Тебе відносить течія,
Колись, мабуть, збагнеш.
Але допоки скріз вода,
Ти думаєш - пливеш.

Любові, радості, жаги
Минаєш береги,
І струмені тугі-дзвінкі
Окреслюють шляхи.

Гойдайся і вагайся
І плач у тишу вод.
Твої дзвіночки-сльози
Як фінішний акорд

За втраченим майбутнім,
За добрим, що було...
Розламано трикутник,
Нехай іде на дно.

Латаття мінить кольори,
Птахи летять в тепло,
Рибини йдуть у глиб води.
Від серця відлягло.

"- Мені болить.
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
Ми увійшли у наше літо.
В твоєму соці - кісточки,
В моєму - кола помаранчу.
Безмежні кола самоти,
Чисельні цяточки побачень.
Ми нерозчинні і тривкі,
Подібні чимось елементи.
Долаєм сходинки важкі,
Тамуєм зайві сентименти...
Цей день, цей біль,
Ці дні і болі,
Цей шум, цей штиль,
Ці вітри в полі,
Цей знак питання,
Ця жага,
Це сподівання.
Ця снага.
Усе, що маєм - не даремне.
А може, навіть, і священне.

Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.

Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Але туга мені не личить.

Легкість думки і швидкість рухів,
Звичка жити незвично вільно,
Примха зору, омана слуху, -
Я готую весняне зілля:

Жовті травники, перші трави,
Русі коси, біляві риси.
Йти від мене - це ваше право.
Моє право - збирати смисли.

Монотонно веселі будні,
Невиразно щасливі очі.
Неодмінно, постійно - бути,
Але іноді я не хочу.

C'était longtemps quand je suis née.
Est-ce que c'est toi,
Mon roi?
Ne touche pas mon âme, l'ami,
Avec les doigts de tes.
Attends.
Regarde.
Sois silencieux.
Je dois comprendre
Si je t'aime
Dans certains joies et des malheurs,
Et surtout,
Cet été.

Ти мрію здійснюєш,
Продовжуй, говори.
Ти - келих моїх спраг,
Наповнений напоєм,
І страшно так і млосно із тобою.
У грі заграв
Кохаються світи.

Але болить втискати нігті в кров,
Коли примхливо ти стуляєш губи,
І вся моя розпалена любов -
Розбитим кришталем мені на груди.

Таврована відчуженням твоїм.
Давно уже.
Навіщо повертати?
Стуляєш губи, я - тамую біль.
Продовжуєм
З тобою розмовляти.

Я розумію, що біль кожного
Залишиться болем кожного,
Як і по кожному:
"Ніхто його не знав,
Як я знала,
Ніхто не любив,
Як я любила,
Ніхто не розмовляв
З ним так,
Як я говорила,
А тепер - могила."
І десятки могил,
На кожен тил.

А потім мені хтось пояснюватиме
За права та свободи,
Чому він мову знає,
Але нею не розмовляє,
Бо "ніхто не зобов'язаний,
так просто сказано".
Аргументація "вищого класу",
Майстерне гасло.
Іди із ним поплач у ніжки агресора,
Що тебе скривджено, що ти потребуєш захисту,
Пакосте!
І не забудь руку потиснути тому, хто тебе вбиває,
За дурня має.

Мені не треба те, що дасть мені земля:
Хоч славу, хоч любов -
Мені всього доволі.
Остання із прикрас:
М'ясистий кетяг глоду,
Бурштинові струмки
І вихід на Голгофу.

І пульс у скорню б'є,
Але по скроні - доста,
Я спробую, але
Боротися не просто.
Остання із прикрас,
Уже і подих навпіл,
І кров рахує час.
Чекаєш ще? Не варто.

Це затишно.
Усе у кольорах.
У півтонах, як на палітрі
Або на палітурці якісної книги,
Що на роки:
Подивишся - і затишно
На серці і душі.
Стрижі ширяють
Хмари відійшли
На захід,
Застелили постіль
Пастельними
Протягнутими, наче пальцем
Художника на полотні;
А там, де сонце - трішечки неону,
Та скоро вщухне.
Але ще горить,
Палає,
Набирає силу,
Чи то здається
Просто на контрасті...
Гасне.
Уже згасає.
Як жаринка:
Так добре видно,
Але вже спада,
Уже не сліпить очі,
І тільки відблиском
По хмарах.
Ніжно сутеніє.

