Виходити на ринг в останніх парах,
Коли звучить ще не останній гонг—
І шкіра опонента зблискує металом:
Забудь усе— і станеш, наче бог.

І серце б'ється, завиває люто,
Й напруживши останній м'яз—
Досягши піку плавлення металу,
Виходиш із піке, неначе ас...

Останній раунд, центр рингу—
Канат означує кордон...
Хай я програю в поєдинку,
Зате зійду, як Аполон.

І ось фінальнії хвилини—
Сигнал подав нам реферІ,
Я вибиваю з середини
Свого стійкого візаві.

І ось удар, і ось— нокаут—
Тепер цей юнкер точно збитий.
Нехай він виграв перший раунд,
Зате останній мною був закритий.

2022

Томущо ненависть, вона— як вода:
Стікає по вигинам і шпилЯм чеських, готичних соборів.
Тому, що життя, як життя—
Від нього не сховатись за спИною картонного підставного...
Томущо вино, що його п'є емігрант
Зроблене в перемішку з винограду і його власної крові.
Тому і життя, як цигарка— палке і гаряче...
А серце, то просто червона пляма фарби на декораціях з життя,
Які зроблені з картону.

...Тому так і відбувається в світі—
Холодний перон пахне старими вагонами.
Тому, коли відправляєшся,— бачиш з вікна спалені квіти.
Бачучи їх, розумієш, що немає дороги додому.
Тому так і формується твоя смерть,—
Так і формується твоя душевна утома...
Так ти і стаєш людиною втраченого покоління,
Але тебе тебе всеодно кудись довозять тим купейним вагоном...

Тому потрібно говорити так,
Щоб тебе розуміли без слів.
Потрібно вміти лише дотиком говорити.
Бо коли любиш, то взагалі не треба жодних слів—
Бо коли любиш, чи не зайве взагалі говорити?

Краще просто мовчати в такт—
В такт її подихів й серця ритмів.
Краще просто сидіти, й мовчати—
Або говорити шопотом,
та тільки так,
Як це вміє робити пасатний вітер.

Кожному треба своя мова,
Свої особливі правила.
Для них не має бути умов
Офіційних філологічних правил.

Має бути своя особиста орфографія,
Своя пунктуація,лексикологія.
Правила смерті,правила життя—
Свої особисті правила морфології.

Своя конституція літератури—
Особлива композиція життєвого роману...
Правила чесності, що народжуються в особливих умовах,
Щоб жити без кривд і обману.

Правила написання з не і ні,
Правила людської любові—
Все починається з слова;
А закінчується цілою мовою.

Все починається з життя,
Що закінчується божою митницею.
Зрештою, твоєю мовою буде вирішуватись
ціна проходу
І означиться шлях до раю або в'язниці.

17 березня,2022 р.

Я помру від застуди
Місяць: лютий...
І дотліває сніг на землі.
Мій цукор розчиниться,
Як морфій,
В склянці дУмки
І душа злетить
В зачарованім сні.

Я помру від застуди:
Місяць: лютий.
І згаснуть всі ліхтарі.
Більше нас з тобою не буде.
Будем любити на різно,
Я і ти.

Більше не буде
Ні нас, ні муки...
В раю не дають морфін.

Просто тримаючи твою руку
Я йду, пробач, один.

Я помру від застуди,
Пішки зійду на Еверест.
Я не лишу на землі всіх,
Хто мене любить...
На горі стоятиме бетонний хрест.

Вечір дотліє,
В кімнаті морок:
Чорний, як страх
Перед боєм,
Страх в серці
Молодих медсетр...

Вечір дотліє:
Місяць лютий.
Я йду під прощальний
Твого серця, люба,
Оркестр.

1917 р.

Вона всього лиш на декілька років мене старше,
За інакших обставин ми б навіть могли б зустрічатися.
Я б читав їй безмежно поетичні рядки,
Вона б дивилася просто в вічі мені,
І потім сміялася б,
а потім мовчала...
А потім стиралися б всі рамки в нічній пітьмі;
І вона б зі мною тихенько блукала
нічними бульварами, як тихенько поряд мене після тих прогулянок і засинала, віддаючи своє кохання навіть увісні.

Говорила б, плакала б, ридала—
Якби я був старше, я б її напевно зрозумів.
Але, якби там не було, не хотів би розуміти нічого.
Я б дарував би їй ромашки, що зібрав ранком, поки та спала, в степу;
Дивувався б— відки в її брунетнім волоссі відтінки такого сонячного золотого.
Її б я мав таку одну, і вона б лишалась зі мною не на одну добу, а завжди б лишалась зі мною...
Навіть коли б вона йшла під ранок додому, а я добивав цигарку свою,
вона б всеодно була б під моєї шкіри ковдрою,
Я б був би під її, куди б не летів, крилом.

16.01.22