я йду як сніг як сніг у серпні
і одним я цукор а іншим як сіль
і так воно боляче і так нестерпно
коли сонце випалює і жене звідусіль

і що ж я вдію – така невчасна
наче твій навиворіт світер
...я біла холодна прекрасна
зустрічай свою Леді Вінтер

Іду від тебе, як з поля бою.
Поранення пряме – у серце.
По склу стікаю твоєю кров’ю
... і це минеться

Кардіограма – суцільний прочерк.
Присвячена тобі смерть ця.
Рецепт. Не розібрати почерк
... і це минеться

Темними метеликами ніч
сідає на долоні ліхтарів.
Чорне крило темряви
огортає твоє вікно.
У твоїй кімнаті лишаються
тільки невиразні силуети.
І серед них – ти. Не треба світла.
Не треба виразності.
Ти вмикаєш старий,
давно завчений блюз
і виконуєш танець самотності...
Зливаються звуки і рухи.
Опускаються повіки – і зникає все.
Лишаєтесь тільки блюз
і ти.
Навіть не ти, а
твій самотній танець.

у дитинстві
мама ставила в куток
коли
я пустувала
ламала іграшки
не слухалася

зачиняюся у
власній кімнаті
розставляю
себе по
усіх чотирьох
кутках

простіть
мамо

будь моїм Ікаром
мої очі завжди
стримлять у небо
зроби з них крила

будь моїм Ікаром
і тобі не знадобляться
крила
бо я небо
вирощу на твоїх плечах

друзі на день народження
принесли
сонце

на ньому абсолютно
недоречно
було ставити
свічки

і тим паче
їх запалювати

розділили
на всіх
замість
святкового торта

тепер

живемо
усі

СОНЦЕСЯЙНИМИ

із

пришитими до
неба
очима

це місто з осадом твоїх очей
яких майже вже не пам’ятає
на дотик
мій погляд

насправді
я залишилася
назавжди жити
під твоїми
віями

мені там затишно
волого і
трохи
лоскітно

а решті
світу
надіслали

мою
ксерокопію

так що не вірте
тим кольоровим
снам
у яких є я

краще
вбивайте ті
шляхи
які
когось із кимсь
роз’єднують

дорогу
Луцьк – Львів
судомить
туманами

сутінки
повели день
на ешафот

знаю що
чорний кат у
у зоряній мантії
вже готується
відрубати сонце

і коли воно
покотиться
за обрій
лишаючи криваві
смуги

я помолюся

Ярилу

Даждьбогу

Перуну

і обов’язково ще
комусь

під небом з
відрубаним сонцем
я вмію бути
тільки
язичницею

цей дивний персонаж майже не моєї фантазії
він зламаний
він як годинник без стрілок чи циферблату
він як слово без голосу букв і навіть звуків
відкинутий розтоптаний змучений засмучений
і нехай би так і нехай би навіть так
якби він не глипав на мене щоразу з дзеркала
цей персонаж
лягаю під ніж під потяг під гільйотину
відітніть руку голову чи що завгодно
не відтинайте тільки душу
бо чим я ще зростуся з осінню
нам добре разом
в одному на двох божевіллі
ми разом галасуємо і голосуємо
на дорогах бюлетенями
у рупори у мегафони
в однакового розміру і кольору
гамівних сорочках
ми навіть погляд ламаємо
як одну на двох скибку чорного хліба
одним на двох ключем відправляємо
птахів у вирій
і тим же ключем замикаємо себе
від вирію від тепла і тебе
хай буде холодно
ми відморозимо себе

щоб не боліло не нило і не судомило

або давай хоча б промочимо ноги
запросимо застуду в гості
думаєте питимемо чай (?) –
а дзуськи (!) – горілку з перцем

щоб не боліло не нило і не судомило

а ти ж так боїшся усіх божевільних
а значить і мене
і осінь ти одягаєш хіба що навиворіт
а я тут приросла
і може тут несправжнє золото
і може тут з усіх стирчить стерня
і може тут самотність в облозі тримає
цілий світ
я все одно тут залишаюсь
з одним-єдиним для мене поглядом
він м’який і прямо в душу
я грітимусь у ньому
за всіх кому можливо холодно
я визубрю його напам’ять
і пришпилю до своїх очей

а потім передчасно народиться сніг
а потім я буду вирощувати
на снігу маки
на дні кожного з яких
достигатиме твоя наркотична залежність
від мене
в останній день осені нас повінчає
перший сніговик
і відразу розтане
ми залишаємось
ми можливі тільки тут
залежні та божевільні осінні наскрізь

перекреслимо теорію овальності Землі
щоб часом не випасти з того кута
в якому нам добре
до речі він чує на обидва вуха

