв пакунок, і покрутивши та промацавши його, зрозумів, що в ньому містяться багато міцно зв’язаних листів.
Отож, тут були листи, котрі вона прохала його знищити не відкриваючи. Ніхто б ніколи не подумав, що вона здатна затаїти щось від нього. З ним вона була холодною та безпристрасною, однак щирою; вона уважно дбала про його комфорт та його щастя. Чи не тримає він у руках таємницю когось іншого, того, хто довірився їй, і кому вона пообіцяла вберегти її? Хоча ні, в такому випадку, вона б якимось додатковим словом чи рядочком повідомила його про цей факт. Таємниця, схована в тих листах, була її власною; і вона бажала, щоб та таємниця померла разом з нею.
       Якщо б він тільки був здатен уявити, як вона з розпростертими в запрошені руками рік за роком очікує його на якомусь далекому тінистому березі, то він не засумнівався б ні на мить. Зі сповненим надії переконанням, він би подумав: «в благословенну мить зустрічі душею до душі вона розкаже мені про все; до тієї миті я здатен чекати та довіряти їй». Однак, він не міг думати про неї в такій віддаленій перспективі прийдешнього раю. Він відчував, що будь-де у цілісінькому Всесвіті не було більше жодної ані найменшої її часточки, неначе вона ніколи й не народжувалася. Проте вона втілилася в страшенно важливому та незбагненному побажанні, висловленому тоді, коли життя ще текло в її венах; знавши, що побажання досягне його, коли смерть їх розділить, але з непохитною впевненістю в його силу та значущість. Він був зворушений неймовірною відважністю її вчинку, який одночасно підніс і возвеличив його над всіма смертними.
       Яку таємницю, крім однієї, може забажати жінка забрати з собою в могилу? Як тільки це припущення спало йому на думку, чоловічий інстинкт володіння миттєво розпалив його кров. Його пальці судомно стиснули пакунок у руках, і він опустився в крісло біля столу. Болісна підозра, що, можливо, хтось інший розділяв з ним її думки, її переживання, її життя, позбавила його на коротку мить честі та здорового глузду. Він просунув кінчик свого сильного великого пальця під шнур, і одного поруху було достатньо для того, щоб той піддався – «з безумовною вірою в твою відданість та твою любов». То були не просто написані літери, які зверталися до очей; то був наче голос, який промовляв до його душі. Здригаючись від болю, він опустив свою голову на листи.
       Півгодини минуло, поки він підняв голову. Невимовна боротьба бушувала в середині нього, але його відданість і любов перемогли. Його обличчя було блідим, і глибокі лінії страждання прорізували його, однак на ньому не було жодних ознак сумніву.
       Він не задумався ні на мить над тим, щоб вкинути товстий пакунок у полум’я на поталу вогняним язичкам, які б, лижучи та обвуглюючи той пакунок, могли напіввідкрити вміст листів його очам. Не цього вона хотіла. Він підвівся, і, взявши зі столу важке бронзове прес-пап’є, надійно прив’язав його до пакунка. Він підійшов до вікна та глянув на вулицю внизу. Настала темрява, а дощ все ще продовжував падати. Він міг чути, як дощ барабанить в шибку, і міг бачити, як він падає крізь тьмяне жовтувате кільце світла від вуличного ліхтаря.
       Він зібрався на вулицю, і вже перед виходом він запхнув важкий пакунок у глибоку кишеню свого пальто.
       Він не поспішав, на відміну від більшості людей у ту годину, а йшов довгим, повільним та легким кроком, і, здавалося, не звертав увагу ні на пронизливий холод, ні на дощ, який заливав його обличчя, незважаючи на парасолю.
Його житло знаходилося неподалік від ділового району міста; незабаром він опинився на початку мосту, який пролягав через річку – глибоку, широку, стрімку – чорну річку, яка розділяла два штати. Він пройшовся та повернувся в центр мосту. Його пронизував лютий вітер. Там, де він стояв, темрява була непроглядною. Тисячі вогників міста, які він промайнув, виглядали так, немов всі зірки з неба злилися воєдино у віддаленому таємничому горизонті, залишивши його на самоті в чорному, безмежному всесвіті.
