Із тих глибин, де не знаходять дна;
де темрява і світло нероздільні,-
є надзвичайна Божа глибина,
така ж ясна, як служба літургійна.
Щоб завдати її - іди на хрест,
опісля бід жахних, митарств, зневіри...
зроби останній, неоплатний жест -
ганьбу простивши, не зречися віри.
Освятять стигми шкіру на руках
і Дух зійдЕ й благословіння Боже...
насправді, мало каятись в гріхах,-
без жертви каяття не допоможе.
---
Є таємнича Божа глибина,-
пірнуть, однак, не назбирать охочих...
бо непід'ємна більшості ціна -
відбитися у письменах пророчих

Нарешті скресають столітні льоди,
що серце стискали щосили,-
йому не звикати до міток біди -
рятунку ніде не просило.
Велось, як велось і жилось, як жилось:
і падала, і піднімалась;
ще й заздрив, напевно ж, обмежений хтось,
кому свого клопоту мало.
Здавалося, мрій не повЕрнеться плин,-
душа мандрувала світами...
і був у думках лише янгол - мій син,
що горнеться ніжно до мами.
Із мандрів не хтілось назад до землі
бо горе, війна, зубожіння
і скоро полинуть ключі журавлів,
земне подолавши тяжіння.
Тож Бог дав заглЯнуть на мить "за межу",
де місяць і сонце укупі...
І я полишИла личИну чужу
та вилізла із шкаралУпи.

Ножі в спині,- хіба то новина?
Від родичів, від друзів, від знайомих…
Відчуження таЄмна глибина,
неначе мури нездоланні дому.
Прошу вас: не приходьте й не дзвоніть.
Ні,я не ображаюсь,- щиро вдячна
за всі ножі, ржавіючі в спині…
мені тепер їх висмикнути лячно.
Відчуженням вгамую каламуть
сердечну від понищених ілюзій -
я віднедавна взнала вашу суть,-
шкодА, лише на пекла сьомім крузі.
О, ви такі душевні лікарі,
що я без вас, напевно, б не прозріла
і хто зна' до якої ще пори
уперто бачила у чорнім біле.
Ножі в спині - річ звична і проста.
Спасибі вам, мої хороші й милі!
Палю ущент останнього моста…
оновлююсь у спокої і силі.

Самота турбот не має,-
думають про нас чужі...
а самі кудись зникають
непомітно зі стежин,
що до часу нас єднали
й розвели кого куди...
в кожного свої фінали
й нерозпізнанні сліди.
Всі прикмети не збагнути,
всіх образ не дотягти...
добре, що зникають люди,
в Богом обрані світи.
Самота турбот не має
та й підтримки не дає...
добре, що чужі зникають,
вірно, кожному - своє.
І було би геть несила
долі донести хреста,
та Господь дарує крила
легким порухом перста.
І до тих, хто був на грані,
в темний всесвіт самоти -
линуть рідні і кохані,
щоби темінь освітить.

Під ночі покровом збирається нечисть,
складаються плани криваві і темні...
я чую їх шепіт, потомок Предтечі,
і кров, що пульсує у венах яремних.
Я знаю, коли тільки світ зародився
і був чистотою та сяйвом сповитий,
десь в зАкутку дальнім клітина-убивця
вдивлялась, шукала, кого б це убити...
Здається, пізнала давно й досконало
я янголів Божих і виродків-бісів,-
не раз від останніх планета палала,
рятунку благала в захмарної висі,
де Божа оселя, охайна й чарІвна,
де спокій нарешті знаходять Предтечі,-
опісля сезону митарств детективних
в них зранені ноги і згорблені плечі...
Аби відновити себе за століття,
щоб знову Христу "прорубати" дорогу,
зціляються разом і радістю світять,
натхненні любов'ю до Правого Бога.
Я їхній потомок, сучасний Предтеча.
Ще справ незліченно,- хрестить атеїстів...
Я чую, як плани виношує нечисть
у нашому місті.

Коли я постарійшаю нарешті,
щоб тиха мудрість в душу увійшла?!
Час сивиною наділяє й бреше
про досі незавершені ділА;
про тиск, що на негоду вгору "скаче"
й одного разу перетне межу;
про душу тонкослізну, мов дитячу,
яку від стресів я не бережу.
У кого мудрість, той ведеться чинно,
йому все'дно на брЕхні і пліткИ.
А я, немов ображена дитина,
якій купить забули чобітки.
І, часом, злюсь, проте частіше - шкода,-
(життя - осіннє листя золоте)
старійшаю, а мудрість не приходить...
але страшніш, як зовсім не прийде.