Повертає на осінь.
Хтось уже не поверне.
Це не те, щоб дивує,
Але колить як стерня.
Так хотілося жити
Серед кращих і любих,
Але мусиш відчути
Втрати присмак отрутний.

Людина з добрими очима
й серцем лева,
шляхетно-дика відчайдушна королева.

Свічадо запалилося лампадкою,
і ніжна посмішка у пам'яті помадкою
з медовим присмаком
любові до життя.

Екзистенційна відповідь буття.
Хто народилася, любила і померла.
Померла стоячи,
як дерево,
як воїн, як Говерла.

Хитаються шпилі вологі
в небі,
і їхні віддзеркалення
як спогади
про хист художника,
якого вже немає;
гойдає вітер
сотні
нерозпізнаних;
і хвиля темним пробігає
по воді, -
це ззовні.
А всередині:
сидиш, мовчиш,
спостерігаєш;
відбитки віск знімає;
і як пером виписує на темряві
свіча,
але не чинить опору
на доторк.
Морок.

Снігом заліпилося вікно.
Перечепиться на подисі оклично
Хриплий голос. Я тобі - незвична,
Білим полиском посвячене крило.

Я - кришталик цукру на просвіт,
Кільканадцядтисячна краплинка
З кінчика бурульки, теплий лід,
Опік в губи, поцілунок січня.

Міниться з-за обрію туман…
Може нам на часі пити каву,
І молочне марево оман
Лити по вінця в скляні піали?

Густозоре небо до долонь
Тулиться довірливо і просто.
Збережи безлюдним тихий острів,
І мене, як зможеш, не полонь.

Трісне. Побіжить кардіограма,
Лід ламаючи хитким серцебиттям;
Ніч тремкуча у руках розтане,
Всю себе віддавши кольорам.

Загорни, чи пригорни, чи може…
Схочеш заблукати - заблукай.
Ні, я не чекатиму, - віддай
Іншим риси, так на мене схожі.

Страх подолати страх,
Випити - і не сп’яніти.
Сохне рука божа
На грудях німого світу.

Колір по краплі падає
І розбивається в розчин.
Якщо є неправда, дай мені
Глянути в її очі.

Тіні театром граються.
І чим ми за них ліпші? -
Очі відкривши, голосно
Не довіряєм тиші.

Викресли з мене займенники:
Слово - за слово. Може
Я, заховавшись в обіймах,
Стала на себе схожа.

Хусткою падаю долі,
вишенькою у серці,
як заспиртована, цукром
п'юся тобі соковито.

Спокійно звертаю з дороги,
мапу сховавши в рукав,
і навмання прямо,
ясно відкривши очі.

Холод збігається з листям,
хукає на сніжинки,
і - лягає на плечі,
трясеться від страху впасти.

Хочеться подзвонити!
Волю зібравши в кулак,
кидаю мокру сніжку
в ногу закляклу дуба.

You are my coastline in the sea,
Sunrise’s starting fluently
And I’ll be there, for sure, for me,
But you, of course, you shouldn’t be.
And now nobody’s saying “go”.
The same life moment as ago
A few… a little time… I was
Alone in this boat. And a cause
Of those mistakes is this repeating.
I’ll go, I’ll wait, and I’ll be missing,
For sure, for me, but I have hope,
That one day you will break this road,
That you will say: “we go away
From faulty ways to our way”.

Ти благаєш бодай відтяти тобі руку,
Щоб не боліло серце,
З якого я витинаю свої обриси
Прозорим скельцем
Відчуження,
Тиші насильницької.
Але це даремно -
Я невгасимий
У своїх рішеннях, а паче, в діях.
Насилу дихай,
Насичуй мрії,
Чекай, бажай мене,
Як ти умієш.
Я знаю: ти мені
Як богу віриш.

Тінь переломлена навпіл,
Місяць гойдає годину.
Все, що хотіла віддати -
Покину.

Перша-остання неправда
Кожному, в кого буду, -
На всі прямі запитання:
"Забула".

Кожному і по вірі,
А поки що буду грати
Від вибуху до неділі:
Варто.

І може за візерунок
Думок-золотих літер
Невпізнаний подарує
Літо.