Вечер был совсем тосклив,
Месяц слёзы моросил.
На далёких зимних снах
Также месяц сыпал прах.
В тёмных дебрях сивых ив
Безрассудно спал кретин.
На устах пылил уран,
На зеницах прел обман.
Над ушедшим, словно звон,
Возвеличился масон,
с чудным носом, как клаксон.
Он стоял несокрушимо,
В лике дыма-херувима.
Этот образ внятно зримМерзкий, гнусный Арлекин.

Квітнуть ряси у попа,
Щоки наче два снопа;
Очі сповнені моралі
Гасять свічки поминальні,
Сяють золотом рідким,
Блиск той знать усім сліпим.
На макітрі важка митра,
Ріже совість, гостра бритва.

«Светлосяйное» чоло,
З ясних небес у брід зійшло,
Дере вірних на галузки,
Щоб божились грішні друзки.
Ситі поданням життя
Спалює уста пиття,
Німа проповідь зроста,
І пада гріш в ім'я Христа.

Квітне сяйвом дивних шат
Мрій шалених мій фрегат.
Цокотить серцебиття,
При узрінні майбуття.
Косить віти мої шквал,
твій безпристрасний кинджал.

На сухих коріннях долі
Ми були вже зовсім кволі,
І стліли спогади поволі,
Закляк кохання-дух магнолій.

З гілки скапує роса,
І в тебе вже нема туза,
Моя потріскалась броня,
Сконало зрад твоїх зерня.

Вже не побачиш мого квіту,
Розбила я поля магніту,
І дерева того серцебиття,
Моє отруїть забуття…

На розлогій площині
Мліє древо в гущині,
Оповите нічним сяйвом
Будь-яка примара зайва.

Попід хмарами важкими,
Мужньо б’ється здоровань
Ріжуть віти людські вини,
Рве коріння гріх бажань.

У нестямному бою
Не здається здоровило,
Під лукавою сівбою
Змій кубло його здавило.

На могутнє верховіття
Впало гордості лахміття,
Зжало віти грішні пута
Ненажерливості смута.

Їсть коріння вовкулак,
Вірний скупості батрак.
Заздрість точить шар кори,
Щоб більш не лізли у борги.

Люті вихор мов копитом,
Трощить стовбур з диким криком.
Мерзлі руки тягне лінь,
Звела статного у тінь.

Розпуста кігтями здира,
Вже квилить дерево, вмира.
Ширяє простором нечиста
На троні вже тепер ребриста…