Сумую на такому нині рівні,
неначе вмерло власне божество,
що в кожнім, хто з життя іде на півдні,
я відчуваю синове єство,
сакральну суть, що множить сум матусі...
(це попри те, що він тепер в Раю)
і знов терплю на пекла сьомім крузі,
і смерть його ув іншім впізнаю.
Так боляче, як вперше не боліло...
так боляче, мов самий перший гріх...
Незримо бачу,- найрідніше тіло
холодне й біле, як довкола сніг.
Дарма гадала, що страшне позаду
й непережИвне я пережила...
стріляють танки, гаубиці, гради...
везуть двухсоті - синові тіла...
З'єднались усього народу драми
в одну жахливу неприродню річ...
так боляче, мов я тим дітям мама...
мов сльози - віск від поминальних свіч.

Купую в аптеці легкі психотропні
бо нерви - "ні к бісу",- все зриви та зриви...
вмираю в "реальності" лячних утопій :
то тремер сердечний, то сліз сірі зливи.
Чи духу нестача, а чи вітамінів,-
кричала учора - вся вулиця чула...
бо вкотре дитя підірвалось на міні,
бо вуха болять від тривожного гулу
сирен - неприродніх подразників слуху...
а ще від базікання "руського міра".
Пошли мені, Господи, крІпкого духу
аби в Твою Правду не втратила віру!
І друзі - не друзі, і рідні - не рідні,-
сьогодні я вірить в їх щирість не можу...
Від зривів нервових, на жаль, не безслідних,
врятуй мене, Боже.
(2022)

Боже, вона ж Твоя юна доня:
очі - морська глибина,
тягне до сонця ліси-долоні...
нащо їй ця війна?!
Ниви - волосячко золотаве,
сукня - квітковий рай...
ніжну дитину краси і слави
нищити не давай!
Боже, ґвалтують, катують милу!!!
Що ж ти мовчиш, Святий???
Лоно дівоче - жива могила...
в душу плюють кати...
Як вона досі незламна в дусі,
в погляді - шквал вогню?!
Поряд встають на підмогу друзі,-
зброю несуть й броню.
Низько вклонюсь її мужності й силі -
гине кацапська орда!
На України прекрасному тілі
стигми святі Христа...

А небо сьогодні - пірнати й пірнати
в таЄмні глибини без міри і дна...
комусь народитись, комусь помирати,-
лиш синього неба яснА глибина
така безкінечна, довічна постійна,
яку не тривожить планет суєта:
ні смЕрчі захмарні, ні бурі, ні вІйни,-
в нім велич космічна... Христа самота.

А кому до снаги безперервні ракетні обстрІли?
І надтяжкої бомби чути вибух кому до снаги?
В "Азовсталі", насправді, чимало лишилось вцілілих
на сторіччя безсмертних, не скорених духом, Богів.
Криця - їхні тіла, іхні душі - птахи шестикрилі;
перерісши людське, нелюдське й надлюдське під кінець
так, що смерть і життя їм підвладні і вибір по силі:
ти живий ще вояка чи знекровлений, жертвений мрець?!
І стояли тому,- що Богам якісь люди нікчемні!
І кацапська орда відступила в твариннім страхУ!
36-а, Азов,- ваша стійкість в ці місяці темні
на золу зпопелила російську надмірну пиху!
(2022)

Рання кава і вмикач спрацьовує,-
обриси з'являються чіткі,
а принади мозок домальовує
між реалій сірих та хитких.
Попри страх, рядок новин по телику
переглянуть й з глузду не зійти...
викотить з сінЕй старого вЕлика
і податись в люди, в їх світИ.
Нехтуючи славою й погрозами,
статками і бідності ярмом,
як на рівних, розмовляти з грозами,
гратися з вітрами за селом.
Може все те вигадки емпатії?
Прояв підсвідомого в мені?..
серце десь на позамежній стадії,
піддане небесній глибині...
День минає, наче по написаннім,
а до кави - ночі таїнА.
Ким я так до ранку заколисана,
що відходить в небуття війна?

Прими їх в Царство, бо невинні,
бо гідні в янгольські ряди.
Дивись, біліють в небі синім
дітей понищених сліди.
Ох, їм би жити ще і жити,-
та інші плани у русьні...
і полетіли в небо діти -
яскраві зірочки ясні.
Здавалось би,- цей біль вселенський
всю Україну обів'Є,
серця розІрве батьку й неньці,
останні сумніви уб'є...
аж ні, черствИх іще доволі,
хто ратує за "рускій мір",
не треба їм ні Бог, ні воля -
бо в душах править демон-звір.
**********
Прийми тих діток, Боже Правий,
хай граються в Твоїм саду...
вони Вкраїни біль і слава ,
вони перемогли орду!