       Діставши пакунок з кишені, він вихилився так далеко, як тільки міг, через широку кам’яну перекладину мосту, та кинув його в річку. Той рівно та швидко випав з його руки. Він не міг ні прослідкувати за його падінням крізь темряву, ані почути його занурення у воду далеко внизу. Пакунок розчинився беззвучно: немов у якомусь бездонному чорнилі. Він відчув, ніби повертає його назад їй – в той незвіданий світ, куди вона пішла.

ІІІ
       Годиною чи двома потому він сидів за столом в компанії кількох, запрошених ним на вечерю, чоловіків. Переконання та впевненість, що лише одну таємницю може забажати жінка забрати з собою в могилу, обтяжували його дух. Він був одержимий цією думкою, і його мозок метушився в підозрі. Ревнощі стискали його серце, сповнюючи гострим болем кожен подих його життя.
       Чоловіки поруч з ним вже більше не були його вчорашніми друзями; в кожному з них він вбачав імовірного ворога. Він обходив мовчанням їхні розмови. Він пригадував як вона поводилася з тим чи з іншим; прагнув пригадати розмови, тонкощі міміки, відтінки значень слів, які він вважав простим обміном люб’язностями, які, втім, могли означати те, про що він тоді й не підозрював.
       Він перевів розмову на тему жінок, щоб дізнатися про думки та досвід цих чоловіків. Всі вони почали казати, що володіють певною незаперечною силою здатною викликати прихильність в будь-якої жінки, якої їм тільки забажається. Він чув подібні порожні хвастощі в цьому колі й раніше, і завжди сприймав їх з добродушним презирством. Однак, цього вечора кожній грубості, кожній висловленій дурниці було надано нового значення: так розкривалися можливості, які він до сих пір ніколи не брав до уваги.
       Він зрадів, коли вони пішли. Він прагнув усамітнитися не через бажання чи намір поспати. Він з нетерпінням хотів повернутися до її кімнати, до тієї кімнати, в якій вона прожила значну частину свого життя, і в якій він знайшов ті листи. Він думав, що там ще точно повинні бути якісь з цих листів; якісь забуті обривки, якісь записані думки чи висловлювання, не захищені проханням, яке він не порушив.
       В час, коли він зазвичай вкладався спати, він сів за її бюро та почав обшукувати шухляди, висувну кришку, відділення для паперів, зовнішні та внутрішні кути. Він не залишив жодного обривку непрочитаним. Чимало зі знайдених листів були давніми; деякі з них він читав раніше, інші ж були новими для нього. Втім, у жодному з тих листів не було підстав для відмови від віри у щирість та відданість його дружини. За безплідними пошуками минула майже вся ніч. Короткий, неспокійний сон, в який він поринув на годинку до часу свого підйому, супроводжувався гарячковими, гротескними мареннями, в яких він вчував та туманно бачив річку, яка стрімко відносила його серце, його прагнення, його життя.
       Проте, не лише в листах жінки здатні видати свої емоції, думав він. Він часто бачив таких, котрі, особливо в стані закоханості, позначали побіжні сентиментальні уривки в поетичних чи прозових книгах, таким чином виражаючи та розкриваючи власні приховані думки. Чому б і вона не могла чинити так само?
       Тоді розпочався другий, виснажливіший та напруженіший, у порівнянні з першим, пошук з перегортанням сторінка за сторінкою всіх томів, що заповнювали її кімнату – книжок з художньої літератури, поезії і філософії. Вона всіх їх прочитала; але в жодному місці не було ні тіні сліду, за яким він міг би віднайти таємницю її існування – таємницю, яку він тримав у руках і кинув у річку.
       Він почав повільно та поступово розпитувати то одного, то іншого, прагнучи вивідати, що кожен думав про неї. В першу чергу він дізнався, що її недолюблювали через холодність її манер. Один захоплювався її розумом; інший її достоїнствами; третій вважав її красивою до того як вона захворіла, і співчутливо стверджував при тому, що її красі не вистачало тепла та емоційності. Деякі шанували її за м’якість та доброту, а інші – за обдарованість та тактовність. О, безглуздо було намагатися дізнатися щось в чоловіків! Він мав це розуміти. Тільки жінки говорять лише про те, що знають.
       Безперечно, вони говорили. Більшість з них любили її, а ті, хто ні – шанували та поважали її.

