У поета душа тендітна (амбітна).
І по вінця у ній благородства (оцту).
Він всю правду у очі (аби не мовчки).
Сонце – тільки для нього світить (діти :)).

Кириличне кохання.
Зупинки на римостанціях –
Впіймати за ніжку
Котрусь із ще диких муз.
Та брикаються Анни.
Й нестримні летять овації
Уплетеним нишком
Поміжрядковим “чому”.

Танці, кружляння.
Те, що хотів сказати,
Врешті втискаєш
У чудернацькі па.
- Знаєте, пані...
- Пані не хоче знати.
Слову шукайте
Прихистку у рядках.

Тяжіння буває земне,
А ще – між тобою і мною.
Ти обирав мене,
Як ще не була земною.

Ти обирав цей світ
Крізь простору-часу вікна,
Промовити щоб “привіт”
І бути мені чоловіком.

Кохання наше – земне,
Та очі твої – небесні.
На двох нам життя одне
І – цілий Всесвіт.

Коловоротом мого і твого зітхання
лілеї і риби до крапки життя пливуть.
Золоченим світлом, дорогою незволікання.
Дорогою вітру, здіймаючи каламуть.

Ті кола – ворота у сяючі потойбіччя.
Лілеї – у золоті, і риби – лише золоті.
Натхненна робота – на пів чи три чверті сторіччя –
ведуть нас, бентежних, за руку на небо святі.