Посвята Н. Л.
З найголовнішого - земля ковтнула сІм'я
і буслики клекочуть на стовбі,
в корівки молоком набухло вим'я,
а в кошеняти очі голубі.
Прошу тебе, про вибухи - ні слова!
Давай про бабці "окрашЕнний світ"...
так шкОда, що не можна в ліс по дрова,
але, мабуть, то не найбільша з бід.
Як дивно, нині чути звичні звуки,-
неначе врешт прокинутись зі сну...
лише гнітить із рідними розлука,
що то навік, я досі не збагну.
Прошу тебе, не будемо про горе,-
ні в серці, ні в душі вже місць нема,
бо всюди про жахи війни говорять
і йдуть до рідних, тільки я - сама...
ото й рятунку - вірю в перемогу,
ховаючись в туманність суєти...
давай разОм помолимось до Бога,
до Богородиці і до святих.
Посвята Н. Л. (2022)

Нервова система усе іще діє:
ридаю від болю за успіх радію,
бува' замираю на мить від страхУ,
бува' не сприймаю новИну лиху...
В ві сні я зґвалтована жінка із Бучі,-
повільно вмираю від ран надболючих,
зі мною холодне моє немовля -
обох нас чекає Матуся-Земля...
У іншому сні я - боєць "Азовсталі",
в очах моїх вогнища гніву й печалі
і впертість козача й талант до звитяг,-
у холоді гріють наш гімн і наш стяг...
Ми з'єднанні кодом своєї країни -
у кожній душі лише Бог й Україна!
Проклятий кацапе, де ти - там війна,-
ішов би собі за корабликом на...
В усіх українців бажання єдині:
щоб злагода й мир панували в родині,
щоб край розквітав, щоб орались поля,
щоб діток ростила вкраїнська земля!

Спочатку Слово... і до скону...
і цей химерний світ чудес...
Пречиста стала за ікону,
як тільки Син її воскрес.
Розп'яття Світла і гоніння,
і напади лихої тьми...
життя, мов свічки миготіння
і вибір, що робить самим...
Слова усюди, тільки Бога
між них нелегко віднайти...
проте, веди вперед, дорОго,
і ясно, сонечко, світи!
Хай візерунки долі різні,-
депресій, злетів не злічить...
прах до Творця волає слізно -
воліє жить.

Я для себе іще й не жила,-
все здавалося, що не на часі..
навіть шансу собі не дала,-
полетіла у ніч на фугасі.
Поверталась додому з гостин
і звернула на вузьку стежину :
а життя, наче площа картин,-
закружляло в думках безупинно...
То оголена сповідь душі
перед Богом,що Батько по суті...
всі прожиті мої рубежі
не знецінені і не забуті.
Все, як є : і чесноти й гріхи
перед Праведним Батьком відкриті.
Добрі вчинки мої і лихі
промивають крізь пам'яті сито.
Я стою і жива й нежива,
окрім Батька нікого не бачу...
застрягають спокути слова
десь у горлі то ж я лише плачу.
Усміхається тепло мені,
промовляє : " Не плач, моя доню,
ти - перлинка із мушлі надій,
що Я ніжно тримаю в долоні"...

На диво небо мовчазне,
лише буслине клекотіння,
мов постріли у небо синє...
виття собаки затяжне,
неначе хтось от-от помре,-
воно й не дивно - час воєнний,
тріпочуть бойові знамена
і молиться мале й старе.
А болю - в серці не вмістить!
А сліз,- не ріки - океани!
Усюди зірвані мости;
в Землі на тілі вирви-рани...
Густіє час й ніхто не зна',
коли чекати перемоги...
щоденно молиться до Бога
війною злякана весна.
(2022)

У цім хаОсі відчаю і горя,
де шкіриться, мов біс, вселенське зло,
Сама Земля невдовзі заговорить
про те, як їй боліло і пекло;
про те, як любляча і добра Мама
зґвалтованих, розстріляних дітей
в собі ховала, ніжно обіймала
від бузувірств непроханих гостей.
Ох, як її морозило й трусило,
яка в ній люта ненависть росла!..
Земля всю міць, свою безмірну силу
направила на бійню проти зла.
Щитом постала в поміч для солдатів,
зелом спиняла виродків лихих...
і проклинала безутішно Мати
безумство хиже ворогів своїх!
Та вірила, що Світло переможе,-
просила слізно: "Не барися, Боже!"
(2022)