IV
       Знов і знов: «лише одну таємницю може забажати жінка забрати з собою в могилу», – думка, яка продовжувала переслідувати його та позбавляти його відпочинку. Дні та ночі невизначеності почали повільно непокоїти та мучити його. Впевненість у найгіршому з того, чого він боявся, принесло б йому такий бажаний спокій, навіть якщо б за це він розплатився щастям.
       Він більше не вважав, що чоловікам взагалі варто щось робити: переживати падіння та підйоми, одружуватися, помирати. Якби волею фортуни він отримав цілий статок чи втратив би все, що мав – це не змінило б для нього нічого. Порожніми та безглуздими йому здавалися всі можливості, які міг запропонувати світ для розваги чоловікові. Їжа та напої перед ним втратили свій смак та аромат. Він більше не знав – чи не звертав уваги – чи світить сонце, чи його приховали хмари. Жорстока небезпека вдарила в його найуразливіше місце, сколихнувши все його єство, залишивши його лише з одним бажанням у душі, з однією в’їдливою жагою: взнати таємницю, яку він тримав у руках і кинув у річку.
       Однієї беззоряної ночі він неспокійно поневірявся вулицями. Він більше не прагнув дізнатися в чоловіків та жінок те, що вони не посміли чи не могли розповісти йому. Лише річка знала. Блукаючи, він знову зупинився на мосту, де було згаяно так багато годин після тієї ночі, коли темрява зімкнулася навколо нього і поглинула його мужність.
       Лише річка знала. Вона шуміла, а він слухав її, і, хоч вона нічого йому не говорила, обіцяла вона все. До нього долинали її обіцянки, дані пестливим голосом – обіцянки спокою та солодкого відпочинку. Він чув рух – музику води – яка запрошувала його.
       Ще мить, і він вже зник, щоб знайти її, приєднатися до неї і її таємних думок у вічному спокої.

      Одного дня маленька місіс Соммерс стала несподіваною власницею п’ятнадцяти доларів. Для неї це була солідна сума грошей, і те, як вони заповнювали та розпирали її старе, поношене портмоне, давало їй відчуття такої неймовірної значущості, яким вона не насолоджувалася роками.
      Питання капіталовкладення добряче її непокоїло. Протягом дня чи двох здавалося, ніби її охоплюють мрії, але насправді її поглинали розмірковування і розрахунки. Їй не хотілося квапитися; скоїти те, про що вона може згодом пошкодувати. В одну з тихих годин ночі, коли вона лежала, подумки розробляючи план, їй здалося, що вона чітко бачить шлях належного та розсудливого використання грошей.
      Долар чи два вартувало б додати до суми, яка зазвичай сплачувалася за черевички Джені, щоб вони носилися суттєво довше, ніж зазвичай. Вона придбала б так багато ярдів перкалю для нових сорочок хлопцям, Джені та Меґ! І то при тому, що раніше вона збиралася їх просто залатати. Меґ варто було б купити нову сукню. На вітринах магазину вона бачила кілька красивих моделей за справді вигідною ціною. Окрім того, залишиться достатньо грошей для нових панчіх – зо дві пари на кожного – і латання збереже їх на деякий час! Хлопцям вона придбає картузи, а дівчатам – солом’яні капелюшки. Образ її маленьких, чистих та – чи не вперше в їхньому житті – вишукано вбраних в нове діточок захоплював її, викликаючи збадьорююче та неспокійне передчуття.
      Іноді сусіди говорили про ті «кращі дні» маленької місіс Соммерс, коли вона навіть не підозрювала про існування містера Соммерса. Вона ж не тяготила себе такими болючими спогадами. У неї не було часу – жодної секунди часу для минулого. Потреби теперішнього поглинали всю її увагу. Іноді її лякав образ майбутнього, мов смутне та похмуре чудовисько; однак, на щастя, завтра не настає ніколи.
      Місіс Соммерс належала до людей, котрі знаються на справді вигідних покупках; до тих, хто можуть стояти годинами, дюйм за дюймом просуваючись у черзі за товаром за зниженою ціною. За потреби, вона могла б і ліктем штурхнути; вона навчилася схоплювати крам і міцно його тримати, заповзято та рішуче прирісши до нього, допоки її черга не надійде, байдуже коли це буде.