ми зануримося в опале листя
нас не шукайте
ми в осені
яка для вас минула

привезли у подарунок
кедрового горіха
із Сибіру

а він
має запах
очей тих
кого знищили

мама казала
щоб я
посадила зерня
бо
з нього виросте
прерозкішний кедр

а я
не можу

раптом у моєму
літі виростуть
Зимові дерева

на дні кухля така
глибока печаль
а я не вмію плавати

а ти п’ялиш на мене обручку
і кажеш що це мій
рятувальний круг

а ще кажуть
що у моїх очах
янголи крила полощуть

а ще кажуть
що у моїх очах
усі бісенята потопилися

а ще кажуть
що я схожа на річку

насправді ж
я риба
яка не вміє плавати

ти так мовчиш
аж параліч у тиші

і крововиливом
спогад
у душу

і пам’ять виє
як на місяць
на твою світлину
у прірву болю
упасти
пропасти

лиш душа
на краю
як милостиню
твого погляду
благає

Чи кохаю тебе?
Ні, не кохаю.
Тільки душа,
скручена у благання,
валяється у тебе в ногах.
Чи можу жити без тебе?
Так, можу.
Тільки тоді життя
стає суцільним спогадом
про тебе.
Чи сумую за тобою?
Ні, не сумую.
Бо кожною
думкою чіпляюся
за твої кроки
і гублюся
у твоїх надто глибоких
слідах.

годинникові стрілки посперечалися
з розумом нам холодно кохатись
порізну і в борозну насіння кидати
яке не проросте просте питання
заіржавіло в тебе на губах юрба
кричить що треба хліба і видовищ на вихідні
на дні мораль конає без наркотиків і спротивів
не визнає
а є годинникові стрілки що шпилькою
(чи шпилями?)
штрикнули небо воно спливло в калюжу

напийся щоб стати козеням

зустріну тебе
у сукні із сонячних зайчиків
і у вінку з ромашок
замість пишної зачіски
лиш очі не взувай
у темні окуляри
і почуття як скрипку
не лишай
в футлярі

розстібнемо сумніви
до останнього ґудзика
провальсуємо вечір
без зайвих слів
і музики
подам у бокалі
ніч зі шматочками льоду
приправлю її
цнотою
хоч це й немодно

та все одно
приблизно на межі між нами й ранком
мене назвати мусиш жоною
чи коханкою
затиснути соромом або ж обручкою
не знаю
байдуже
ти в мене у заручниках

ніч як чорна черешня вже майже достигла
ми її з’їмо одну на двох
розкусимо разом з кісточкою і
трохи гіркий присмак лишимо на потім
спочатку нам буде солодко
дещиця темного соку розіллється як вулкан
який наповнить нас ущерть знемогою і пристрастю

бо ж одна на двох черешня це так багато

її дві половинки з’єднають нам губи
а потім ми й самі з’єднаємось як дві половинки
розкушеної черешні

ми просто дві половинки чорної черешні

нам темно і добре
завісимо штори щоб місяць голодний
не проковтнув нас

ще далеко до першого променя сонця

ще місто не вилупилося із власної тіні

і ночі нема

ми з’їли її
як чорну черешню

я розучилася писати листи
до тебе і взагалі
довго думаю і перекидаю слова як покоси
які треба висушити
а вони не сохнуть впиваються в землю
(або деінде)
і проростають не-листами до тебе
потім залажу в телефонну трубку
і шукаю там тебе
а вона репетує на мене гудками
довгими як потяги
якими я ніколи не доїду до тебе
а твій голос як кінцева зупинка

ти розучив мене писати листи
і відучив їх отримувати
моя поштова скринька і та
депресивно скавучить

усе що я пишу
це
не мої
не листи
не до тебе

калюжа в яку вступила
розповіла що була
позаторік снігом на
моєму підвіконні

і пам’ятає як друзі
приносили на мій стіл
таємну вечерю кожен
свою

а коли починали дитячу
лічилку жоден не хотів
Іудою виявитись
коли ж усі вивернули

кишені

на столі
33 срібних
лишилося

на кріслах триногих
без рими як дощ без води
у ломбарді лежу без "залогу"
постій подивися і йди

бо купиш мене як прокляття
а я проросту без води
у дітях твоїх незачатих
не стій
не дивися
і йди

я та котра
лежить обручкою
у тебе на правиці

я та котру
твоя дитина
кличе мамо

я та що
пророкує
твої сніданки і вечері
і пахне
вранці кавою
а ввечері
прочитаною книгою

я та що
розітнула себе
навпіл щоб
бути твоєю
половиною

а жінка
що була в мені

колись

подалася в поле

квіти подаровані
зривати

завтра княгинею Ольгою бути
спалити місто
голубами
шмагати пекучим прутом
усіх
кого назву ворогами

кидаю погляд
як ворону
туди де вчора
ще були твої сліди
я вся
наче ропа
солона
з замоченими клаптями
біди

заплітаю прокльони
в молитву
аж кров у венах
зривається з ритму

помста з’їдає мене
як виразка
тепер я сильна і надто бездомна
мені з тебе
ніколи не вирости
душа ще не мертва
але вже непритомна