Вербу готує бабця через хату,
нашіптує на гілочки своє...
в її житті ізнов війна і втрати,-
внучатко юне Богу віддає.
Скупа сльоза на зморщеннім обличчі,
що почорніло від старечих літ...
не раз дивилось горе їй у вічі,
не раз біда гуділа у воріт.
Вона нехай, а внукові навіщо
лишати білий світ із-за війни?
На півсела чорніє попелище,-
з чиєї все це, людоньки, вини?!
До гілки гілка і молитва тиха:
чи мудрість, чи смирення біля ста?..
на півдороги зупинилось лихо -
Господня сила в бабиних вустах.
Перев'язала хусткою вербичку,
до образів вклонилася стара...
і раптом згасла, мов огризок свічки,-
мабуть, що до внучати їй пора.

Два тижні не чути гарматного бОю,
вбирається в зелень поліське село...
Мій синку, думками я завжди з тобою,
неначе ніколи війни й не було.
Ще Смерть собі жертв позбирає чимало,-
свічкАм поминальним горіть і горіть
за тих, кого в білому світі не стало;
за тих, чий політ обірвЕться за мить.
Мій воїне славний, молюся і плачу:
борися за волю, здаватись не смій!
Кохана дитино, відважний козаче,
ти - сонця промінчик у долі моїй.
Опісля війни повертайся додому,-
у наше маленьке поліське село...
За хвірткою хай залишається втома,
неначе ніколи війни й не було.

Зґвалтована, побита... та не вмерла,-
прекрасна й нездоланна, як завжди!
Дивись на ворогів в гарматні жерла,
відсторонись наразі від біди
своєї і чужої - час відплати!
Не зупиняйся: бий, стріляй і рви!
Хай удобряють рашенські солдати
поля, ліси, галявини, рови.
Хай їхня кров зволожить землю нашу,-
забудь про милість до сволот Кремля!
Хай п'є до дна відплати чорну чашу
Росії ненажерлива земля.

І

Кожен проходить очищення грізне,
обраних Богом відоме число.
До неймовірного схожі і різні,
вмієм добро примиряти зі злом
та до межі, за якою двобої
і не до крові,- до смерті самої!
ІІ
Від вибухів короткі стали ночі,
могутні стіни в темряві тремтять
і не встигають снитись сни пророчі
про Божу всеоб'ємну благодать.
Дзвенять шибкИ, немов у них хто стука,
живеться, як жилось,- хіба що мухам.
ІІІ
До обраних не входжу,- злість у всьому
моїм єстві до іншого народу.
Я відчуваю голод, страх і втому
дитини, що учора ще жила,
замучена вкінець проклятим катом,(есесівці і ті відпочивають)
що є насправді рашенським солдатом,
приїхавшим у танку до села
поліського, маленького, благого
і корчить перед жителями Бога...
чи Сатану.
ІІІІ
Не обрана. Я вчора помирала
із тим дитям в вологому підвалі,
І стиха колискової співала,
щоб не почули виродки зухвалі.
Закрила вранці сині оченята
й пішла на танк, бо невмируща більше...
бо маю світу жах цей розказати
у кожнім вірші.

Пустіють гнізда журавлині
в моїм поліському селі...
Сумне "курли" у небі синім
чомусь не досягло землі.
Мабуть, злякалися крилаті
жахливих вибухів війни...
Від того так самотньо в хаті,
не відчувається весни.
Ні сміху навкруги, ні співу,
а серце так жадає див :
початок дружнього посіву
сьогодні дощик освятив.

День зацьвів тюльпанами та вишнями,

оксамитний килим по землі...

з часом спогади стають колишніми,

невблаганно танучи в імлі.

І від того біль зроста небачено,-

і на пам'ять відчуваєш злість...

Як собі самій таке пробачити,-

що зникають спогади в імлі?!

Я карбую радістю насиченні

в серці, у душі і в голові,

а вони, мов забуттям помІчені,

губляться, як вишень цвіт в траві.

День цвіте,- бажань у нім незлІчено,

вся планета молиться теплу...

спогади, так дбало накопичені,

сочаться по крапельці в імлу.
(2021)

Кажуть, стане легше згодом,

втратить Духа ветхий дім,

з'явиться у серці згода

зі становищем своїм...

Кажуть, відпустить прийдЕться

з ким душа була на двох

і якщо істЕрпить серце,-

кволе тіло зцілить Бог.

Лід відчуження розтане,

смуток зтліє до золи...