      Однак, того дня вона була доволі слабка та втомлена. Вона проковтнула легкий сніданок – ні! Коли вона згадала про нього, десь поміж годуванням дітей, прибиранням та власним збиранням для походу за покупками, вона цілковито забула з’їсти хоч щось!
      Вона сіла біля відносно порожнього прилавку на поворотний стілець, намагаючись набратися сил та відваги, щоб прорватися крізь численний натовп, що взяв у облогу шанці з батистом та тканиною для сорочок. Відчуття безсилля полонило її, і вона безпорадно опустила руки на прилавок. Вона була без рукавичок. Трохи згодом вона збагнула, що її рука торкається чогось надзвичайно м’якого та приємного на дотик. Вона глянула вниз та побачила, що її руки лежать на купі шовкових панчіх. На вивісці поруч було вказано, що ціну знижено з двох доларів п’ятдесяти центів до одного долара дев’яносто дев’яти центів; і молода дівчина, що стояла за прилавком, запитала, чи не бажає вона детальніше розглянути їхню лінію шовково-панчішних виробів. Вона усміхнулася так, немов її попросили глянути на тіару з діамантами, яку вона неодмінно придбає. Вона продовжувала торкатися м’яких, розкішно сяючих речей вже обома руками, припіднімаючи їх, щоб побачити, як вони переливаються та зміяться крізь її пальці.
      Два рум’янці раптово спалахнули на її блідих щоках. Вона глянула на дівчину.
      – «Думаєте, тут є восьмий з половиною розмір?»
      Там було багато панчіх розміру вісім з половиною. Взагалі-то, їх було більше, ніж інших. Була пара світло-блакитних, пара лавандових, кілька пар повністю чорних і розмаїтих відтінків брунатних і сірих. Місіс Соммерс обрала пару чорних і розглядала їх дуже довго та прискіпливо. Вона хотіла дослідити їх текстуру, яка, як переконувала продавчиня, була чудовою.
      – «Долар і дев’яносто дев’ять центів», – замислилася вона вголос. – «Гаразд, я візьму цю пару».
      Простягнувши дівчині купюру в п’ять доларів, вона очікувала на решту і свій пакунок. Яким крихітним був пакуночок! Здавалося, що він загубився в глибинах її старої, обшарпаної сумки для покупок.
Після цього місіс Соммерс відійшла від прилавку. Вона викликала ліфт та піднялася до кімнат відпочинку для жінок. Там, у віддаленому куточку, вона змінила свої бавовняні панчохи на нові, щойно придбані шовкові. Вона не аналізувала, не шукала причин і не прагнула пояснити задоволенням мотив свого вчинку. Вона взагалі не думала. Їй здалося, що хоч на деякий час вона відпочине від невпинної та стомлюючої рутини, піддавшись механічному імпульсу, що спрямовував її та звільняв від відповідальності.
      Яким приємним був дотик сирого шовку до її плоті! Їй здалося, що вона немов лежить у м’якому кріслі і насолоджується його розкішністю. На певний час вона занурилася в це відчуття. Потім вона взула свої черевики, скрутила докупи бавовняні панчохи і шпурнула їх у сумку. Після цього вона впевнено попрямувала до взуттєвого відділення і сіла для примірки.
Їй було важко догодити. Продавець не зрозуміє її, він не зможе підібрати черевики до її панчіх; її було не так вже й легко вдовольнити. Вона припідняла свою спідницю, покрутила ногами та повертіла головою дивлячись на поліровані, гостроконечні черевики. Її ступня та щиколотка виглядали неймовірно красивими. Вона не усвідомлювала, що вони належать їй, є її частиною. Вона прагнула довершеного й елегантного вигляду; вона сказала молодому юнакові, котрий її обслуговував, що не заперечує проти доплати в долар чи два заради бажаного.
      Місіс Соммерс не приміряла рукавички вже дуже давно. За виняткових оказій вона купувала пару, що завжди була «за справді вигідною ціною» – настільки низькою, що безглуздо та безпідставно було й сподіватися, що вони личитимуть до руки.
Тепер вона поклала лікоть на подушечку на прилавку для рукавиць, і чарівна, мила молода дівчина майстерно та делікатно натягнула на руку місіс Соммерс довгу лайкову рукавичку. Вона погладила її вздовж до зап’ястя і акуратно застібнула; вони обидві на секунду чи дві завмерли в німому захопленні спогляданням маленької симетричної руки у рукавичці. Однак, були й інші місця, де вартувало б витратити гроші.