Кажуть, час загоїть рани,-

ще б повідали : коли?
(2021)

Прах до праху... Господи, я згодна,
на спочинок у Твого хреста.
В душу поселився дух народний
щоб віщати крізь мої вуста...
Згодна, наче вірна Магдалена,
миро відшукать для Твоїх ніг...
В жовто-синє загорнуть знамено
і ступлю на Едема поріг.
В серці ні вагань нема, ні страху,-
знаю, не по силі не даси...
Господи, я згодна... Прах до праху...
А опісля знову воскреси!
Воскреси міста, які в руїнах,
душі всіх загиблих поверни:
батьку - дочку, а матусі - сина
у чарІвнім мареві весни.
Аби жертва, на яку закликав,
зберігала край прекрасний наш...
Щоб ніколи бісові шуліки
більше не злітались на шабаш.
(2022)

Мої "содоми" і "гомори",

мої відьОмські шабаші

кудись поділися у горі

із тіла, серця і душі.

ЛипкІ заманювання хіті,

шалена дотику жага

довічно замкнені у кліті,-

бо Дух смирення вимагав.

І щоб брехня не говорила,

яких ілюзій не плела,-

непереможна правди сила

торкнулась інеєм чола.

Вселенський сум вужем ув очі

і сміх завмер - не задзвенить.

А сни легкІ,- тепер пророчі,

поєднують світи на мить.

Я досі не знаю ні хто, ні для чого

тасує колоду із доль рокових,

хтось чорта винує, хтось Правого Бога,

та що є первинне : молитва чи гріх?

Сивію неначе осінні тумани,

що мовчки бредуть, мов отара, селом...

А мудрість стареча частіше омана,

яку чорні круки візьмУть на крило.

Земне - не безсмертне,- для старості втіха,

бо стільки болячок, безсоннь і страхів...

лишилось недовго боятися лиха:

ще слово молитви... ще кілька гріхів...

Господи, не покидай солдатів,

що боронять землю, рідний дім.

Нашим діткам страшно від набатів,

їх лякають і вогонь, і дим.

Президента бережи, мій Боже,-

мудрий він, хоча і молодий.

Хто, якщо не Ти, нам допоможе

виграти цей доленосний бій?

Наша Україна юна й щира,-

не дозволь спаплюжити її!

Бо не до снаги відчути звіру

ніжний спів вкраїнських солов'їв,

силу і красу мого народу,

дух і міць, і волю - все це ми!

Дай нам перемогу в нагороду -

Янгольськими обгорни крильми!

І упала каменем на груди

звістка знавісніла про війну...

і немає віри більше в чудо,

і нема розмови про весну.

Каїне, ти знов прийшов на Землю,

щоб напитись крові досхочу?!

Хочеш вену розірвать яремну

та чомусь дивуєшся мечу.

Легко не даються перемоги,-

гинуть і найкращі у війні...

Чиста Діво помолися Богу :

захистить хай Авеля синів.

Знецінене безцінне до нуля,-

б'є ворог по звичайних перехожих...

невже таких породжує Земля?

Невже Ти душу їм даєш, мій Боже?

Дитинку розірвало на шматки,-

яка ж вона бліда!!! Господня Мати!

По різні боки шляху чобітки...

о ні, таке не можна вибачати!!!

Виття сирен чи виють матері,

неначе з лісу вибралась вовчиця?..

Вони не немічні і не старі,-

вже завтра з'явиться в руках рушниця.

І світ здригнеться з нЕнависті їх,

і пекло здасться ворогові раєм!..

Мій Боже, захисти дітей своїх,

бо ворогові біс допомагає.

Поповнилась свята небесна рать

дітьми, жінками і захисниками...

Мій Боже, ми не можем відступать,

бо Україна молода за нами!

Було мені нічне видіння :

на місці " русскава кремля"

стоїть знамено жовто-синє,

Вкраїнська шириться земля.

І я прокинулась спокійна,

хоч шибки часом і тремтять,

бо знаю,- Україну вільну

"большой Рассие" не зламать.

За нами - Правда, з нами - сила!

І дух, гартований в борні!

Архангельські над нами крила,

що вберігають від брехні

агресорського злого іга...

Воістину,- сам Бог за нас!

Спокійно на душі і тихо -

молитви час.
(2022)

Вуста шепочуть страшні слова,-

такі прокляття - аж сторч волосся!

Її не вбити - вона жива,

прекрасна й вільна,- вам не здалося.

В ній скіфська кров і древлянська суть,

вона та Либідь, що Київ творить!

Її знамена в борні несуть,

думки у кожнім із нас говорять!

Ми в ній і з нею на всі віки,

одна-єдина міцна родина!

А ваші, орки, хрусткі кістки

зітре з відразою Україна!
(2022)