      За кілька метрів вниз вулицею на вітрині були виставлені книги та журнали. Місіс Соммерс придбала два дорогих журнали – з таких, які вона звикла читати в дні, коли різні приємні речі були для неї звичними. Вона попросила їх не загортати. Під час ходьби вона підіймала свою спідницю так високо, як тільки було можливо. Її панчішки, черевички та щільно прилягаючі рукавички приголомшливо на ній виглядали, а також давали їй відчуття впевненості та належності до вишукано одягнутої більшості.
      Вона добряче зголодніла. За інших обставин вона залишалася б голодною до повернення додому, де вона приготувала б чаю і перекусила чимось наявним. Проте зараз, піддавшись імпульсу, вона й подумати не могла про подібне.
Був там один ресторан на розі. Вона ніколи не входила всередину; іноді проходячи повз, вона вловлювала білосніжні скатертини, сяючий кришталь та офіціантів, які м’яко ступали обслуговуючи заможних людей.
      Всупереч її побоюванням, її поява не привернула уваги, не викликала занепокоєння оточуючих. Вона вмостилася за маленьким порожнім столиком, а уважний офіціант одразу виринув біля неї, щоб прийняти замовлення. Їй не хотілося надмірності; вона зробила доречне та смачне замовлення – півдюжини устриць «Блю Поінт», соковитий стейк зі свинини з крес-салатом, з солодкого – крем-фрапе, наприклад; бокал рейнвейну, а опісля – маленьку чашечку чорної кави.
      Очікуючи на замовлення вона неквапливо зняла рукавички та поклала їх біля себе. Тоді вона взяла журнал і розглядала його, розрізаючи сторінки тупою стороною свого ножа. Все навколо виглядало неймовірно вишуканим. Сяяння кришталю та білосніжність скатертин виявилися навіть бездоганнішими, ніж здавалося крізь вікно. Невимушені леді та джентльмени, котрі обідали за такими ж маленькими столиками як і вона, здавалося, не звертають на неї жодної уваги. Було чути м’який, приємний потік музики, а легкий вітерець дмухав за вікном. Вона скуштувала трішки, і прочитала слово чи два, і зробила маленький ковточок бурштинового вина, і поворушила пальцями ніг у шовкових панчішках. Ціна за це все не мала жодного значення. Вона відрахувала необхідну суму офіціантові, і залишила чайові на його підносі, і він вклонився їй так, немов вона особа королівської крові.
      В її гаманці ще залишалися гроші, і її наступна спокуса постала у вигляді афіші денної вистави.
      Вона ввійшла до театру вже після початку вистави, і їй здалося, що в залі вже нема куди сісти. Однак, все ж залишилося кілька вільних місць, на одне з яких вона вмостилася між чудово одягненими жінками, котрі прийшли сюди змарнувати час, попоїсти цукерок, і продемонструвати своє барвисте вбрання. Багато ж інших прийшли лише заради вистави та акторської гри. Безсумнівно, ніхто з них не виявляв стільки уваги до того, що відбувалося навколо, як місіс Соммерс. Вона схопила все – і сцену, і акторів, і глядачів – в одному цілісному враженні, яким вона пройнялася і насолоджувалася. Вона сміялася з комічного, і плакала, як і розкішно вдягнена жінка поруч з нею, над трагічним. Вони навіть трохи поговорили. І жінка в розкішному вбранні, витерши очі та висякавшись у крихітний квадратик напарфумованого мережива, передала маленькій місіс Соммерс свою бонбоньєрку.
      Вистава закінчилася, музика стихла, натовп розійшовся. Так наче сон закінчився. Люди розсипалися навсібіч. Місіс Соммерс попрямувала до рогу і чекала на канатний трамвай.
      Чоловік з проникливим поглядом навпроти неї, здавалося вивчав її маленьке, бліде обличчя. Йому було важко розгадати його вираз. Направду, він не зрозумів абсолютно нічого, хіба що він був чаклуном, який зумів би розпізнати гостру жагу і палке бажання, щоб трамвай не зупинявся ніколи, а віз і віз її без кінця.